Перша котяча антистрес кав’ярня-крамничка у Тернополі MURKIT притягує відвідувачів не лише з міста. Маленьке затишне кафе відоме тим, що сюди ви можете прийти попити смачної кави та водночас погладити пухнастика — котики живуть тут своє найкраще життя та наповнюють ресурсом тернополян та гостей міста.
Ми поспілкувалися із власницею котокафе Мариною про ідею, хейтерів, виклики та плани: вмощуйтесь зручніше та приготуйтеся до наймилішого інтерв’ю у КАМО.
Марино, ви кажете, що вашому кафе лише два з половиною роки. А в мене таке враження, що ви вже тут років десять — так органічно ви вписалися в наше місто! Розкажіть, будь ласка, про ідею кафе. Звідки вона взялася? Як ви прийшли до того, щоб відкрити в центрі Тернополя кафе, де відвідувачі можуть випити кави та погладити пухнастого котика?
Нашому кафе два з половиною роки. Ідея виникла поступово, можна так сказати. Але її основа була в Маріуполі.
Власне, там, під час блокади, я вдруге стала ВПО. Ми місяць перебували в Маріуполі, у блокаді. У мене є киця Марсі. І з нею ми переживали все це та разом звідти вийшли. А вже потім, коли переїхали на Тернопільщину, оселилися в Бережанах. І буквально рік зайняло це відновлення, адаптація. Більш-менш прийти до себе після пережитого. Коли я вже прийшла до тями, паралельно ще працювала UI/UX-дизайнером. А до того в мене було декілька професій.
Я філолог за освітою, викладач. Згодом я прийшла в IT та стартапи — у Маріуполі був центр розвитку IT-стартапів, де, власне, і почався мій шлях у цьому напрямку. Ми працювали над різними проєктами, але мені завжди було важливо, щоб вони не лише вирішували конкретну проблему, а й створювали додаткову цінність для людей і суспільства.
У цьому мені близьке саме стартап-мислення: побачити проблему, зрозуміти потребу й спробувати знайти для неї рішення. Коли я опинилася в Тернополі, маючи цей досвід, а також досвід двох переселень, втрати дому й необхідності двічі починати життя заново, я почала думати, що можу створити тут. Так поступово й сформувалася ідея Муркіта — простору, який поєднує підприємництво із соціальним впливом.
Стосовно переїзду: розкажіть, як прийняв вас Тернопіль? Яким вам здалося місто на перший погляд?
Тернопіль — це була любов із першого погляду. Коли я вперше приїхала до Тернополя, було таке відчуття, ніби я вдома. Хоча в інших містах такого не було. Поки тривав цей шлях, ми побували в різних містах — починаючи з Бердянська, коли ми евакуювалися через Червоний Хрест. Потім були Запоріжжя, Львів, Івано-Франківськ. Багато різних міст, але саме в Тернополі я відчула щось отут, усередині, і я дуже вдячна Тернополю та тернополянам за те, як вони нас прийняли. Після втрати дому для мене було дуже важливо знову відчути, що десь може бути затишно, безпечно і по-своєму рідно. Саме тут у мене з’явилося відчуття, що можна не просто почати все спочатку, а створити щось важливе і для себе, і для інших.
Згадуючи Маріуполь, якщо дозволите, запитаю: як ваші рідні? Чи всім вдалося евакуюватися?
Так. Ми вийшли, а потім змогли вивезти й рідних. Уся моя сім’я вийшла з блокади, дякувати Богу. І саме тут, мабуть, варто розповісти, звідки з’явилася одна з основних ідей Муркіта. У підвалах Маріуполя поруч зі мною постійно була моя киця Марсі. Там, коли все навколо загострювалося до межі, її присутність дивним чином допомагала мені та моїм рідним триматися. Тоді особливо гостро відчуваєш цінність самого життя і всього живого. Цей досвід згодом став однією з основ ідеї Муркіта: створити простір, де взаємодія людей і котиків важлива для обох. Коли я вже опинилася в Тернополі й мій стан трохи стабілізувався, почала досліджувати місто, дивитися, які тут є можливості й потреби. Мені хотілося зрозуміти, що я можу створити тут, спираючись на власний досвід і водночас вирішуючи реальну проблему.
Я можу сказати, що ви зайняли вільну нішу: до цього в Тернополі ніхто такого не робив!
