У серпні 2026 року в Запоріжжі відбувся перший мультидисциплінарний етносимпозіум «Витоки. Форма традиції». Протягом місяця професійні скульптори з різних регіонів України працювали над новими мистецькими образами, а 21–23 серпня містяни могли долучитися до відкритої програми з майстер-класами, музикою, ремеслами та лекціями. Розповідаємо, як у прифронтовому місті традицію переосмислювали через сучасне мистецтво, чому культура стає способом реінтеграції громади та яким буде продовження проєкту.
«Витоки. Форма традиції» реалізував Запорізький міський центр народної творчості та культурно-освітньої роботи «Народний дім» у партнерстві із Запорізькою організацією Національної спілки художників України та за підтримки Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради. Проєкт також отримав підтримку Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Культура. Регіони».
В основі симпозіуму — ідея традиції як живого процесу. Команда проєкту не ставила за мету буквально відтворити минуле чи перетворити українську культурну спадщину на музейний експонат. Навпаки — прадавні мотиви, ремесла, музику та локальну історію пропонували переосмислити мовою сучасного мистецтва.
Саме тому в одному просторі зустрілися скульптори, крафтові майстри, етномузиканти, дослідники культури, культурні менеджери та мешканці міста. Традиція тут постає у камені, дереві, металі, кераміці, звуці та спільній дії.
Особливого значення проєкту надає його місце проведення. Запоріжжя має складний і багатошаровий культурний контекст: козацьку історію, Хортицю, культуру степу, ремесла, локальні традиції, індустріальну спадщину та пам’ять міських і родинних спільнот. Водночас це прифронтове місто, яке продовжує жити й творити в умовах повномасштабної війни.
Для команди «Витоків» саме ця обставина стала однією з причин створення проєкту.
«Це спроба поставити просте, але дуже важливе питання: “Звідки ми?”»
Євген Тонкошкурик, заступник директора Департаменту — начальник управління культури Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради, говорить, що для нього «Витоки» стали спробою через минуле краще зрозуміти сучасність і майбутнє міста.
«Для мене «Витоки» — це значно більше, ніж етносимпозіум. Це спроба поставити просте, але дуже важливе питання: «Звідки ми?» — щоб краще зрозуміти, «куди ми йдемо?»
Запоріжжя сьогодні переживає час великих випробувань. Війна змінює міста, людей, звичний спосіб життя. Але водночас саме в такі моменти особливо гостро відчуваєш потребу мати опору — у своїй історії, культурі, пам’яті, у своєму місці. «Витоки» — це про пошук цієї опори. Але не для того, щоб повернутися в минуле. А для того, щоб із нього рухатися вперед.
Запоріжжя має надзвичайно потужний культурний код. Це не лише козацтво, про яке ми звикли говорити. Це й ремесла, орнаменти, пісні, локальні традиції, історії родин і спільнот, культура степу, Дніпро, індустріальна спадщина. Усе це формує складну, багатошарову ідентичність міста. Мені хотілося, щоб «Витоки» стали місцем, де ці шари можуть зустрітися із сучасністю. Ми не можемо будувати майбутнє міста, не розуміючи, на якому культурному фундаменті воно стоїть».
Ця ідея стала основою і для самої концепції симпозіуму. Назва «Витоки. Форма традиції» говорить не лише про повернення до культурної пам’яті, а й про пошук нових способів її вираження.
Юлія Молдован, комунікаційна PR-менеджерка медіакоманди Департаменту культури і туризму, пояснює, що саме закладено в назву проєкту:
«Перш за все, ця назва повертає до власних витоків та пошуку форми того, що ми отримали у спадок. Бо спадок та традиція — це не щось застигле. Воно змінюється, модифікується разом з людьми, часом і місцем.
«Витоки» — це наша культурна пам’ять, історія та етнокультурна спадщина регіону. «Форма традиції» — те, як ці сенси можуть звучати сьогодні: у скульптурі, музиці, ремеслах, міському просторі.
Для мене ця назва також про те, що майбутнє не виникає на порожньому місці. Воно виростає з переосмислення того, що вже є нашим».
Одним із ключових завдань «Витоків» було показати, що традиційна культура може бути актуальною для сучасної людини. Саме тому організатори не обмежилися виставковим форматом.
