Незалежна кураторка та засновниця агенції ORMAN, Тетяна Шатц, розповідає, навіщо привозити великі мистецькі проєкти у прифронтові міста і чому культура в таких просторах стає не розкішшю, а необхідністю.
Коли ти кажеш колегам у Києві чи Львові, що везеш велику виставку сучасної фотографії в Запоріжжя, перша реакція зазвичай – подив. Тобі кажуть: «Там же прифронтова зона», «Туди щодня прилітає», «Людям там зараз не до мистецтва, їм би вижити».
Але для мене, як для кураторки і засновниці ORMAN, виставки в Запоріжжі мають відбуватися з кількох залізобетонних, як на мене, причин:
Мистецтво як акт інтелектуального спротиву
Коли ворог намагається звести життя міста до чистого виживання, де є лише тривоги, підвали й прильоти, привезти туди складний, красивий і глибокий культурний проєкт – це акт інтелектуального спротиву. Це спосіб сказати: «Ви можете бити по наших будинках, але ви не здатні знищити нашу здатність мислити, відчувати і створювати сенси».
Коли ми привозимо ліногравюри Олесі Джураєвої з її проєкту «Вікно надії», ми показуємо глядачеві не просто мистецтво, а зафіксовану в графіці внутрішню стійкість і те світло, яке пробивається крізь найтемніші часи. Це прямий доказ того, що життя продовжується не на рівні біології, а на рівні духу.
Запит на «нормальність» і дорослу розмову
Існує величезна помилка – думати, що людям біля лінії фронту потрібен лише полегшений, розважальний контент, щоб «відволіктися». Це не так. Люди, які щодня дивляться в очі небезпеці, відчувають фальш за кілометр. Їм потрібна чесна, глибока і доросла розмова. Коли ми презентуємо роботи авторів школи MYPH Сергія Мельниченка, ми не пропонуємо глядачеві солодку ілюзію – ми показуємо оголений досвід часу через біль, рефлексію та зафіксоване світло. Коли ми звертаємося до спадщини Григорія Сковороди через масштабний проєкт Ганни Криволап «Глибоке коріння / Високий порив», ми говоримо про пошук внутрішньої опори, про свободу духу та ту саму «сродну працю», яка тримає нас докупи. Це не спроба втекти від реальності, це спроба осмислити її через вічність. І прифронтовий глядач зчитує ці складні філософські й візуальні коди миттєво, бо він живе в епіцентрі цього контексту.
Повернення контролю над внутрішнім світом
У Запоріжжі людина часто стає заручником обставин, які вона не може змінити: ракети, сирени, географія. Але коли ти приходиш у галерейний простір, де висить якісне мистецтво, де простір дихає, у тебе повертається суб’єктність. Ти знову стаєш людиною, яка обирає: на що дивитися, як це трактувати, що відчувати. Це повернення контролю над власним внутрішнім світом через маленькі кроки – через один кадр, одну лінію, одну розмову з куратором. Це те саме джерело ресурсу, яке тримає нас на плаву.
Захист кордонів: сіяти своє там, де близько ворог
Запоріжжя не повинно залишатися на периферії культурного процесу через свій статус прифронтового міста. Навпаки, саме тут зараз плавиться нова українська ідентичність. Тут нереальна, густа концентрація сили, але водночас – це точка максимальної напруги, де російський морок стоїть занадто близько.
Коли ворог підсипає свої наративи під самі кордони міста, наш обов’язок як культурних діячів – заходити туди першими й маркувати простір своїм. Ми маємо укріплювати українське, створювати та укорінювати нові сенси саме там, де їх намагаються випалити. Привозити сюди найкращих авторів – це не просто ліквідація ізоляції. Це захист наших світоглядних кордонів. Ми заходимо в місто з мистецтвом, щоб чітко заявити: ця земля мислить, відчуває і творить виключно як частина сучасної української культури.
Одна з історій, що торкається серця, це коли на виставці Ганни Криволап я почула, як двоє відвідувачів обговорювали між собою: «Як вони не побоялись приїхати та привести до нас такі чудові роботи?». Для мене це питання стало доказом того, що живопис Ганни в Запоріжжі – це не просто експозиція, а життєво необхідна інвестиція в нормальність та ментальний опір міста.
Проте масштабні змістотворчі проєкти такого рівня неможливо реалізувати виключно силами кураторського чи митецького ентузіазму, вони вимагають сильних інституційних партнерів. І те, що ці виставки відбуваються в Запоріжжі, є результатом зрілої та непохитної позиції місцевої влади. Фінансування, всебічна організаційна підтримка та глибоке розуміння того, що культура під час війни є стратегічною зброєю та базовою потребою містян — це прецедент високої синергії. Це приклад того, як місто інвестує не просто в заходи, а в інтелектуальний і духовний капітал своїх людей, тримаючи тил на рівні найвищих європейських стандартів.
Цей письмовий начерк – не про героїзм куратора, який поїхав у прифронтове місто. Цей текст – про безмежну повагу до запорізького глядача.
На вулиці може пахнути акацією, можуть вибухати ракети, але життя триває. Попри все. І тримається воно на залізобетонній, тихій силі людей, які залишаються, боряться, працюють, підтримують місто.
Привезти мистецтво в Запоріжжя — це наша з художниками особиста форма поклону цьому глядачеві. Людині, яка після безсонної ночі обстрілів і сирен іде в галерею не для того, щоб «сховатися» чи «забутися», а щоб вкотре ствердити свою людяність. Людям, чий внутрішній стрижень не здатна перебити жодна повітряна тривога.
Мистецтво тут — це не розвага. Це фіксація їхньої незламності. І саме запорізький глядач сьогодні повертає культурі її справжню, брутальну і прекрасну повноту, доводячи: дух буває сильніший за зброю.
Авторка: Тетяна Шатц
Редакторка: Діана Римарчук