Так, десь так. І коли я почала досліджувати, то побачила, що, по-перше, у Тернополі є проблема з безпритульними котиками, немає притулку, немає котокафе такого формату. Плюс був цей досвід Марсі та мій власний. І я вирішила об’єднати все це в єдину систему.
Які котики проживають тут, у кафе? Як ви їх відбирали? У вас у соцмережах вказано, що є соціальна складова, розкажіть, будь ласка, про це детальніше?
Тут живуть безпритульні котики, про яких я можу подбати. Власне, наша соціальна місія поділяється на декілька напрямів. Якщо брати основні, їх два.
Перший — це емоційне благополуччя. Тобто ми проводимо антистрес-заходи, майстер-класи, зокрема для людей, які постраждали від війни. І взагалі, це така арттерапія, де можна розслабитися, проявити себе у творчості, сконтактувати з котиком. Усе це відбувається одночасно і має заспокійливий ефект.
А друга місія — це, власне, безпритульні котики. Вони потрапляють до нас від волонтерів, і кожен має свою історію. Якщо ви читали інформацію на плакатах, то там описані історії кожного котика, який тут проживає. Частину котиків, які жили у нас раніше, прилаштували і вони знайшли свою люблячу сім’ю і дім, і я цьому дуже радію. А ще через Instagram нам пишуть люди, які хочуть прилаштувати котика. Ми часто на це відгукуємося, публікуємо інформацію в сторіс і допомагаємо знайти родину. Це більше як посередництво між людьми: хтось хоче котика, а є безпритульні котики. Таким чином, це такий connection — з’єднання людей.
Від знайомої навіть почула таку фразу і запам’ятала її. Вона так відгукується про ваше кафе: «Там про котиків дбають більше, ніж про людей. Настільки вони їх люблять». Мені ця фраза дуже запам’яталася. Як думаєте, чому складається таке враження?
Тому що тут вони почуваються як удома. Я розумію, що кафе — це соціальне місце: до котиків постійно приходять, щоб їх погладити, погратися з ними. Але це не цирк. Вони також можуть мати різний настрій, втомлюватися. Для цього в нас є окрема кімната. Якщо котики втомилися або не хочуть контактувати, вони йдуть до себе. Там є маленькі двері для них — вони вільно проходять, вільно заходять, коли їм заманеться. Бо наша позиція така: люди приходять до котиків у гості. І вони мають поважати їхні межі, їхній простір і їхній настрій.
котики безперешкодно можуть заховатися у своїй кімнатці, заходячи у спеціальні двері, якщо їм набридне натовп чи захочеться поїсти або відпочити
Знаю, що ви окремо проводите освітні заходи для дітей щодо котиків і правильного поводження з ними. Розкажіть, як це відбувається? У чому ідея таких заходів?
Будь-який захід, якщо він стосується дітей, містить у собі цю складову — навчання.
Ці заняття проводить наша Оля. Вона наша адміністраторка, соціальна педагогиня та психологиня. Нам важливо створювати всі ці впливи на майбутнє. Це довгострокові цілі. Ми хочемо формувати свідоме ставлення до тварин — не як до іграшок, якими можна користуватися, а як до живих істот, до яких потрібно ставитися емпатійно та відповідально. Ми намагаємося закласти цей фундамент у серця дітей, щоб потім, коли людина виросте, у неї залишилася ця цінність, закладена ще на цьому етапі. Таким чином ми й будемо змінювати майбутнє. Бо наша найчастіша проблема в тому, що ми боремося з наслідками, а не з причинами. З наслідками теж треба працювати, але головне — причини. А причини вимагають часу.
У вас свого часу були вікові обмеження для дітей. Чому ви їх запровадили?
У нас свого часу були обмеження. Вони з’явилися ще до того, як до нашої команди приєдналася Оля, щоб займатися з дітьми. Коли ми тільки відкрилися, спочатку обмежень не було, але був великий потік людей. І ще не було достатньо персоналу, щоб відповідально з цим справлятися. Тоді ми й запровадили обмеження: з дев’яти років можна було приходити без додаткових умов.