Євген Тонкошкурик говорить:
«Мабуть, нам потрібно змінити саме слово «традиція». Бо дуже часто ми уявляємо її як щось завершене: було колись, збереглося в музеї — і на цьому історія закінчилася.
Проте традиція ніколи так не працювала. Традиція — це не те, що ми зберігаємо. Традиція — це те, що ми продовжуємо. Кожне покоління щось отримує від попереднього, щось змінює, щось додає і передає далі. Саме в цьому і полягає її життя.
Тому ми не хотіли робити «Витоки» фестивалем, де можна просто прийти, подивитися на красиві вироби й піти додому. Нам було важливо створити середовище взаємодії — між майстрами та молоддю, традиційним мистецтвом і сучасним дизайном, історією та сьогоденням.
Бо якщо молода людина сьогодні бере традиційний орнамент створює з ним новий дизайн, музику, одяг, предмет чи артоб’єкт — це не руйнування традиції. Це і є її продовження.
Ми хочемо, щоб народне мистецтво перестало бути для людини чимось «із минулого» і стало частиною її власного культурного досвіду.
Саме тому «Витоки» для мене — це не про реконструкцію. Це про діалог. Про те, як старі символи можуть отримувати нові значення, як давні техніки можуть ставати основою сучасного мистецтва, а локальна спадщина — частиною нової ідентичності Запоріжжя».
Цей підхід був закладений і в публічну програму симпозіуму. 21–23 серпня простір події перетворився на місце, де традицію можна було не лише побачити, а й спробувати власноруч.
Програма включала майстер-класи з народного танцю та співу, петриківського і самчаківського розпису, гончарства, різьблення по дереву, лінориту, чеканки по міді, ювелірного мистецтва, каліграфії, створення ляльки-мотанки, мозаїки та іконопису. Окремими частинами стали крафтовий ярмарок, виступи етномузикантів, лекції про традиції та активності, пов’язані з козацькою культурою.
Світлана Давлад, директорка Запорізького міського центру народної творчості та культурно-освітньої роботи «Народний дім», пояснює, чому саме практичний формат був важливим для організаторів:
«Триденна публічна програма 21–23 серпня стала своєрідним містком між професійним мистецьким середовищем і громадою. Нам було важливо, щоб люди не залишалися лише глядачами, а могли безпосередньо долучитися до процесу — спробувати себе в традиційних ремеслах, поспілкуватися з майстрами, почути живу українську пісню, відчути історичну традицію через практику.
Саме тому ми свідомо поєднали різні напрямки: чеканку по міді, петриківський розпис, спів, козацькі практики, сучасну скульптуру, а також представлення крафтових майстрів і локальних ініціатив. У результаті простір події став дуже живим — тут не було чіткого поділу на «сцену» і «глядача», «майстра» і «відвідувача». Люди переходили від однієї активності до іншої, знайомилися, спілкувалися, пробували щось власноруч.
Для нас це було важливо ще й тому, що традиція найкраще передається саме через особистий досвід. Коли дитина власноруч робить орнамент, дорослий уперше бере до рук інструмент для чеканки або людина долучається до традиційного співу, культура перестає бути абстрактним поняттям. Вона стає особистим переживанням.
Окрему роль відіграли крафтові майстри та локальні ініціативи. Вони показали, що культурне середовище Запоріжжя — це не лише великі установи чи професійні мистецькі проєкти. Це велика кількість людей, які щодня створюють, зберігають і розвивають українську традицію. Об’єднавши їх в одному просторі, ми фактично дали можливість цій спільноті побачити саму себе.
І саме це, на мою думку, найбільше вплинуло на атмосферу. Вона була не просто святковою — вона була дуже людяною, теплою і відкритою.
У прифронтовому Запоріжжі особливо відчувається потреба в таких просторах, де можна зустрітися без формальностей, відчути приналежність до своєї громади й побачити, що поруч є багато людей, яким так само важливі культура, традиція та майбутнє міста.
Тому публічна програма стала для нас не додатком до основного проєкту, а його важливою частиною. Вона показала: культура здатна не лише зберігати пам’ять — вона може об’єднувати людей тут і зараз».
