Назва «Круча» звучить дуже об'ємно й навіть дещо ностальгічно. Чому саме ця назва стала символом вашого проєкту і яке коріння або відчуття вона у собі береже?
Якщо чесно, «Круча» сама мене знайшла, а не я її. Спочатку я просто шукала старе, забуте слово. Гортала різні варіанти – «крилечко», «тинок», «камизелька» – і саме «круча» мені сподобалася тим, як звучить. А вже згодом я зрозуміла, наскільки глибоко ця назва для мене пов’язана з усім, що відбувалося в моєму житті, зокрема з переїздом. Виявилося, що нічого не було випадковим: «щоб лани широкополі, і Дніпро і кручі».
Від самого початку я створювала цей проєкт як частинку свого дому, яку можу взяти із собою. Але сама назва ніби прийшла до мене. Мені дуже подобається природа цього слова: круча – це рельєф, який обривається, але стоїть. Це край землі, з якого видно далеко, і водночас місце, за яким можна сховатися. Тому «Круча» стала для мене своєрідним оберегом.
Проводячи паралелі між заходом і сходом України, я багато досліджую історію традицій, які існували тут, за Дніпром. І мене дуже вразило, наскільки багато в нас спільного. Я прийшла до висновку, що одні й ті самі традиції жили і там, і тут. Мені боляче бачити, як дехто намагається грати на відмінностях і розділяти нас. Для себе я бачу одну з головних різниць у масштабі знищення традицій і культури – на сході цього було значно більше.
І знову тут моя «Круча» приймає цей виклик і будує на ньому свій маніфест. Я хочу розповідати людям історії тих, хто жив за Дніпром, розмовляв українською, носив вишиванки, співав купальських пісень, святкував Різдво з Дідухом і колядками, писав неймовірної краси писанки. Хочу нагадувати, що наша культура не закінчується там, де починається чиясь спроба провести між нами межу.
«Нехай традиції не ховаються за кручею, а живуть у ваших домівках».
Ви відкрито й із гордістю кажете про своє волинське коріння та сільське походження, але два роки тому переїхали із сином у місто Самар на Дніпропетровщині. Як ця зміна контексту та пошук власного «культурного ком'юніті» на сході вплинули на Вас, і що було найважчим у подоланні цієї культурної та побутової віддаленості від дому?
Переїзд на Дніпропетровщину для мене був не просто зміною міста. Насправді я не уявляла всіх масштабів, у яких мені доведеться тут жити. І найважчим, найболючішим для мене виявилася мова. Я родом із Волині, із села, де українська була просто мовою життя. Не позицією і не способом щось комусь довести. Ми нею говорили вдома, на вулиці, з бабусею, у магазині, на базарі. Я ніколи не думала про це як про щось особливе, поки не переїхала. А тут я вперше дуже гостро відчула, що українська мова може бути не всюди навколо тебе. Для мене це було боляче. Бо коли ти чуєш російську в повсякденному житті, особливо після повномасштабного вторгнення, ти вже не можеш сприймати її так само буденно. Це болить. І дуже болить. Починаєш думати: чому так сталося? Що з нами зробили? Скільки поколінь українців були позбавлені можливості просто жити своєю мовою?
Особливо боляче було за сина. Були діти, які не розуміли його, бо він розмовляє українською. Я хочу, щоб він ріс у середовищі, де українська – природна. Щоб йому не потрібно було колись виборювати право говорити рідною мовою.
Разом із цим переїзд дав мені й інше відкриття. Я почала дивитися на Дніпропетровщину не через призму того, чого тут начебто «немає», а через те, що тут було і що ми можемо повернути. Бо українська культура і тут ніколи не була чужою. Тут жили свої традиції, обряди, пісні, ремесла, свої способи святкувати й передавати пам’ять. Просто багато чого з роками було витіснене, розмите, забуте або замінене чужим культурним контекстом.
