Трипілля, Київська Русь, козацька доба, Карпати, Крим, українська міфологія та сучасна війна — усе це стає музикою в «Українській Одіссеї» Марії Яремак. Це масштабний симфонічний проєкт із 12 композицій, який проводить слухача крізь різні епохи української історії та культури.
Ідея «Одіссеї» народилася із запитання: чому світ так добре знає історії інших країн завдяки кіно та музиці, а українські сюжети досі залишаються маловідомими? До роботи над проєктом долучилися українські та міжнародні музиканти й фахівці, а загальний хронометраж альбому склав 85 хвилин.
Ми поговорили з Марією про створення «Української Одіссеї», українську міфологію як джерело для майбутніх культурних проєктів, роботу над музикою під час війни та те, як через музичне мистецтво розповідати світові про Україну.
Маріє, «Українська Одіссея» — масштабний симфонічний альбом, який охоплює величезний історичний період — від Трипілля та давньої міфології до сучасної України. За дванадцятьма композиціями стоїть мета показати українську історію та культуру через симфонічну музику. Як виникла ідея створення цього проєкту?
Насправді кожна ідея починається задовго до того, як ми її усвідомлюємо. У моєму випадку все почалося ще в дитинстві. У нас було два телеканали, і антену треба було ще спеціально крутити, щоб вони нормально показували. І я пам’ятаю: коли по телевізору йшли «Пірати Карибського моря», «Володар перснів» чи «Гаррі Поттер», — для мене це було справжнє свято. Адже серед усіх новин і російських серіалів на кшталт «Не родись вродливою», «Маргоші», «Кадетів», «Солдатів», «Букіних» це був ніби ковток магії, можливість потрапити в якийсь інший, цікавий та фантастичний світ.
До речі, мене надихали не лише фентезійні фільми. Я так само любила «Гладіатора» та інші історичні стрічки і вже дорослою зрозуміла, як багато знаю про грецьку міфологію чи Римську імперію саме завдяки фільмам. Після перегляду я завжди думала: а чому такого немає про Україну?
Зараз я в Британії й навіть привезла із собою книгу — дитячу історію України, яку знайшла у бабусі. Це ілюстрована книжка, одна з перших, що вийшли після проголошення незалежності України. Я пам’ятаю, як маленькою знайшла її у бабусі й читала про «Слово о полку Ігоревім», про затемнення сонця, про княгиню Ольгу та її історію з деревлянами, про козаків і їхні подвиги. Тоді я подумала: у нас така ж величезна кількість історій, які могли б стати основою неймовірних фільмів. У цих історіях — сильні сюжети, драматичні події, герої, тобто усе, що може зацікавити глядачів з цілого світу. Такі фільми могли б привертати увагу до України, розповідати про наше минуле і навіть залучати міжнародні інвестиції.
Тобто ти створюєш якісний творчий продукт — і далі тобі не потрібно будувати завод чи постійно закуповувати сировину. Ти просто їдеш і виступаєш. До прикладу, за кілька концертів, наприклад, можна зібрати на турнікети, за інші — допомогти придбати машину швидкої допомоги. На мою думку, творчий проєкт можна і потрібно показувати в різних країнах і водночас виконувати важливу інформаційну місію. Через музику ми розповідаємо про свою країну, культуру та історію.
Через культурний проєкт ти не просто просиш людей за кордоном дати гроші на благодійність. Ти спочатку закохуєш їх у свою країну й культуру, а вони вже самі починають думати: «А що я можу зробити, щоб це зберегти?»
Таким чином, можна надихати людей на подальші ідеї. Наприклад, коли хтось із моїх закордонних колег дізнається про трипільську культуру, то неодмінно каже: «Чому я раніше нічого про це не чув? Я знав про Давній Єгипет, Месопотамію, майя, а про трипільську культуру — нічогісінько».
І тому «Одіссея» для мене — це передусім бажання розповідати про Україну. Ми знаємо свою історію, але якщо не будемо про неї говорити, то як про неї має дізнатися світ? Особливо зараз, коли інформаційний простір переповнений і щодня з’являється величезна кількість швидкого контенту, зокрема створеного штучним інтелектом. Інформації стає все більше, але справді якісної та цікавої — зовсім мало. Хочеться через «Одіссею» показати глибину нашої культури й історії, і для мене цей проєкт — лише початок. Можливо, він приверне увагу письменників до наших історій. Можливо, хтось захоче поїхати в музей трипільської культури, з яким ми взаємодіяли, коли працювали над треком «Трипілля». Або ж хтось захоче побачити Бакоту й дізнатися її історію.