Для Анастасії Назіної, комунікаційної менеджерки проєкту «Витоки. Форма традиції», саме реакція відвідувачів стала одним із найпомітніших результатів такого формату:
«Найкраще про те, як люди сприйняли цю ідею, говорили їхні реакції. Я на власні очі бачила, як дорослі, підлітки й діти захоплено долучалися до всього, що відбувалося: танцювали, співали, щось створювали власними руками, уважно слухали майстрів і митців, пробували те, чого раніше не робили. Було багато щирих усмішок, живого спілкування та позитивних відгуків — і безпосередньо на події, і вже після цього в соцмережах. Люди справді раділи можливості провести вихідні по-особливому, та відволіктися від рутини та стресу.
Команда проєкту зробила програму максимально практичною й побудованою на взаємодії — і не прогадала. На майстер-класи було обмеження по кількості учасників, щоб кожному було комфортно працювати. А під час реєстрації побачили великий ажіотаж: місця швидко заповнювалися, і неодноразово звучало питання: «А чи можна також прийти?». Думаю, це хороший знак і водночас мотивація продовжувати. Сподіваюся, попереду на нас чекає ще не один етносимпозіум, щоб можливість долучитися отримало ще більше людей.
Особливо цінним для мене було відчуття спільноти, яке виникало під час подій. Незнайомі люди зближувалися через спільну справу та ставали однодумцями. Хтось ішов із готовою власноруч зробленою річчю, хтось — із новими знаннями, а хтось просто з новими знайомствами та відчуттям, що став частиною чогось спільного. Атмосферу «Витоків. Форми традиції» дійсно варто відчути наживо».
Скульптури, які залишаться в міському просторі
Паралельно з публічною програмою понад місяць у Запоріжжі працювали скульптори з різних регіонів України. До проєкту долучилися Андрій Каменецький, Микола Лампека, В’ячеслав Гутиря, Сергій Спасьонов, Сергій Олешко, Гарнік Хачатрян, Марина Товкач, Наталія Лєйкіна, Олександр Шкаліков, Олександр Жолудь.
Митці працювали з темами козацтва, обрядовості, родової пам’яті та української культурної спадщини. Створені роботи мають стати частиною Парку Честі на острові Хортиця.
Сам парк було засновано у квітні 2025 року за ініціативи 500 родин Захисників і Захисниць та ветеранської організації «Разом.ЮА» за підтримки Національного заповідника «Хортиця», обласної та міської влади. Тут уже встановлені монументальні роботи, створені митцями з різних регіонів України в межах симпозіуму «Сила нації».
Тож нові скульптури мають продовжити формування відкритої галереї сучасного мистецтва просто неба — простору, де пам’ять про захисників, культурна спадщина та сучасне мистецтво існують поруч.
Світлана Давлад розповідає, що робота в умовах прифронтового міста вимагала постійної координації:
«Організація роботи в умовах прифронтового міста мала свою специфіку.
Ми розуміли відповідальність за безпеку митців, водночас прагнули створити для них максимально повноцінні умови для творчої роботи. Це вимагало постійної координації — від підготовки локацій, матеріалів та інструментів до комунікації зі скульпторами й оперативного реагування на обставини, які диктує життя прифронтового міста.
Особливістю проєкту стала саме міждисциплінарність. Скульптори працювали не ізольовано: відбувався постійний обмін між художниками, дослідниками, культурними менеджерами, майстрами та представниками локального середовища. Ми прагнули поєднати сучасне мистецтво з осмисленням української культурної спадщини — не як музейного минулого, а як живого матеріалу, який може отримувати нові форми та звучання.
Для мене як організатора було особливо цінно спостерігати, як митці, кожен зі своїм досвідом і власним баченням, поступово входили в контекст Запоріжжя. У результаті виникав не просто набір окремих скульптурних робіт, а спільний художній процес, у якому відчувався діалог між різними регіонами України.
І, мабуть, найважливіше — сама присутність професійних митців у Запоріжжі сьогодні має значення. Коли в прифронтовому місті продовжують працювати, створювати нове, говорити про культуру та ідентичність, це демонструє, що культурне життя не зупиняється. Навпаки — воно стає одним із способів тримати зв’язок із містом, його історією та майбутнім.
Тому цей проєкт для нас був не лише про скульптуру. Він був про зустріч людей, досвідів і культурних контекстів, про можливість створювати разом навіть у складних умовах і про те, що Запоріжжя залишається містом, у якому народжується сучасна українська культура».