Але з шести років — якщо дитина пройде заняття «У світі котиків». На той момент ми збирали групи дітей і видавали їм брошури. Це дуже відповідально. Звісно, це займає багато часу. Виникали ситуації, коли приїжджали люди з дітьми з інших міст. Ми просто не могли їх впустити, а вони не могли записатися на ці заняття. І, знову-таки, не було людини, яка могла б провести заняття одразу. Ми збирали групи, потім приходила людина, яка займалася з дітьми, і проводила заняття у певний час. Доводила до відома всю необхідну інформацію. Навіть, я б сказала, у мінус бізнесу, але в плюс до ставлення до тварин — тобто це вже і є соціальний вплив. На перших порах у це треба вкластися. Якщо хочеш упровадити якісь зміни, потрібно мати певне терпіння і витримувати навантаження, які можуть бути значними на цьому етапі. Але якщо є конкретна цінність, конкретна мета і вона справді важлива, то будь-які перешкоди можна подолати. А потім, коли вже з’явилася змога взяти ще одну людину в команду, ми зняли обмеження. Бо висновки, які ми зробили за той час, коли в нас були обмеження, і коли їх уже не було, такі: неможливо навчити чогось важливого, коли немає контакту.
Тобто ви маєте на увазі, що самої теорії недостатньо?
Так. Більшість батьків приходили з дітьми, записувалися, ми проводили заняття, і вони потім приходили знову. Цей сертифікат, власне, давав доступ до кафе. Такий собі обмежений допуск. Але є й інша частина, якої теж потрібно навчити. Тому зараз наша чарівна Оля проводить інструктаж на місці, і ми впевнені, що наші котики в безпеці, а відвідувачі можуть безперешкодно до нас заходити.
У будь-якій діяльності не обійтися без негативу. Чи є хейтери у вашого котокафе? Як із ними справляєтеся? Що найчастіше кажуть?
Взагалі більше позитивних відгуків. І для людей важливі атмосфера, затишок і спокій. Бо ми знаходимося в ситуації постійного перевантаження нервової системи та накопичення стресу, що може призводити до нервових розладів, хвороб і так далі. Тому це відчуття безпеки, коли можна прийти й видихнути, — те, що люди найчастіше відзначають. А з негативного є такий момент: коли дорослі хочуть прийти відпочити, а одночасно в приміщенні перебувають дітки, то, як не крути, діти можуть створювати шум. А дорослі хочуть побути в спокої та відпочити. Тому тут уже потрібно ставитися лояльно одне до одного. Приміщення в нас невелике, але затишне. І охочих погладити котиків завжди предостатньо. Також іноді відвідувачі запитують про щеплення котиків — тут можете не хвилюватися. У них є ветеринарні паспорти, вони регулярно проходять обстеження, повністю вакциновані, чемні та контактні, як бачите.
Те, що ви тут організували, дуже терапевтично. У такий тривожний час це справді заземлює й допомагає переживати складні емоції. Також, наскільки мені відомо, ви проводите тренінги та майстер-класи, зокрема запрошуєте ветеранів. Розкажіть детальніше про цю соціальну складову. Як часто проводите такі заходи? Які отримуєте відгуки? Які результати бачите? Чи є люди, які приходять до вас регулярно?
Ми не виділяємо окремо, щоб, наприклад, прийшла тільки група ВПО або тільки група ветеранів. Ветерани приходять разом з усіма іншими людьми. І не завжди навіть люди кажуть, хто вони. Часто це з’ясовується випадково — у розмові або коли хтось запитає. І воно не завжди й потребує того. Тут головне, щоб людина прийшла і могла висловити себе. Не обов’язково всіх розділяти на категорії. Бо ми всі маємо певний складний досвід. І якщо ми почнемо розділяти людей у цьому контексті — мовляв, у когось більша травма, а в когось менша, — то виникає порівняння. Кожна людина переживає свій досвід по-різному, і його не варто порівнювати з досвідом інших. Те, як людина переживає складні обставини, залежить від багатьох чинників: її попереднього досвіду, внутрішніх ресурсів, підтримки та конкретної ситуації. Але ніхто від цього не стає гіршим чи кращим.
Тому потрібно створювати цей простір для всіх однаково — щоб ніхто не почувався зайвим. Люди приходять разом. А для представників вразливих категорій ми надаємо знижки або проводимо заходи безкоштовно. Це і є частиною нашої соціальної діяльності. Наприклад, недавно до нас завітали дітки з дитячого будинку разом із благодійним фондом «Всесвіт в дитині».
Які саме майстер-класи ви проводите для дітей?