Нам було дуже складно вибрати лише 12 композицій. Але з чогось потрібно починати. Якщо «Одіссея» колись надихне когось зняти фільм, написати книжку, поїхати в музей чи просто дізнатися більше про нашу історію — для мене це вже буде великим досягненням. А для іноземців це стане приводом просто загуглити: що таке Олешки, де вони розташовані і що в Україні взагалі є пустеля.
Ви залучили до роботи фахівців, які мають досвід у таких масштабних міжнародних проєктах, як Star Wars, World of Warcraft, League of Legends та «Моана 2». Як відбулася ця співпраця і на якому етапі роботи над альбомом вони долучилися?
Після повномасштабного вторгнення моя основна робота була спрямована саме на закордонну аудиторію — для того, щоб і збирати донати, і поширювати інформацію про Україну. Впродовж цього часу я знайомилася з дуже різними композиторами, митцями. З деякими ми працювали разом, з деякими просто перетиналися, подружилися. Я їм постійно та безупину розповідала про Україну, і вони почали самі мені підкидати цікаві ідеї: «А чому про це немає саундтреку? У “Володарі перснів” були Гондор і Рохан, а як звучала б Русь? У вас стільки фортець, замків, Галицько-Волинське князівство. Спробуй показати, як би це звучало!».
Коли ми уявляємо Африку, у нас одразу виникає асоціація з великою кількістю перкусії, Китай — це пентатоніка, якісь флейти, традиційні інструменти. А коли ми уявляємо Україну, іноземці кажуть: «Я не знаю, що там може бути. Чули, що Чайковський недалеко від вас жив».
І я подумала: «Так, це треба терміново виправляти». Так я заручилася підтримкою інших важливих людей. Наприклад, зі Стюартом Ерлом, композитором «Чорного дзеркала», який уже півтора року є моїм ментором, ми працюємо не лише над «Одіссеєю», а й загалом над моїм композиторським стилем і проєктами. Зі Стюартом у мене було чотири сесії моєї музики на Air Studios. Він допомагав мені зрозуміти, як правильно організувати запис, як спілкуватися з музикантами, як усе спланувати, щоб вкластися в час і максимально ефективно використати можливості студії.
Перед записом «Одіссеї» в Україні ми добре розуміли, що в нас немає такого технічного забезпечення, мікрофонів, студій і кількості людей, як на Abbey Road чи Air Studios. Саме тому ми тісно працювали з Володимиром Пуньком — першим українським звукорежисером, який здобув Latin Grammy. Ми поєднали його знання з моїм досвідом, який я отримала під час роботи в студіях, де записували «Володаря перснів», «Гаррі Поттера», «Дюну». Я пам’ятаю, як ми там розташовували мікрофони, як робили тейки, і намагалася застосувати ці знання вже в Івано-Франківській філармонії — щоб максимально наблизити результат до того рівня звучання, який ми чуємо у світових проєктах.
Я постійно радилася зі Стюартом. Крім того, я проходила практику в голлівудському стилі оркестрування в Пенки Куневої. Вона, зокрема, працювала над проєктами для NASA, League of Legends і «Моаною». Під час перебування за кордоном мені також пощастило познайомитися з Пітом Доктером — одним із керівників Pixar, який працював над «Історією іграшок» і створив «Коко», привернувши увагу світу до мексиканської культури. Взагалі Disney і Pixar дуже мене надихнули тим, як можна взяти культуру, про яку світ майже нічого не знає, і розповісти про неї мільйонам людей — показати її легенди, традиції, історію. Наприклад, саме так «Моана» познайомила світ з культурою островів.
Використовуючи весь цей досвід, я намагалася зрозуміти, як побудувати «Одіссею» так, щоб вона була зрозумілою й цікавою не лише українському, а й міжнародному слухачеві, щоб це звучало як проєкт міжнародного рівня — як, наприклад, «Гра престолів».
Звісно, досягти такого рівня якості в Україні непросто, особливо в умовах, у яких ми зараз працюємо: багато музикантів на фронті, когось уже немає з нами, проте ми намагалися зробити все, що в наших силах. У результаті в нас вийшло 85 хвилин музики.
Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду. Для нас це дуже цінно, тому що завдяки цій підтримці упродовж кількох місяців ми могли оплачувати роботу музикантів, команди, митців і загалом дати людям можливість працювати у мистецтві під час війни. І мені здається, що це особливо важливо, якщо згадати історію «Щедрика». У минулому столітті Українська республіканська капела під керівництвом Олександра Кошиця познайомила міжнародну аудиторію зі «Щедриком» під час закордонних гастролей, а його виконання в Карнеґі-голі 1922 року стало важливим етапом поширення мелодії у США. А скільки таких мелодій у нас ще є? Дуже важливо відкривати їх світові, бо в нашій країні величезний потенціал. Проблема лише в тому, що про нас досі майже ніхто не знає.