Для Наталії Лєйкіної, скульпторки та художниці зі Львова, яка брала участь у понад 50 скульптурних і живописних симпозіумах та понад 100 міжнародних виставках, робота в Запоріжжі стала досвідом спільної творчості в умовах війни:
«Майже місяць, проведений на симпозіумі в Запоріжжі — це чудовий досвід спілкування і роботи поруч з друзями, кожний з яких є видатним митцем.
Ми творили свої скульптури, незважаючи на повітряні тривоги і вибухи, творили те, що розповідає про нашу історію і сьогодення, про наше світосприйняття. І, маю надію, що кожна зі скульптур стане внеском у боротьбу з ворогами України».
Від неоліту до сучасної скульптури
Для Олександра Шкалікова, скульптора, голови Запорізької організації Спілки художників України, нацгвардійця та активіста, зв’язок сучасного мистецтва з минулим починається значно раніше за козацьку добу.
«У своїй творчості я постійно поєдную кераміку та скульптуру. Власне, я часто кажу — і цілком серйозно, — що почуваюся таким собі амбасадором від половців та скіфів у сучасному світі.
Як саме відбувається це поєднання? Ми ідентифікуємо себе як українці, проте наше коріння сягає набагато глибше, ніж звикла думати більшість — аж у неоліт. Для багатьох «неоліт» чи «архаїка» — це сухі терміни з підручника. Але оскільки я вже давно пов’язаний з археологією, для мене це жива реальність. Моя мета — з’єднати сучасність із минулим, знаючи скульптурні традиції та еволюцію форми: від найпростішої примітивної пластики до виразної, об’ємної круглої скульптури.
Це поєднання виростає не лише з книжок, а й із власного практичного досвіду. Під час розкопок я тримав у руках справжні прадавні артефакти. А згодом у майстерні намагався відтворити ті примітивні технології руками й автентичними знаряддями праці. Тільки так, через власний дотик і фізичне зусилля, можна зрозуміти, як і чому майстри творили це 1000, 2000 чи 5000 років тому.
З цього пізнання народжується моя персональна відповідальність — ділитися знаннями про наших пращурів та наші витоки. Мені хочеться, щоб люди позбувалися спрощених штампів: щоб не називали кожну кам’яну статую «скіфською бабою» та розуміли важливі історичні й мовні нюанси. Наприклад, чому правильно казати саме запорозькі козаки, а не «запорізькі»? Бо це слово походить від поняття «за порогами» Дніпра, а не «за порогом».
Моя творчість — це і є синтез: поєднання сучасних мистецьких знань із практичним, матеріальним, тактильним і візуальним досвідом наших пращурів».
«Козак-характерник»: коли скульптура народжується у вогні
Однією з найпомітніших подій симпозіуму стало відкриття 23 серпня на Хортиці вогняної скульптури «Козак-характерник». Її створили Олександр Жолудь із Запоріжжя та Сергій Спасьонов із Полтави за участі Андрія Каменецького з Чернігова.
Висота скульптури — 2,5 метра. Роботу створили із шамотної маси, після чого вона пройшла випалювання у спеціальній печі за температури близько 1200 °C.
Образ козака-характерника автори пов’язали як із козацькою історією XVI–XVIII століть, так і з досвідом сучасної України. У скульптурі поєднані козацькі мотиви, українські орнаменти та символи, пов’язані із сучасною боротьбою.
Олександр Жолудь, скульптор, викладач Запорізької художньої школи ім. Марії Примаченко та автор «Козака-характерника», розповідає про задум роботи:
«Вогняна скульптура — це своєрідне вогняне шоу, розраховане на сприяння ефекту вогню глядачами. Тож вогняна композиція, щоб досягнути ефекту, має свої технологічні вимоги (конструкція печі в землі, розміри і конструкція побудови самої скульптури має свої пластичні обмеження).
Для проєкту я запропонував створити міфологічний образ Козака-Характерника, котрий тісно пов’язаний з нашим епосом, як за часів визвольної війни ХVI- XVIIIст., так і з теперішньою війною. Зробив ескіз, який був затверджений організаторами фестивалю, а для втілення ідеї запросив давнього друга — заслуженого майстра народної творчості України Сергія Спасьонова з Полтавщини. Сам процес створення скульптури і вогняне шоу спостерігали, як організатори, учасники скульптурного симпозіуму, так і мешканці та гості міста Запоріжжя».
