У 2025 році Любомир Левицький представив документальний фільм «Ми були рекрутами» про 3 окрему штурмову бригаду. У квітні 2026 року в український прокат вийшов його military-action «Кіллхаус», створений на основі документального проєкту «Йди за мною» — історії про рятувальну операцію за допомогою дронів. У стрічці разом з акторами з’являються Андрій Білецький, Кирило Буданов і Василь Малюк.
КАМО поговорили з режисером про втому глядачів від воєнного кіно, роботу з реальними військовими у кадрі, стан української кіноіндустрії та чому, на його думку, Україні потрібні власні кіногерої.
«Я свідомо обрав жанр героїчного кіно»
«Йди за мною» починався як документальна історія. Чому Ви вирішили перенести її у формат повнометражного кіно?
Я думаю, що «Йди за мною» — це не просто фільм, а початок нової ери. В основі стрічки — рятувальна операція дронами, одна з перших у світі. Вона відкриває нові можливості для порятунку людських життів. Українці сьогодні захищають свою країну і своїх людей. Коли документальний фільм вийшов на YouTube, мені було цікаво побачити реакцію аудиторії, особливо на англомовну версію. Людей із різних країн вразили українські військові — їхня винахідливість, швидкість адаптації та вміння працювати з технологіями.
Ми стаємо game changers не лише у війні, а й у підході до технологій. На початку повномасштабної війни багато хто вважав, що українцям знадобляться роки, щоб навчитися працювати зі складними західними системами. Насправді ж це відбулося за лічені тижні. У нас дуже талановиті інженери й військові. Саме тому мені захотілося перенести цю історію на великий екран. Я довго думав над жанром. Війна — це біль і трагедія, які українці проживають щодня. Але водночас вона народила багато героїв, і про них потрібно говорити вже зараз. Саме тому я свідомо обрав жанр героїчного кіно.
«Ми хотіли зробити фільм, який повертає надію»
Після 2022 року тема війни стала центральною для українського кіно. Чи є ризик, що глядач втомиться від таких історій?
Так, такий ризик є. Я це прогнозував ще на етапі прокату. Основна аудиторія військового tactical action — люди, пов’язані з військом або спецслужбами, а також волонтери й родини військових. Решта глядацької аудиторії приходить пізніше, тому ми одразу будували довшу стратегію прокату. Були й побоювання щодо жіночої аудиторії: чи захочуть жінки йти на військове кіно в умовах емоційного виснаження. Але я відчував, що саме жінки можуть відгукнутися на цю історію першими, бо це кіно про людей, які захищають країну. Для мене важливо, що глядачі виходять із зали не пригніченими, а мотивованими. У фільмі є й практичні речі, зокрема сцени про такмед і турнікети. У країні, де триває війна, це базові навички, які можуть врятувати життя.
Тому питання не лише в темі, а й у способі подачі. Одну й ту саму історію можна розповісти по-різному. Ми хотіли зробити фільм, який повертає надію та внутрішню силу. Це антивтома. Це кіно про гордість бути українцем. Після одного з показів до мене підійшов керівник великого підрозділу і сказав: «Я плакав лише на двох фільмах: на “Армагеддоні” і на “Кіллхаусі”. Але це були сльози не від болю, а від гордості».
У фільмі з’являються Андрій Білецький, Кирило Буданов та Василь Малюк. Як їхня присутність вплинула на сприйняття фільму?
Це було моє рішення запросити реальних командирів у кадр. Хотілося, щоб фільм став певним історичним зрізом і навіть через роки зберігав відчуття справжності того часу. Я хотів, щоб командири нагороджували своїх бійців у кадрі. Організувати це було непросто через їхню зайнятість, але всі розуміли важливість цього проєкту. Вони переживали, бо не є професійними акторами. Але просто робили перед камерою те, що роблять у житті. Ми також розуміли, що частина аудиторії може сприйняти це політично. Але для мене це не про політику, а про чесність цієї історії. Їхня присутність додає фільму правдивості. Особливо це відчувається у фінальній сцені з шевроном – люди дуже емоційно реагують на цей момент.
«Я більше не можу залишатися цивільним»
Частина команди після роботи над фільмом долучилася до війська. Чи змінило це Ваше особисте сприйняття проєкту?
Багато людей у команді вже під час зйомок були військовими або пов’язаними з військом. І це створило всередині проєкту особливу спільноту. Наприклад, Денис Капустін, який зіграв Сіда, після сцени з Андрієм Білецьким сказав мені: «Я більше не можу залишатися цивільним». Він вирішив працювати з БПЛА, і зараз саме цим займається.
Для мене це був дуже сильний момент. Бо фільм не просто розповідав історію — він впливав на людей, які його створювали.
«Кіно має будувати зв’язок між цивільними й військовими»
А як ця робота вплинула на Вас особисто?
Дуже сильно. З 2022 року я створив Film Division Company — кінокомпанію спеціального призначення. Її головне завдання — популяризувати українське військо й українські спецслужби в Україні та світі. Саме це мене сьогодні найбільше драйвить. Я думаю, що війна надовго змінить наше суспільство. Тому дуже важливо будувати комунікацію між цивільними, військовими й ветеранами. І кінематограф відіграє в цьому велику роль. Мені хочеться, щоб таких історій ставало більше і щоб вони були якіснішими.
Після досвіду роботи в США та Україні — що сьогодні найбільше стримує розвиток українського кіно?
Найбільша проблема — нестача сильних сценаристів. В Україні багато талановитих людей, але бракує системної сценарної школи. Багато хто змушений навчатися самостійно. Я теж через це проходив: розбирав фільми на частини, аналізував драматургію, спілкувався зі сценаристами, щоб зрозуміти, як працює історія.
Друга проблема в тому, що в Україні фактично немає індустрії як культури співпраці. Середовище часто залишається токсичним і закритим, люди рідко підтримують одне одного. У Голлівуді все працює інакше: люди партнеряться, допомагають одне одному, і в результаті всі отримують сильніший продукт. І якщо хтось думає, що головна проблема — це гроші, то ні. Фінансування можна знайти. Питання у підході, історіях і ставленні до самої індустрії.
«Україна може створити свого Джейсона Борна»
Які теми Вам сьогодні найцікавіші для наступних фільмів?
Мені цікаві історії про українські спецоперації, агентів і роботу спецслужб. Це перспективний напрям для нашого кіно, тому що такі історії цікаві глядачеві. Хотілося б створити власного Джейсона Борна чи Джека Раяна, але на основі українського досвіду й української реальності.
Можна проводити багато паралелей із голлівудським кіно, але наші історії унікальні самі по собі. Українська війна, робота спецслужб, технології й операції вже стали частиною сучасної історії. Мені здається, що «Кіллхаус» відрізняється від голлівудського кіно своєю автентичністю. Це історія про сьогоднішню Україну.
Авторка: Єва Вязенська
