Хто чи що спадає вам на думку, коли ви чуєте згадку про Івана Нечуя-Левицького? Богомільний Омелько, бриклива Мотря, яка має серце з перцем, чи постійний розбрат за грушу? Сьогодні ми поговоримо про націоналістичну сторону всеобіймаючого ока України, письменника, лінгвіста та етнографа.
І. Нечуй-Левицький чи не першим обґрунтував, чому нам слід триматися якнайдалі від російської літератури. У своїй праці «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» він наголосив на відмінностях між українською та «великоруською» народностями.
І хоч минуло 108 років від смерті письменника, і хоч література розвинулася, набула нових форм та течій, його настанови досі залишаються актуальними: «Український письменник не повинен турбуватися за малість роботи на Батьківщині. Українське життя – це непочатий рудник, який лежить під землею… це безкінечний матеріал, який тільки те і робить, що чекає письменників на літературному полі».
Для І. Нечуя-Левицького народна мова у літературі порівнюється з національним тілом, а національний психологічний характер народу – душа.
Саме тому він виокремив різницю між українським і російським світоглядом у творчості:
- українцям характерні глибоке чуття та образність мови; вони ніколи не скажуть, наприклад, про соловейка або дівчину: «Уж ты глупенький, нерозумненький дурак соловейко!» чи «Уж ты пьяница, пьяница, душа красная девица!»;
- злість, прокльони чи жарти не виявляються в Україні так грубо, як у «великоруських піснях»;
- волелюбність і духовність – риси українців, тоді як деспотизм і матеріальність панують у кацапів.
Таким чином, І. Нечуй-Левицький розмежував, чому «великоруська» література не потрібна на наших землях і несе шкоду, «коли силою пересовують літературу одної породи з її етнографічних границь на етнографічну територію другої породи».
Авторка: Марʼяна Ярема
