Коли ми дивимося на роботу митця, то одразу хочемо впізнавати щось знайоме й близьке нам — без тиску, драми та підтекстів, без глобальних проблем і катастроф. Ми прагнемо швидких і легких рішень. Проте сучасне мистецтво здебільшого не містить розважального контенту. Як і саме життя, воно передбачає концептуальне осмислення, яке не покликане підміняти поняття чи бути легким для дослідження та сприйняття. Етичний імператив концептуального мистецтва — ставити складні, незручні запитання, від яких суспільство відвертається або які замовчує, фіксувати стани, що не мають миттєвих способів розв’язання. Найчастіше воно відкриває перед нами фундаментальні координати людського буття, змушує замислюватися й навіть залишає «післясмак» нудної лекції з філософії.
Але саме в цьому «післясмаку» й приховується головний маневр концептуалізму: він повертає нас до банального, повсякденного предмета, перетворюючи його на «індекс порожнечі» — знак «відсутності» в межах семіотичної концепції Чарльза Пірса. У Пірсовій класифікації знаків індексальний знак виникає завдяки прямому фізичному контакту або причинно-наслідковому зв’язку з об’єктом. Так, залишений слід стопи засвідчує присутність людини, а дим указує на вогонь. У площині концептуального мистецтва тривіальний побутовий предмет стає саме таким причинним слідом. Він більше не виконує утилітарної функції, а фізично вказує на тілесну присутність того, хто пішов, або фіксує незворотний розрив зв’язку. Его-пам’ять — індивідуальна пам’ять кожного з нас, утілена в побутових речах чи обпаленій глині, — перестає бути суто особистим переживанням і перетворюється на маніфест, у якому звичайна чашка або годинник промовляють про крихкість буття, біль, втрату та опір.
Простежити прояви концепту «індекс відсутності» ми вирішили на прикладі робіт української художниці Марини Талютто, у яких відображено досвід, сформований у контексті російсько-української війни.
У проєкті «Розірвані зв’язки» художниця матеріалізує індекс порожнечі через серію керамічних об’єктів. Товсті канати й вузли, виготовлені з глини та обпалені в печі до глибокого, майже абсолютного чорного кольору, постають із грубими, наче по-живому розірваними кінцями. У семіотичному вимірі це опредметнений слід руйнації: розрив керамічної нитки фізично вказує на перерваний контакт — між матір’ю та дитиною, між родиною та знищеним домом, між людиною та її звичним життям. Чорна глина, позбавлена утилітарної функції, працює як індекс порожнечі, фіксуючи травму, яку неможливо одразу «вилікувати» швидкими методами, але яку необхідно закарбувати в матеріалі, щоб вона стала частиною спільної пам’яті та сприяла суспільному відновленню.
Феномен цього концепту поглиблюється в іншому артпроєкті Марини Талютто — «Прості речі». Перебуваючи у вимушеній міграції, художниця звертається до зображення побутових предметів, якими користується в тимчасовому прихистку: чашки, столу, стільця, дивана тощо. Коли війна руйнує звичні координати буття й занурює людину в екзистенційну кризу, саме тривіальні, «підручні» речі стають новими індексами. У проєкті «Прості речі» ці об’єкти функціонують подвійно: зображення порожньої чашки чи тимчасового столу вказує на відсутність власного дому та втрату відчуття безпеки. Водночас сам факт щоденного користування цими предметами й фіксування побутових дрібниць перетворюється на феноменологію опору — щоденне творення власного сенсу через звичайні речі повсякдення.
Авторка: Ярослава Крамаренко