Наприклад, антистрес-іграшки або розмальовування панакотиків. Панакотики — це такий десерт у формі котика. Як це відбувається? Якщо це розмальовування панакотиків, збирається група дітей. Зазвичай вони записуються через Instagram — ми виставляємо оголошення. Якщо звертаються до нас напряму, ми узгоджуємо дату, і тоді дітки приходять. Бувають саме дитячі групи від фондів або організацій, які займаються дітьми. Вони приводять їх до нас. Також приходять групи зі шкіл.
Тобто ви не просто даєте дітям розмалювати десерт, а паралельно проводите навчання?
Так. Для цього є цілий набір: шоколад, пензлики, усе необхідне. Дітки розмальовують панакотиків так, як вони це бачать, а потім з’їдають. І паралельно Оля — наша адміністраторка — проводить для них інтерактивне заняття з питаннями. Говорять про те, чи є в них котики, про відповідальне ставлення до тварин, про те, що котики мають свої особливості, так само, як люди, відчувають і біль, і емоції. У них є характер, свій темперамент. Ми хочемо, щоб у дітей формувалося розуміння: до тварин потрібно ставитися з повагою. Для дорослих ми також проводимо арттерапію — наприклад, малювання картин на полотні. Жодних художників професійних: люди просто приходять і висловлюють те, що в них є. Те саме відбувається на нашій стіні, коли до нас приїжджають люди з інших міст. Хтось залишає там частину себе, свого світогляду. Тому тут не потрібно бути митцем і приходити, щоб ідеально намалювати. У нас якраз про прийняття того, як воно є. Якщо людина приходить і хоче себе виразити, ми надаємо їй таку можливість.
А як потрапити на ваш майстер-клас?
Ми публікуємо оголошення про те, що хочемо провести арттерапію. Наприклад, була тема «Котик у соняшниках» або «Котик в лимонах». Якийсь зразок усе одно є, щоб усі розуміли тему. А далі кожен її інтерпретує і виражає так, як він це бачить. Ми закуповуємо матеріали відповідно до кількості людей. Наприклад, записалося 20 людей — ми готуємо 20 наборів. Закуповуємо все необхідне, і вони приходять. Також у нас проходили музичні заходи.
Я навіть не уявляю, як це відбувається в котокафе — думаю, що дуже важливо не створювати зайвого шуму для котиків, правда ж?
Так, тому це спокійні музичні заходи. Наприклад, із гітарою, акустикою, без мікрофонів, щоб не створювати зайвого клопоту нашим пухнастикам. Ніяких рок-концертів!
Хочу окремо поговорити про соціальну складову вашого бізнесу. Наскільки я розумію, для вас це не просто додаткові заходи при кафе, а частина самої бізнес-моделі. Як ви взагалі прийшли до ідеї соціального підприємництва і що воно означає для вас?
Справа в тому, що в міру розвитку підприємства моя концепція спочатку складалася з декількох компонентів. Це бізнес-модель, у яку я намагалася поєднати соціальну місію. На той момент, на початку розвитку, ще потрібно було набувати досвіду, проходити всі ці етапи й розуміти, як це працює. Зараз у мене вже сформувалося власне бачення. Ми ще поговоримо про соціальне підприємництво загалом як явище, про те, що ми хочемо зробити далі. Це важлива тема, тому що її треба поширювати. У нас саме поняття соціального підприємництва з’явилося не так давно. А до того це було щось досить ефемерне. Бо соціальне підприємництво дуже часто плутають із благодійністю, з якимось фондом, із безкорисливою діяльністю. А насправді це не так. Соціальне підприємництво і заробляє, і створює вплив. Воно не потребує постійного додаткового залучення коштів. Особливість соціального підприємництва в тому, що воно поєднує соціальну місію з підприємницькою моделлю: бізнес генерує дохід і завдяки цьому може системно створювати соціальний вплив. Це не заміна благодійності, а інший механізм вирішення суспільних проблем.
Коли до вас не завітаєш, у вас майже завжди аншлаг. Або це я так потрапляю, або справді постійно багато відвідувачів. Підкажіть, чи не затісно вам у цьому приміщенні? Чи немає планів розширення?