З часом я зрозуміла: я не хочу від цього тікати. Не хочу просто обурюватися, що навколо недостатньо українського, і тим більше не хочу ховатися у своєму маленькому «волинському» світі. Я сприйняла це як виклик. Не через агресію, не через нав’язування і не через спробу когось перекричати. А через власний приклад. Бо якщо ти хочеш, щоб людина заговорила українською, недостатньо сказати їй: «Українською, будь ласка». Ти маєш сам стати тією людиною, з якою українська асоціюється з чимось своїм. Саме тому я проводжу майстеркласи, де маю можливість розповідати про традиції не як про щось далеке й старе, а як про те, до чого можна доторкнутися просто сьогодні. Ми разом співаємо українські пісні, робимо речі своїми руками, говоримо про їхнє значення – і люди поступово входять у цю культуру не через примус, а через цікавість і власне відчуття приналежності. І для мене тепер найважливіше – не вимагати від людини стати українською, а показати їй, що це її справжня природа. Не нав’язана. Я хочу, щоб після мого майстеркласу людина пішла додому і подумала: «А що ще є в моїй родині? А що співала моя бабуся? А які традиції були в моєму селі? А чому я цього не знаю?» Бо повернення культури починається не з великих лозунгів. Воно починається з дуже простих речей – коли ти говориш своєю мовою на кухні з дитиною, співаєш свою пісню, робиш щось своїми руками і не соромишся сказати: це моє, це українське, і мені з цим добре. Я зрозуміла, що можу створювати відчуття дому там, де я є, і вчити цього інших. І «Круча» для мене стала саме таким способом – повертати українське у щоденність, знаходити його тут, за Дніпром, і разом із людьми знову робити його живим.
«Круча» популяризує українські традиції — від дідухів та писанкарства до купальських обрядів — але робить це дуже сучасно, не за принципами статичної музейності. У чому Ваш секрет: як зацікавити сучасну людину давнім ремеслом так, щоб це відчувалося живим і потрібним тут і зараз?
Я не люблю, коли музеї згадуються в контексті пилу, формальності, чогось нудного, нецікавого чи забутого. Адже саме музеї, архіви й люди, які роками займаються збереженням культурної спадщини, дають нам можливість сьогодні взагалі знати, як усе було насправді. Для мене музей – це не про минуле, яке припало пилом. Це наша пам’ять. Я б порівняла музей із мудрим старцем: він може бути дуже давнім і, можливо, не надто сучасним, але саме він має величезний досвід і знання, яких більше ніде не знайдеш. Я ставлюся до цієї роботи з великою вдячністю та повагою.
Я особисто відвідую місцеві музейні лекції, багато вивчаю саме через музейні колекції, архівні матеріали, етнографічні записи, старі світлини, експонати, дослідження. Для мене принципово важливо не вигадувати українську традицію заново і не робити з неї красиву декорацію, яка просто «схожа на етно». Навпаки – я хочу максимально точно знати її основу, розуміти, звідки вона походить, для чого існувала, що означали ті чи інші символи, як усе це робили наші предки.
Якщо вони сушили колосся на горищі, то і я так роблю, а не інакше. Якщо писанку писали саме на справжньому яйці, а не на дерев’яному чи пінопластовому, то і я так роблю. І саме ці знання дають музеї та їхні архіви.
А вже після цього я ставлю собі інше питання: як повернути це з музейної вітрини у повсякденне життя?
Я вважаю, що традицію просто необхідно робити сучасною, але при цьому дуже добре знати й берегти її витоки. Для мене сучасність – це не коли ми змінюємо традицію до невпізнаваності, щоб вона стала зручною чи модною. Сучасність – це коли ми використовуємо можливості сьогодення, щоб зробити її доступнішою, швидшою, зрозумілішою, але не втрачаємо за цією швидкістю її сенсу. Я часто пояснюю це на прикладі писанкарства. Колись створення писанки було значно довшим процесом. Барвники не можна було просто купити в магазині у десятках відтінків. Їх збирали, заготовляли, виварювали з рослин, кори, ягід, трав. Для цього потрібно було знати природу, розуміти, коли що заготовляти, і весь процес міг розтягуватися на різні пори року.
