Мода в Україні на початку ХХ століття була своєрідним перформансом. Капелюхи прикрашали пір’ям, корсети затягували якнайміцніше, а заможні жінки змінювали вбрання до шести разів на день. Цей прогресивний стиль популяризували акторки, громадські діячки та суфражистки. Вони зберігали культурний код і відмовлялися від надмірної стриманості.
У давнину головним уборам приділяли велику увагу. Їх прикрашали квітами, рідкісним пір’ям, а іноді навіть опудалами тварин. Придбати такий капелюх було нелегко: у Києві простому робітникові довелося б працювати пів місяця, щоб заробити на нього. Капелюшок був найпомітнішою деталлю, але не єдиною. Мода, яку в західних містах називали «сецесією», а в решті України — «модерном», змінила звичний крій, матеріали, оздоблення та навіть поведінку жінок під час прогулянок. Мистецтвознавиця Львівської національної академії мистецтв написала перше ґрунтовне дослідження української моди ХХ століття. Вона описує цей час як епоху, коли вбрання не завжди було зручним, але завжди ефектним і видовищним.
Головним силуетом початку століття була літера «S». Його формуванню сприяв корсет, який настільки сильно стискав талію, що зашнурувати його без сторонньої допомоги було неможливо. Поверх корсета одягали сукню, яка часто складалася з двох частин: довгої спідниці-дзвоника зі шлейфом і прикрашеного ліфа з пишною лінією в зоні грудей та закритою горловиною. Такий образ пасував зрілим заможним жінкам, які не виконували важкої фізичної праці. Існували також різні вбрання для прогулянок, дому, вечірок, занять спортом і подорожей, тож заможна пані могла змінювати одяг до шести разів на день. Мереживо та парасолька, яку носили як аксесуар, доповнювали загальний образ.
Столицею жіночої моди на той час був Париж: саме звідти надходили сукні, костюми, капелюхи та мереживна білизна. У Києві модниці відвідували торговий дім австрійського купця Макса Мандля в Старому пасажі на Хрещатику. Каталог 1913 року наводить ціни того часу: капелюх коштував від 12 до 15 рублів, блузка — від 7 до 15, парасолька — від 11 до 14, а вечірня сукня — 85 рублів. Шкіряні туфлі були значно дешевшими: від 2,9 до 4,4 рубля. Найзаможніші купували одяг у Європі та навіть у Персії. Київські пані вбиралися яскравіше, ніж німецькі чи австрійські жінки, а одеситки віддавали перевагу ще виразнішим кольорам.
Львів особливо пильно стежив за західноєвропейськими тенденціями. За даними колекціонерів, у місті було зареєстровано 1 250 ательє та майстерень, а в крамницях продавали одяг із Парижа та Варшави. Кравецької справи навчали у школі сестер-базиліанок. Будинок моди «Dom mod» розробляв складні й дорогі моделі, тоді як кооператив «Труд» одягав широке коло міських мешканок. Нові фасони поширювали також поштові листівки. Колекціонери називають їх джерелом інформації про моду, адже вони передавали не лише новини, а й естетичні тенденції. Власники фотостудій навіть платили жінкам за позування.
Відомі жінки впливали на модні тенденції у Львові. Польська письменниця Габріела Запольська, яка переїхала до міста 1904 року, придбала цілу колекцію ювелірних прикрас на Всесвітній виставці в Парижі. Акторка Ірена Сольська носила паризькі моделі та власноруч шила сценічні костюми. Коли вона приколювала брошку до кишені, її наслідували інші модниці. У 1906 році на прийомі, влаштованому графинею Потоцькою, Сольська закурила довгу цигарку, і графиня три дні поспіль замовляла церковні служби за спасіння її душі. Так поводитися могли лише акторки, адже Львів, хоч і був прогресивним культурним центром, залишався містом, де релігійні норми суттєво обмежували бунтарський дух тогочасної жінки.