Розкажіть, як саме звучать українські інструменти в «Українській Одіссеї» і як вдається в єдине поєднати симфонічний оркестр, звучання різних інструментів та голос виконавця? Цікаво, що в частині про Крим звучить кримський дудук — чий це був задум? Поділіться.
Ми, наскільки це можливо, намагалися передати вайб конкретної епохи. Наприклад, у «Трипіллі» все базується переважно на голосах, перкусії та тих інструментах, які могли бути доступними в той час. З цим нам дуже допоміг Музей трипільської культури, з яким ми консультувалися. Ми запитували: «А як це могло звучати? Які звуки могли бути тоді?» Нам відповіли, що не знають достовірно, але є те, що точно збереглося, — звуки самих артефактів. Для мене це дуже символічно, тому що зараз ми вплітаємо ці звуки в оркестрове полотно. Чути їх у музиці — дуже трепетне відчуття.
Наприклад, у композиції під номером 9.7 «Гуцульщина» ми використали звуки із власних архівів. Коли я ходила в Карпати, завжди обожнювала звуки овець, ці далекі звуки дзвіночків. Тому ми з командою знайшли відповідні записи із наших походів й теж додали їх у композицію. Вона починається з цих дзвіночків і гуцульських звуків, а уже потім долучаються трембіта, народні інструменти, бубни.
Яку з 12 композицій «Української Одіссеї» Ви б виділили для себе як особливу, і чому?
Мені дуже складно вибрати, якщо чесно. Але, мабуть, зараз їх дві. Перша, як не дивно, — «Падіння Києва». Я пам’ятаю, як ми всі прокинулися від сирен. І коли я створювала цю композицію, то намагалася уявити: а як люди проживали це тоді? До того ж, вона в нас доволі близька до голлівудського формату баталій. Все починається з низьких барабанів і ворожих рогів — ти чуєш, як усе наближається, і розумієш, що стається невідворотне. Потім у Києві починають бити дзвони на сполох, місто виходить на бій, і починається сама битва. А в кінці — раптова тиша. Місто впало. І далі — реквієм: дуже душевне, пронизуюче до мурашок голосіння, яке заспівали Уляна Горбачевська і хор.
Інша композиція — «День, коли закінчиться війна». Вона для мене дуже особлива, тому що я уявляю певний світанок: ти прокидаєшся і розумієш, що можеш просто вільно вийти на вулицю, закінчилася війна. Але полегшення не настає, бо ти із сумом усвідомлюєш, скільки людей ніколи не побачать цієї миті. Ця композиція для мене дуже емоційна, і саме нею закінчується цикл. Це своєрідна надія на те, що одного дня ми знову прокинемося в мирній країні.
Ви говорите про українську міфологію як про джерело, яке може надихнути міжнародну кіноіндустрію. Які українські міфічні образи чи історії, на вашу думку, сьогодні ще недостатньо відомі світу?
Я пам’ятаю фільм «Ван Гельсінг» із Г’ю Джекманом у головній ролі. Тоді я подумала: «Це ж Карпати! Перейдеш через гору — і вже опинишся у володіннях Дракули». І саме тоді я замислилася над тим, скільки унікальних персонажів є в нашій культурі та слов’янській міфології. З дитинства пам’ятаю різні страшні історії, якими ми ділилися одне з одним. Про таких персонажів писали Всеволод Нестайко та Василь Королів-Старий, який, зокрема, створив образ хухи-моховинки. Мені здається, ці істоти цілком органічно могли б стати героями цікавого фільму чи пісні.
Згадаймо хоча б Мавку, «Лісову пісню» Лесі Українки. А ще в нас є потерчата, дідько, хухи, перелесник, блуд. Багато цих образів залишилися навіть у народних приказках. Я, наприклад, раніше й не замислювалася, що блуд — це окрема міфічна істота. Знаєте вислів «А що б тебе Блуд взяв!»? Наприклад, одна з істот, яку ми додали до нашого каталогу, називається «Безіменні». Ми вирішили увічнити образ міфічних істот, які існували на Землі ще до створення світу. Вони настільки давні, що ніхто вже не знає їхніх імен.
Ми також додали історію про Морену, богиню смерті. Але для нас це не лише про смерть, а й про природний цикл життя: старе має відійти, щоб нове могло зайняти своє місце у світі. Якщо згадати водойми, то одразу постають образи русалок, водяників. І цей перелік можна продовжувати дуже довго! Багато таких істот згадували у своїх творах українські письменники. Сьогодні творці й творчині дедалі частіше звертаються до міфології. Ми, наприклад, працюємо з видавництвом «Мрієлов», яке створило цілу магічну історію “Легенда про Вільних” навколо фортеці Тустань.