Окремою складовою «Витоків» стали сучасні майстри, які працюють із традиційними матеріалами та практиками.
Серед них — Катерина Климошенко, власниця студії авторських свічок «KORA.candle», яка провела лекцію та майстер-клас зі свічкарства.
«Мене дуже вразило, наскільки щиро люди включалися в процес. В основному, люди приходили із цікавістю просто спробувати щось нове, а потім настільки занурювався у створення своєї свічки, що вже не хотіли відволікатися. Для мене в цьому і є особлива магія ручної роботи: коли ти на якийсь час забуваєш про все навколо і просто створюєш.
На майстер-класі кожен робив власну свічку в дереві — обирав аромат, декор, працював із воском. І хоча процес у всіх був однаковий, результат виходив абсолютно різним. Мені дуже подобалося спостерігати за моментом, коли люди дивилися на вже готову свічку й розуміли: «Я це зробив сам».
Для KORA.candle участь у «Витоках» була дуже близькою за сенсом. Наші свічки народжуються з природних матеріалів, ми працюємо з деревом, корою, вогнем — речами, які були поруч із людиною завжди. Але водночас намагаємося дати їм сучасну форму. І мені дуже відгукується сама ідея «Витоків» — не просто зберігати традиції, а дозволяти їм жити, змінюватися й ставати частиною нашого сьогодення.
А особисто для мене як для майстрині цей проєкт — насамперед про людей. Про можливість показати те, що я люблю, передати частинку своїх знань і побачити, як людина, яка ще годину тому ніколи не створювала свічок, іде додому зі своєю власною «особливою» роботою. Напевно, саме заради таких моментів я й люблю проводити майстер-класи».
Музична частина стала ще одним прикладом того, як традиційний матеріал може отримувати сучасну форму. На «Витоках» виступив етно-електронний проєкт «GG ГуляйГород», який поєднує українські фольклорні мотиви із сучасним танцювальним звучанням.
Учасники гурту згадують, що попри вибухи, які лунали в місті того дня, аудиторія активно долучилася до виступу:
«Ми були щиро вражені активністю та зацікавленістю запоріжців. У цей день у місті лунали вибухи, але це не завадило прийти на захід відвідувачам, які на початку нашого музичного виступу уважно вслухалися в етномотиви, а потім активно долучилися – водили хороводи, танцювали, підспівували.
А ключову фразу «…дівчина москаля вдарила по пиці» з нашого хіта «Обруч», який ми поміж себе називаємо етнобойовичком, активно скандували всі присутні. Взаємодія була дуже жива — і нам було дуже приємно це відчувати.
Загалом, думаємо, людям зайшла наша музика саме через поєднання етнічних мотивів із сучасним денсовим звучанням. Усе це разом створює особливу атмосферу, яка захоплює і буквально змушує рухатися разом із музикою.
А ще особливих оплесків ми «заслужили», коли розповіли про наше перше знайомство із Запорізьким краєм. І це був зовсім не концертний виступ, а фольклорна експедиція ще у 2007 році. Тоді ми побували в Запорізькому, Токмацькому, Вільнянському та Оріхівському районах.
Ми познайомилися з гуртами «Токмачаночка» із села Мала Токмачка, «Богатиряни» із села Богатирьове та «Криниця» із села Новопрокопівка. Зафіксували тоді багато пісень різних жанрів, і нині ці записи зберігаються в аудіофонді Мистецької агенції «АртВелес».
Детальніше про цю експедицію ми розповідаємо в подкасті».
Для «GG ГуляйГород» робота з фольклором також починається не з абстрактного уявлення про народну культуру, а з польового досвіду:
«Ідея «Витоків» — переосмислення традиції мовою сучасного мистецтва — дуже суголосна з нашою творчістю, адже ми поєднуємо етніку з електронною музикою — традицію і сучасність. Для нас важливо створити певний емоційний стан, занурити слухача в атмосферу, яку відчуваємо самі. І саме народні мелодії допомагають цього досягти.
Фольклор — це те, що ми справді любимо і добре знаємо з практики, із польових записів, зокрема завдяки нашим фольклорним експедиціям. Пісні, які звучать у наших альбомах, — це переважно музичний матеріал, який ми самі збирали під час таких експедицій.