Соломія Крушельницька, яка роками мешкала в Італії, привозила із собою сукні італійських дизайнерів. На її фотографіях вона зображена в капелюхах, оздоблених стрічками та пір’ям, а також у мереживних сукнях і блузах. Тканко називає її однією з жінок, які популяризували моду в Галичині, поряд із художницями Ольгою та Оленою Кульчицькими.
Перші зміни торкнулися корсета. У 1906 році французький дизайнер Поль Пуаре відмовився від нього у своїх моделях, що викликало скандал, хоча багато жінок підтримали його рішення. Сукні залишалися довгими, але вже відкривали щиколотки, що саме собою вважалося зухвалим. Близько 1910 року деякі українки також замінили корсет широким поясом. Цей реформаторський стиль популяризували акторки, громадські діячки та суфражистки. Вільні сукні з’явилися під впливом віденського стилю, започаткованого Густавом Клімтом. Японські, китайські та індійські виставки, а також балетні сезони Сергія Дягілєва вплинули на європейську моду. В Україні їхній вплив помітний переважно у сценічному та вечірньому вбранні.
Ще одним елементом, що змінив жіночий гардероб, став велосипед. Перший пункт прокату велосипедів у Львові відкрився 1898 року в парку на Знесінні. Жінок-велосипедисток висміювали, а газети попереджали, що такий одяг шкодить їхньому здоров’ю. Спочатку для їзди на велосипеді створили спеціальну сукню, а згодом з’явилися перші штани, схожі на «султанки». Після 1904 року жінкам дозволили виїжджати з парку й прогулюватися вулицями міста. Для верхової їзди також створили спеціальний костюм — «амазонку». Куртка з такого костюма, подарована матір’ю Ользі Кобилянській, зберігається в Чернівцях серед особистих речей письменниці.
Вишиване вбрання стало окремим напрямом моди. У ті роки вишита полотняна сорочка була переважно селянським одягом, а інтелігенція вдягала її на свята та для фотографування. У підписах до портретів Олександра Мурашка зазначено, що орнаменти, бісер і народні мотиви увійшли до міського гардероба як ознаки самоідентифікації. Леся Українка поєднувала вишиту полотняну сорочку з європейським кроєм. Вона носила модні сукні облягаючого крою з високим коміром, чайні сукні та капелюхи, що відповідали тогочасним італійським модним тенденціям. Вона віддавала перевагу зручності й уникала корсетів, часто доповнюючи вбрання вишитими сорочками та ліфами. Також вона мала хист до шиття костюмів для дитячої опери.
Ольга Кобилянська в Чернівцях вирішила піти іншим шляхом. За власними описами письменниці, вона носила темну сукню, білий шовковий ліф і велику квітку едельвейса у волоссі. У музеї також зберігається світла сукня з дрібними крапочками, схожа на довгу сорочку, та вишита сорочка червоно-жовтого кольору із золотими паєтками. Марія Заньковецька ставилася до сценічного костюма як до предмета ретельного дослідження: її вбрання шили за власними ескізами, а для ролі циганки Ази вона придбала у ромів срібні монети, сережки та браслети.
У місті жінки носили брошки, бантики на шиї та кілька низок намиста. Згадуючи добу сецесії, особливу увагу варто приділити брошкам. На Буковині намиста з венеційського скла та коралів свідчили про соціальний статус власниці: що заможнішою була жінка, то більше низок вона носила.
Після 1917 року заможні освічені українки в центральній Україні започаткували творчі майстерні, щоб зберегти національний колорит. До цієї роботи долучилися Олександра Екстер, Казимир Малевич і дослідниця народного костюма Євгенія Прибильська. Художники передавали свої абстрактні ескізи вишивальницям, і вишивка стала частиною сучасних суконь. Перша світова війна зупинила розвиток сецесії, а на зміну їй прийшов артдеко. Вишитий рукав залишився в моді: у Галичині в 1920-х і 1930-х роках його поєднували із заниженою талією, вільним силуетом і капелюшками-клош.
Авторка: Діана Гасюк