Приміщення має свої особливості, воно вирізняється компактністю. Але наразі ми не плануємо нічого розширювати офлайн чи відкривати ще один заклад. Бо, по-перше, ця сама концепція тут є унікальною. Тут певні котики, певні люди. І це неможливо взяти, як в іншому бізнесі, і просто перенести в інше місце. Можна використати цю модель, але вона буде відрізнятися. Вона буде іншою. Вона може працювати так само або навіть краще — залежно від того, якщо ми говоримо про інші міста. У кожному місті є свої особливості. Треба враховувати проблеми з котиками: чи є там притулки, яка кількість безпритульних котиків. Бо конкретно тут, у Тернополі, зійшлося багато факторів. І знову-таки, ми більше хочемо вкладатися в розвиток, який можна з найменшими ресурсами, зокрема фінансовими, масштабувати й створити більший вплив. У мене є щодо цього кілька ідей.
Поділитеся, чи це поки секрет?
Зараз ми підемо в напрямку розширення антистрес-боксів. У нас є наша крамничка. Там представлені різні антистресові речі, які створюють люди й приносять нам на реалізацію.Це, зокрема, продукція локальних виробників із Тернополя: маленькі в’язані котики, листівки та багато іншого. Наприклад, є хлопчик — ВПО, який в’яже іграшки та залишає їх у нас на реалізацію. Таким чином ми ще й підтримуємо локальних виробників. І хочемо масштабувати цю ідею по всій Україні у форматі антистрес-боксів. Але вони матимуть інтерактивну складову.
Власне, це буде концепція котейні, яка вкладається в бокс. Котики залишаються господарювати в Муркіті (сміється), а ми хочемо передати частину цього досвіду взаємодії через фізичні речі та інтерактивний контент. Наприклад, можна буде почути муркотіння наших котиків, просканувавши QR-код. Таким чином, частинка атмосфери Муркіта буде доступна навіть дистанційно.
У антистрес-боксах буде набір речей, які допомагають перемкнути увагу, знизити внутрішню напругу й створити маленьку паузу для себе. Те, що люди найчастіше беруть у нас, — це брелочки. Вони можуть бути такими, з якими можна взаємодіяти: наприклад, ось ці клацалки, які можна натискати. Потім — в’язані котики, будь-що тактильне. А тактильність, особливо коли це ще й пухнаста лапка, сама по собі допомагає знизити напругу. Також там буде трав’яний чай для заспокоєння. Є така тематична лапка-маршмелоу. Щось смачне, чай — усе, що допомагає створити атмосферу для заспокоєння. Але головна історія в тому, що це буде інтерактивно.
Наприклад, буде свічка з котиком, у яку потрібно буде покласти маленькі квіточки, які теж зроблені з воску. Але водночас людина має ставити собі певні запитання.
Тобто це вже своєрідна терапія?
Так, це більше про підхід до себе. Ми хочемо цим боксом створити можливість для людини попрацювати із собою. А додатково хочемо додати туди компонент допомоги котикам. Ми ще будемо співпрацювати з фондами. Хочемо зробити так, щоб частина коштів із кожного боксу спрямовувалася на допомогу безпритульним котикам та іншим тваринам. Таким чином, ми хочемо створити модель, у якій турбота про себе одночасно стає турботою про інших.
І тут ми знову повертаємося до соціального підприємництва. Ви раніше говорили, що хочете не просто поєднати бізнес і соціальний вплив, а зробити так, щоб вони були нероздільними.
Так. Соціальне підприємництво може бути побудоване по-різному. В одному випадку є бізнес, який додатково створює соціальний вплив — наприклад, працевлаштовує представників вразливих категорій, спрямовує частину коштів на допомогу фондам або реалізує соціальні проєкти. А мені близька модель, у якій бізнес і соціальний вплив настільки взаємопов’язані, що їх складно відокремити одне від одного. Я б хотіла і те, що буду робити далі, створювати саме за таким принципом — як цілісну систему, де бізнес самим своїм існуванням і діяльністю створює соціальний вплив, а соціальний компонент є не додатком до бізнес-моделі, а її невід’ємною частиною. І, звісно, все це неможливо створювати самотужки. За кожним напрямом стоїть команда людей, які поділяють цінності Муркіта й щодня допомагають втілювати їх у роботі з гостями, котиками та соціальними заходами.