Для нас традиційна музика — це те, що дуже чітко говорить про нашу культуру й нашу ідентичність. І саме ця складова залишається незмінною в нашій музиці. А от електронна частина постійно змінюється, розвивається і дає величезний простір для експериментів зі звуком. І коли все це поєднується з народним вокалом та акустичними традиційними інструментами, виникає дуже цікавий, живий «звуковий пейзаж»».
Для команди «Витоків» важливо, щоб завершення симпозіуму не означало завершення самого проєкту. Наступним етапом має стати встановлення створених скульптур у Парку Честі на Хортиці.
Окрім того, за підсумками проєкту планують створити двомовний ArtBook «Витоки. Форма традиції» українською та англійською мовами. У ньому мають зберегти не лише готові скульптури, а й сам процес: роботу митців, майстер-класи, традиційні ремесла, музичну програму, зустрічі та взаємодію людей.
Катерина Прокофʼєва, директорка Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради, говорить про майбутнє видання як про спосіб продовжити проєкт уже після його завершення:
«Для нас артбук «Витоки. Форма традиції» — це значно більше, ніж каталог. Це спосіб зафіксувати досвід проєкту й водночас продовжити його вже в іншому форматі для довготривалої культурної присутності та підтримки іміджу Запоріжжя як активного культурного центру навіть в умовах прифронтовості.
У виданні ми хочемо показати концепцію симпозіуму, роботу митців, створені скульптури, традиційні ремесла та мистецькі практики, які були представлені під час публічної програми. Важливо зберегти не лише готові роботи, а й сам процес — як виникає ідея, як вона переходить у матеріал і зрештою набуває форми. Велику роль відіграватиме фотографія: митці в роботі, майстер-класи, музичні події, зустрічі, взаємодія людей.
Артбук буде двомовним — українською та англійською. Для нас це можливість говорити про Запоріжжя не лише в Україні, а й за її межами — через сучасну культуру та мистецтво.
Ми хочемо показати Запоріжжя не лише як місто, що живе поруч із фронтом, а як місто, яке продовжує творити. Місто з глибокою історичною пам’яттю, козацькою традицією, сучасними митцями й живим культурним середовищем.
Хотілося б, щоб через роки цей ArtBook залишився не просто хронікою одного проєкту, а свідченням того, як у складний час ми продовжували творити й дивитися вперед, спираючись на власні витоки».
Руслан Безкібальний, дизайнер соцмереж проєкту «Витоки. Форма традиції», бачить майбутній артбук також як спосіб говорити про регіон через його матеріальну культуру:
«Для нашої команди майбутній артбук — це логічна кульмінація всього дослідження та спроба зафіксувати традицію в сучасному, естетичному вимірі до якого можна фізично доторкнутися.
До видання увійдуть візуальні й текстові матеріали проєкту: фото практичного дослідження локальних ремесел, детальні фотографії автентичних виробів та фактур, історії сучасних майстрів, а також візуальні трансформації традиційних мотивів у сучасній інтерпретації. Двомовний формат (українською та англійською) від початку закладався не просто так — це інструмент культурної дипломатії.
Сьогодні надзвичайно важливо показувати Запоріжжя не лише крізь призму індустріального образу чи фронтових хронік, а як глибокий, самобутній осередок культури з потужною спадщиною нашого краю. Цей артбук має стати тактильним і візуальним містком, який відкриє традиції нашого краю для всієї України та гідно представить локальний контекст місцевій і міжнародній спільноті».
«Витоки. Форма традиції» таким чином продовжує існувати не лише у створених скульптурах. Його результат — у людях, які спробували власноруч створити традиційний орнамент чи свічку, у музикантах, які перенесли польові записи у сучасне електронне звучання, у скульпторах, які працювали поруч із колегами з інших регіонів, і в самих роботах, які залишаться у міському просторі.
Для Запоріжжя це також спосіб говорити про себе поза межами образу прифронтового міста. Через мистецтво, ремесло, музику та публічний простір тут формується інша розмова — про культурну пам’ять, локальну спадщину та людей, які продовжують створювати.
Саме тому «Витоки» не ставлять крапку в історії традиції. Навпаки — проєкт залишає її відкритою для наступного покоління, нових форм і нових прочитань.
