Я родом із Волині, із села Скобелка. Там минуло все моє життя: я працювала у школі та місцевому будинку культури. Два роки тому разом із сином переїхала до міста Самар на Дніпропетровщині, щоб бути ближче до чоловіка, який служить у війську. Сум за рідним домом, традиціями, близькими людьми та звичним культурним середовищем спонукав мене шукати тут свою спільноту. Проте спочатку це виявилося непросто.
Саме тому я створила проєкт “Круча” — простір, що популяризує та масштабує українські традиції через майстер-класи, лекції та спільні святкування. На Різдво ми створюємо дідухи та різдвяні павуки, на Великдень займаємося писанкарством, а нині готуємося до святкування Івана Купала, яке разом з однодумцями проведемо у Дніпрі. Маніфест проєкту простий: “Нехай традиції не ховаються за кручею, а живуть у ваших домівках”.
Ми підтримуємо святкування Івана Купала не тому, що «так треба». А тому, що традиція живе лише тоді, коли її продовжують люди.
Івана Купала – це пам’ять про те, як українці, які жили до нас, відчували ритм природи, помічали найдовший день року, збиралися разом, співали, закохувалися, творили тогочасну українську спільноту. Це прості й базові речі, за які сьогодні нам доводиться боротися, щоб завтра їх теж мали наші діти. У легкі часи це було б милим святкуванням літнього сонцестояння. Проте сьогодні, коли ми боремося за своє існування, таким чином ми зміцнюємо й продовжуємо культурний код, який єднає всі покоління нашого народу.
У час, коли багато людей втратили свої домівки, родинні зв’язки чи доступ до власної культурної спадщини, саме традиції стають способом повернути собі відчуття приналежності. Вони нагадують, що українська культура – це пристань, у якій можна знайти підтримку й відчуття того, що «я не один» чи «я не одна», а ми всі разом, гуртом, тримаючись за руки, попри все співаємо пісень, стрибаємо через вогнище та підтримуємо одне одного.
Традиція Купала, як і будь-яка інша українська традиція, живе в людях: у спільних зустрічах, у пісні, у вінку, сплетеному власними руками, у теплому хлібі, у вмінні сказати «дякую». Зараз нам важливо продовжувати доносити це тим людям, які загубили цей культурний зв’язок із власним корінням, у кого його вкрали або навмисно розмили. Важливо плекати культурний код підростаючого покоління в часи, коли його майбутнє також перебуває під екзистенційною загрозою.
Традиція існує доти, доки хтось знаходить у ній сенс для себе. А найсильніший сенс для всіх українців під час війни в нашій об’єднаності, у вмінні підтримувати донатами, обійматися після обстрілів або просто братися за руки з незнайомими людьми й рушати до танцю на Івана Купала.
Саме тому важливо не лише пам’ятати про Купала, а й проживати його по-своєму – щиро, сучасно та з повагою до того, що дійшло до нас крізь століття. Можливо, осучаснюючи це свято, адже тепер молодь – це ми. Проте не забуваючи про його витоки та сенси. Бо ми залишаємося українцями доти, доки пам’ятаємо й шануємо тих, від кого бере початок наша історія.
Авторка: Ірина Ничипорук