Це, власне, те, що ми поступово формуємо і в Муркіті. За цей час ми набули певного досвіду, зробили висновки. І зараз, коли підходимо до антистрес-боксів, уже краще розуміємо, як закласти соціальний вплив безпосередньо в продукт. З одного боку, сам бокс має допомагати людині сповільнитися, перемкнути увагу, знизити напругу й приділити час собі. Там також буде цифровий компонент — QR-код. Можна буде послухати муркотіння наших котиків, а також ми хочемо додавати історії наших та інших котиків, які колись були безпритульними. Поки ми лише тестуємо, як це працюватиме, і дивимося, куди ця ідея може привести. Коли напрям почне розвиватися, він, звісно, може змінюватися, набирати інших масштабів, можуть змінюватися окремі компоненти. Але основа залишиться незмінною.
Власне, тут, у цьому місці, все побудовано за таким принципом: котики допомагають людям. Люди приходять, і це така «котикотерапія», яка допомагає їм розслабитися. І взагалі це цілісна система, яку не можна виокремити, бо вона впливає комплексно. Тут є атмосфера, стан працівників, робота в команді — це дуже важлива історія для соціального підприємства. Котики допомагають людям, а люди — котикам. Таким чином виходить дуже ефективна система.
Марино, не можу не відмітити, що у вас дуже гарна українська. Ви україномовна з народження? Адже знаю, що в Маріуполі більшість населення розмовляє російською.
Я філолог за освітою. Так, я зараз повністю розмовляю українською. Але для мене це не було великою проблемою, хоча я жила на сході. У школі в мене так вийшло, що в нас тільки один клас був україномовний, і я туди потрапила. А потім я пішла навчатися на українську філологію. У побуті ми на той момент спілкувалися російською. Потім, коли почалися події 2014 року, війна, яка згодом перейшла у повномасштабну, я поступово все більше переходила на українську. А після досвіду в Маріуполі та всіх цих подій — уже повністю. Ми маємо, по-перше, бачити, хто ми є, і розуміти свою ідентичність. Це важливо. Для когось це справді дуже складна історія — перейти на іншу мову. Інколи людина хоче, але їй складно, і їй потрібно більше часу. Тому тут головне — приймати це і допомагати. Просто коли людина перебуває в колі україномовного спілкування, вона автоматично все більше й більше заглиблюється в українську мову.
Ви згадували про розширення котокафе в плані гейміфікації. Поділитесь цими планами? Це якийсь окремий додаток?
По суті, не зовсім. Його можна відкрити в браузері, але він буде під’єднаний до CRM.
CRM — це система, у якій ведеться облік даних: чеки, оплати, звіти та вся ця інформація. До неї можна додати власну розробку, щоб між ними відбувався обмін даними. Гейміфікованою у нас буде наша киця Марсі. Зараз у першій тестовій версії Марсі збирає панакотики. Поки вона біжить, збирає певну кількість панакотиків — наших фірмових десертів. Це, по суті, маркетинговий інструмент, який одночасно є програмою лояльності. Якщо людина назбирає певну кількість панакотиків, їх можна буде обміняти на щось у кав’ярні. А взагалі в ідеалі я хотіла б створити віртуальну версію цієї кав’ярні, де можна буде щось купувати. Але це те, що я бачу в перспективі. Поки що перша версія дуже проста: можна побігати за Марсі й позбирати панакотики. Але я поки відклала цю ідею — після антистрес-боксів або десь паралельно. Тобто це така технологічна ідея, яка поки «живе в шухляді». Я хочу опрацювати її таким чином, щоб вона була нашим відгалуженням і водночас інструментом, який можна використовувати тут. Але в перспективі я хотіла б, щоб це працювало і для інших бізнесів. Не саме гра з Марсі, а сама модель, яку можна переносити. Бо, знову-таки, ми повертаємося до того, що конкуренція між бізнесами дедалі більше залежить від емоційної складової та відповідального ставлення. Адже дедалі важливішим стає не лише те, що бізнес продає, а й те, який досвід він створює для людини, які емоції викликає та який вплив залишає після себе. Власне, гейміфікація теж може бути таким відгалуженням, яке міститиме в собі цю саму модель і позитивний соціальний вплив.
Бажаємо Марині та її чудовим котикам якнайшвидшої реалізації всіх ідей та задумів, а також чемних відвідувачів та мирного неба над уже рідним Тернополем, та й всією Україною. Дякуємо за розмову!
матеріял підготувала Оксана Куцик