Це оповите легендами озеро Несамовите, таємниче високогірне озеро Бребенескул, мальовничі скелі Шпиці. Кожне з них може стати основою для цікавої історії. І не обов’язково суто міфологічної — це можуть бути художні світи зі своїми персонажами, легендами та правилами.
Проєкт об’єднав велику кількість музикантів, вокалістів, оркестр і фахівців із різних сфер. Що було найскладнішим у роботі над «Українською Одіссеєю»?
Найбільшою проблемою були дуже стислі дедлайни, особливо з огляду на масштаб проєкту. До того ж, у нас було небагато технічних можливостей і приміщень, де можна було записати всіх музикантів разом. Тому доводилося записувати їх окремими групами: одні інструменти — в одному місці, інші — в іншому. Потім потрібно звести всі записи так, щоб створити враження, ніби музиканти грають в одному просторі.
Окремим викликом була організація зйомок: потрібно було узгодити графіки, щоб усі музиканти й учасники команди могли приїхати та бути на місці у потрібний час. Особливо складно це робити в теперішніх умовах. На щастя, ми все відзняли. У проєкті задіяно дуже багато людей, і я безмежно вдячна кожному, хто долучився до цієї роботи.
Бачила, що ви шукаєте партнерів у соціальних мережах? Поділитесь?
Ми відкриті до співпраці, до партнерств, і ми також постійно працюємо з різними відомими людьми. Наприклад, завдяки підтримці організції Campaign for Ukraine у нас був прямий ефір на міжнародному BBC зі Стівеном Фраєм на вокзалі «Кінгс-Кросс». Також ми робили там подію зі Святославом Вакарчуком. У нас є можливості: є де показати бренди чи компанії, якісно прорекламувати їх, якщо вони захочуть нас підтримати. Ми десь на межі і не так часто в інформаційному просторі трапляємось людям. Але, це треба змінювати, так, маленькими кроками, я вірю, що усе вийде.
Ми з командою хочемо розвивати наш проєкт, представляти українську музику у світі та створювати культурний спадок для наступних поколінь. Ми відкриті до партнерств і вже маємо досвід співпраці з відомими людьми. Наприклад, робили прямий ефір для міжнародного BBC зі Стівеном Фраєм на вокзалі Кінгс-Кросс у Лондоні, а також спільну подію зі Святославом Вакарчуком.
Я бачу великий потенціал у співпраці з брендами та бізнесами. Ми можемо інтегрувати їх у наші проєкти, комунікації та події, знайомлячи з аудиторією в Україні й за кордоном. Ми працюємо на перетині різних музичних жанрів і не належимо до попсцени, тому поки не так часто потрапляємо в центр уваги медіа. Але я вірю, що це можна змінити — поступово, маленькими кроками, знаходячи людей і компанії, яким близькі наші цінності. Тому запрошуємо до партнерства бізнеси, бренди й організації, які хочуть підтримувати українську культуру та бути частиною її розвитку. Команда відкрита до фінансової й медійної підтримки, брендового партнерства та спільних проєктів.
Якщо вам близька наша місія або ви знаєте тих, кому вона може відгукнутися, напишіть нам у direct або на mariia.yaremak.official@gmail.com. Будемо раді знайомству та новим спільним історіям!
І наостанок: за що Ви найбільше любите цей проєкт і чи вважаєте, що музика має терапевтичні, навіть зцілюючі властивості у такий складний для усіх нас час?
Найбільше я люблю бачити, скільки різних людей, які ніколи не знали одне одного, працюють і створюють разом щось прекрасне. Тому що над нашим проєктом провели грандіозну роботу: хтось шукав матеріали, хтось друкував, хтось займався каліграфією, щоби зробити красивий заголовок. Просто велетенська кількість музикантів, і кожен пропонує щось своє, наприклад: «Ой, а ти знаєш, на цьому інструменті ще можна зробити ось так? «А на Поліссі була така популярна мелодія». Через те, що ми всі з різних куточків, кожен приносив у проєкт щось своє. Мені це дуже цінно. Я, наприклад, виросла в Карпатах, і, звісно, я найбільше знаю про цей регіон.
У нас взагалі є цілий цикл, присвячений горам — легендам Карпат. Але водночас мені було дуже цінно дізнатися про інші регіони України, де я провела не так багато часу, але хтось там виріс із дитинства і пам’ятає найменші деталі. Цей момент пізнання для мене дуже цінний.
Для мене було дуже трепетно бачити під час роботи, як багато людей плакали. Я розуміла, що це сльози певного проживання, емоції, які ми тримаємо десь глибоко в собі і які виходять назовні через музику. Кожен слухач у наших піснях може прожити свою історію. Я вірю, що таких проєктів має бути більше.