Сьогодні ми маємо зовсім інші можливості. Я можу придбати готові барвники, маю величезну палітру кольорів і можу за один день зробити те, на що колись потрібно було витратити набагато більше часу й ресурсів. І для мене це і є сучасність. Я не бачу сенсу штучно ускладнювати процес лише для того, щоб повторити всі побутові умови, в яких жили наші предки. Якщо сьогодні технології дозволяють нам зробити певний етап швидше, чому б цим не скористатися? Але є речі, які для мене вже не про зручність, а про саму суть. Тому я все одно пишу писанку на справжньому яйці, справжнім бджолиним воском. Я вчу тримати в руках писачок, проводити тією самою логікою нанесення воску й кольору, пояснюю символіку орнаменту. Бо якщо прибрати це все й залишити просто красивий малюнок на декоративному пластику, ми можемо отримати сучасний виріб, але це вже буде зовсім інша історія. І вона належить тим, хто придумав пластик. Світ зараз швидкий, тому ми теж можемо пришвидшувати процеси. Я вважаю, що ми повинні користуватися сучасними матеріалами й технологіями там, де вони не руйнують саму традицію. Можемо провести майстерклас за кілька годин замість того, щоб людина роками опановувала ремесло. А якщо це їй близьке, далі вона сама може зануритися в нього на роки. Так, ми повинні красиво фотографувати, знімати Reels, говорити про традиції сучасною і доступною мовою, переносити їх у сучасний дім. Наприклад, колись Дідухи могли спалюватися під час обряду подяки землі: «Що із землі прийшло, те і в землю пішло», продовжуючи коло життя. Сьогодні такий обряд уже не є частиною нашого повсякденного життя, особливо коли ти живеш у квартирі. Тому на майстеркласі я вчу інтегрувати Дідух у домашній декор і залишати його в оселі на цілий рік. При цьому я завжди хочу знати: що саме ми робимо, звідки воно прийшло і навіщо це робили до нас. Для мене це можливість взяти те, що створили до нас, зрозуміти його суть і дати йому можливість жити далі. Можливо, саме тому я не боюся сучасності в «Кручі». Я її дуже люблю. Але я не хочу, щоб за сучасною формою ми загубили зміст. Бо якщо ми залишимо лише зовнішню оболонку, у нас буде красивий етностиль. А якщо збережемо сенс, у нас залишиться культура.
Ірина Ничипорук проводить майстерклас з плетіння віночків
Ваша різдвяна традиція їздити з майстеркласами зі створення дідухів до молоді в Харків — це потужний жест підтримки та солідарності. Яким Ви бачите харківську молодь під час цих зустрічей і що ці поїздки дають особисто вам як майстрині та засновниці проєкту?
Про Харків тепер, коли говорю, то говорю багато (сміється – ред.). Я завжди чула про це місто як про «молодіжну столицю», «студентське місто», і для мене це було не більше ніж вихваляння самих себе, така собі маркетингова стратегія для туристів. Як «Львів та кава». І я помилялася. Вперше я поїхала в Харків уже під час повномасштабної війни. Маючи вільний час перед майстеркласом, просто пішла гуляти вулицями міста. І була вражена. Воно дуже яскраве та стильне. Мені одразу впали в очі фанери, якими закривають вікна. Це вже майже візуальна ознака всіх міст, що близько до фронту. Коли фанер немає, місто живе. Коли вони з’являються, місто поступово гасне. На моїх очах так було з Покровськом. Але в Харкові це про інше. Про незламність і боротьбу. Ці фанери тут окультурені, архітектурно оформлені й вписані у філософію міста. Вони говорять про війну, боротьбу та українську культуру, водночас залишаючись яскравими, стильними, сучасними й дуже молодіжними. Кожне графіті підписане автором, і його хочеться сфотографувати на згадку. Це було перше, що мені кинулося в очі.
А ще в Харкові я вперше побачила, як миють тротуари. І почула розмову двох комунальників: один україномовний, інший російськомовний. Вони обговорювали останні події в країні й говорили, що не збираються виїжджати з Харкова. Зауважу – не з України, а саме з Харкова. Я багато ще чого помітила, поки гуляла містом, але, думаю, на це у вас не вистачить місця, тому перейду до основного.
У перший рік мого переїзду і заснування «Кручі» я поїхала на Різдво до Харкова. Я тоді якраз шукала серед російськомовних українців своє ком’юніті й потрапила на майстерклас до абсолютно україномовної харківської молоді.
