У день професійного свята — Дня працівників освіти — особливо гостро відчувається цінність нашої історичної пам’яті. Ми маємо унікальну можливість заново переосмислювати ідеї минулого, звертаючись, зокрема, до науково-педагогічної спадщини К. Д. Ушинського, чиї погляди сьогодні звучать особливо актуально. Педагог убачав у людиноцентричності фундамент навчання, наголошуючи на безмежних можливостях дитини, які дорослі мають підтримати й розвинути:
«Коли бачиш нескінченну кількість знань, що вже поступили для оволодіння до людського розуму, знаєш, як тепер багато здається зрозумілим для сучасного дитяти, що здавалося недосяжним і незрозумілим навіть великим мудрецям давнього світу, чи можемо ми брати на себе право передбачати, що може пізнати людина, а чого не може?».
Підкреслюючи високу місію педагога, він порівнював його працю з медичною, але наголошував на ще більшій відповідальності: якщо лікарям довіряють тілесне здоров’я, то вихователям — розум, моральність і саму душу дітей, а отже, майбутнє країни. Костянтин Дмитрович вважав виховання справжнім мистецтвом. А ми, переосмислюючи його слова сьогодні, можемо додати: саме сучасне мистецтво виступає неоціненним інструментом становлення вільної, свідомої особистості.
Коли вчитель занурюється разом з учнями в деталі творчості та долі митців, відроджуються засадничі принципи гуманізму. Аналізуючи глибокі контексти, здавалося б, простих сюжетів, ми не просто розвиваємо художній смак, а й повертаємо знищене за радянських часів почуття гордості за своє.
Чи здатне мистецтво стати компасом у буремні часи? Зупинимося на роботах кількох сучасних українських художниць, чиї твори перетворюються на потужні освітні та терапевтичні матеріали.
1. Серія «Золото України» Міли Чепрасової
Серія графічного живопису М. Чепрасової присвячена внутрішньому стану людини та цінності життя в умовах війни. Репродукції цих робіт стають доречним візуальним супроводом на заняттях із суспільствознавчих дисциплін. Художниця, яка пережила евакуацію із Запоріжжя через Київ до Ужгорода, переплавила свій біль у ботанічні метафори:
«Мені дуже хотілося зобразити свій внутрішній стан, вивільнити те, що накипіло: біль і співпереживання за тих, хто знаходиться на фронті та окупованих територіях… Прямими образами війни не змогла оперувати, тому звернулася до метафор».
Пелюстки квітів у її роботах символізують тендітність людського тіла, рух кола — необхідність рухатися крізь інформаційний шторм, а золотий колір — беззаперечну цінність людського життя. Ужгородська природа та пошук рівноваги через мистецтво допомогли авторці зафіксувати історію нашої спільної стійкості.
2. Скульптурний проєкт «Тиша» Альони Шибунової
Скульпторка Альона Шибунова звертається до традиційної української вишивки, буквально «перетворюючи тендітну тканину на міцне каміння». Під час евакуації зі Львова вона почала купувати на барахолках старовинні вишиті наволочки та рушники, щоб закарбувати у вічному камені код нації.
Якщо тканина тліє у вогні війни, то камінь витримує бурю століть. Вишивка наочно демонструє подвійну цінність — естетичну та сакральну. У часи, коли знищується все автентичне, цей мистецький жест перетворюється на потужний оберіг для України та її народу.
3. Колаж «Коріння» Марії Шапранової
Колажі майстерні CUTOUT COLLAGE STUDIO стали справжнім культурним феноменом. Робота Марії Шапранової «Коріння» (2022) поєднує карпатський пейзаж, нитки та… флешет — частинку ворожої російської ракети.
«Колаж присвячений зверненню до нашого коріння, що є невід’ємною частиною розуміння нашого сьогодення… Усередині ниток захована флешета… Це для мене символізує те, що вона не змогла виконати свого призначення, вона не здатна перемогти, не здатна ні на що, але десь усередині кожного з нас лишається ця маленька часточка — пам’ять про пережитий біль», — розповідає авторка [5].
Цей твір встановлює міст між «Тінями забутих предків» Михайла Коцюбинського, геніальним кіно Сергія Параджанова та сьогоденням, перетворюючись на універсальний ключ до вивчення української літератури.
4. Експозиція витинанок «Захист» Наталії Курносової
Проєкт Наталії Курносової переосмислює значення дому та його найкрихкішої частини під час війни — вікон, які нині заклеюють і загороджують мішками. Експозиція складається з 12 витинанок-фіранок, що представляють 12 українських регіонів. Білі та чорні візерунки з міцного матеріалу слугують новими оберегами.
«Ніколи не думала, що нам знадобляться нові обереги, які будуть рятувати від вибухів», — говорить художниця.
У подкасті «Культурний трибунал» журналістка Яна Супоровська згадала ключове слово-гасло дисидентів радянської доби — «випростатись». Воно точно описує те, чого радянська система намагалася позбавити людину: її гідності, власних бажань, права на голос і національну культуру. Відсторонення школи від принципів гуманізму та людиноцентричності формувало відчуття меншовартості, коли своє, рідне здавалося «провінційним».
Сьогодні українці ламають цей ланцюг штучності. Російський агресор десятиліттями готував ґрунт за доктринами ідеологічних диверсій, вирощуючи покоління з розмитою ідентичністю. Протистояти цьому можна через принципову позицію всередині країни та на міжнародній арені. Для цього потрібно:
- Культивувати повагу до української культури в освітніх закладах, остаточно позбуваючись комплексів «меншого брата».
- Інтегрувати внесок українців у європейську та світову цивілізацію в навчальні програми.
- Називати імена сучасних героїв — як на передовій, так і на культурному фронті.
- Займатися безперервною самоосвітою, читати, аналізувати, підтримувати вітчизняних митців та протистояти інформаційним маніпуляціям.
У день професійного свята — Дня працівників освіти — ми маємо пам’ятати: саме від педагогів залежить, із якими моральними орієнтирами наші діти увійдуть у доросле життя. Повертаючись до історичної пам’яті, підтримуючи сучасне українське мистецтво та виховуючи молоде покоління на засадах взаємоповаги, ми будуємо вільне, креативне й незламне суспільство.