Я запитала: «Де ви тут такі взялися, україномовні?» А вони відповіли: «Та це ми самі створили свою бульбашку і тепер живемо в ній, намагаючись її збільшувати». Саме в Харкові в мене відбуваються найцікавіші дискусії з молоддю про мову. І всі вони проходять українською. Першими, хто запитав мене: «Як ви ставитеся до російськомовних українців?», була саме ця харківська молодь. І коли я намагалася відповісти більш лояльно, вони мене напряму, без жодного сорому, розкритикували: «Як ви можете бути такою лояльною, ви ж із західної України?» Я тоді навіть трохи розгубилася. Вони значно прямолінійніші за мене і дуже критично ставляться до кожного харків’янина, який досі розмовляє російською. Кожен із них наголосив, що щоразу просить перейти на українську в магазині, в аптеці, на касі, якщо до нього звертаються російською. Для них це вже не абстрактна розмова про мовне питання, а щоденна практика.
І кожен із цих молодих людей, з ким мені довелося познайомитися, з гордістю говорив, що він харків’янин. Розповідав із захопленням про «Будинок Слово», переосмислював Тичину – і все це легкою, природною українською мовою.
І як їх не любити?
Коли людина вигорає або сумує за домом, вона часто шукає розраду в тому, що вміє робити найкраще. Чи стала «Круча» для вас не просто просвітницьким проєктом, а й власним способом прожити біль переміщення та віднайти ґрунт під ногами на новому місці?
У мене не було вигорання, від якого я шукала б розраду в «Кручі». І я не їхала сюди в пошуках ґрунту під ногами. Я переїхала з дуже конкретної причини – щоб наша сім’я була разом. І я цього досягла. Я дружина військового, і для мене це величезна зміна в житті. Тепер мій чоловік поруч. Я більше не чекаю місяцями на коротку зустріч, не тягну все сама. Мій син бачиться з татом, а чоловік має можливість бути не просто татом «по телефону», а виховувати свого сина, бути поруч у його щоденному житті. І це, мабуть, одна з найбільших підтримок, яку наша сім’я могла отримати під час війни. Про що ще може мріяти сьогодні дружина військового? Думаю, дружини зрозуміють, про що я. Тому після переїзду моє життя стало для мене щасливою гаванню, якщо взагалі можна так сказати про життя під час війни. Так, я сумувала за домом. Тільки мій сум був зовсім не про відчуття, що я залишила дім і тепер маю його знайти. Я знала, що мій дім на Волині нікуди не зник. Він не зруйнований, там залишилися мої рідні, моя пам’ять, моє дитинство, моє коріння. Я маю куди повернутися. Тому я не намагалася створити собі тут копію Волині. Мені було цікаво пізнавати місце, у якому я тепер живу.
І як чудово, що завдяки «Кручі» я відкрила для себе орнаменти дніпровських і харківських писанок, почула на майстеркласах до щему в серці історії розкуркулення. Побачила велику загрозу в нашій роз’єднаності, у постійному пошуку відповіді на питання «хто щиріший українець?» або в бажанні підкреслювати, наскільки ми все-таки різні. До того ж це місто та його люди дуже гарно мене прийняли. Я почала ходити на місцеві заходи, знайомитися з людьми, поступово знаходити тут своїх. У мене з’явилося своє коло, своє ком’юніті – зокрема й серед дружин інших військових. І це теж дуже важливо: коли ти опиняєшся далеко від рідного дому, але поступово розумієш, що можеш мати людей, з якими тобі добре, і тут. «Круча» не була способом прожити біль переїзду. Вона стала способом бути собою там, де я опинилася.
Я привезла із собою своє бачення світу, любов до традицій, те, чого мене навчила бабуся, своє розуміння української культури. І почала ділитися цим тут, щоб показати, наскільки ми насправді схожі. Що мої традиції не є винятково західними, що за Дніпром також є свої живі культурні традиції. А найцікавіше, що у відповідь я почала відкривати для себе українську культуру вже цього краю – те, що жило тут, за Дніпром, і що так само заслуговує бути побаченим, почутим і повернутим у наше сучасне життя. Тому я б сказала, що «Круча» стала не моїм порятунком, а продовженням мого життя.
Мій ґрунт під ногами – це сім’я, люди, з якими ти можеш бути собою, мої цінності, мова, пам’ять і розуміння того, хто я. Це мої традиції, моє Різдво, моя культура – незалежно від того, в якій області України я зараз живу.
Які традиції чи обряди Ви мрієте дослідити й інтегрувати в проєкт найближчим часом, і якою бачите «Кручу» через кілька років?
Чудове питання! Зараз я якраз дуже багато досліджую українські вечорниці. І нещодавно разом з однодумцями – пані Пташкою та «Ватрою» – нам навіть вдалося втілити перші вечорниці у місті Самар. Я називаю це пілотом, тому що ми робили їх уперше й узагалі не знали, чи хтось прийде. Це був абсолютно відкритий захід – без складної програми, без відчуття «концерту для глядачів». Ми просто запросили людей зустрітися разом на природі й прожити цей досвід. Ми співали українських пісень саме цього регіону, плели віночки, проводили чоловічі забави з мечами, стріляли з лука, танцювали побутові танці, а ввечері запалили вогнище. Говорили, сміялися, знайомилися.
На вечорниці прийшли всі – молодь, діти, пари, старші люди, бабусі, які привели своїх онуків. І для мене це було, мабуть, найбільшим відкриттям. Ти можеш довго сидіти й думати: «А кому це зараз потрібно? Хто взагалі прийде на якісь вечорниці?» – а потім бачиш повну галявину людей, які хочуть бути разом і хочуть торкнутися чогось свого.
Тож ми вже запланували наступні вечорниці. А зараз я знову повертаюся до своїх улюблених музеїв та архівів і шукаю там згадки саме про те, як проходили вечорниці за Дніпром. Мені дуже важливо не просто взяти захід, який традиційно асоціюється з певним регіоном, і перенести його сюди. Я хочу дослідити, якими були місцеві традиції, пісні, забави, танці, побут – і поступово повертати саме це. У мене взагалі дуже багато планів, вони всі записані, щоб нічого не загубити. Один із напрямів, який мені зараз особливо цікавий, – поступово вводити українську традицію в домашній простір. Щоб вона була не лише на сцені, на моєму майстеркласі чи раз на рік, а щодня була перед очима. Щоб дитина росла серед українських речей, символів, орнаментів і сприймала все це просто як своє.
Можливо, мої плани не завжди реалізуються так швидко, як мені самій хотілося б. Але я дозволяю собі рухатися у своєму темпі. Нещодавно мій новий друг із «ДніпроЯву» Марк навіть запропонував записати подкаст про все це. Мені дуже подобається ця ідея, але коли саме ми це зробимо і чи зробимо – поки не знаю.
І тут є ще один важливий момент. Те, що ви бачите на сторінці «Кручі», – це не команда. Це все я. Кожен текст, кожне відео, фото, картинка, кожна ідея фотосесії, кожен майстерклас, кожен захід – за всім цим поки що стоїть одна людина. І наразі я не хочу це змінювати. Мені важливо самій пройти цей шлях, зрозуміти, куди я веду «Кручу», що саме хочу через неї сказати і якою вона має бути. Тому я не дуже люблю заглядати на кілька років уперед і будувати грандіозні плани в цифрах. Я не знаю, скільки буде підписників, скільки заходів чи майстеркласів ми проведемо. Але я точно знаю – «Круча» житиме. Вона буде досліджувати, популяризувати й масштабувати українські традиції та культуру. І мені дуже хочеться, щоб поступово вона ставала не просто моїм проєктом, а простором, через який люди відкриватимуть для себе своє. Можливо, сьогодні це вечорниці в Самарі. Завтра – традиція в чиємусь домі. Потім – подкаст, новий майстерклас, дослідження, яке відкриє для когось історію його власного регіону.
Я не знаю точно, якою буде «Круча» через кілька років. Але знаю, для чого вона буде жити – щоб українське не просто зберігалося, а, відроджуючись, продовжувало жити в наших руках, домівках, голосах і щоденному житті.
