У межах Львівського тижня скульптури 2026 у просторі «Я Галерея» відкрився персональний проєкт Володимира Семківа «Спадок». Художник працює з фрагментами старих скульптур, архітектурними деталями та знайденою деревиною, поєднуючи їх у нові образи. Через ці роботи він осмислює культурну спадщину, пам’ять і те, як минуле продовжує впливати на наше сприйняття.
Під час авторської екскурсії виставкою Володимир Семків розповідає про задум проєкту, історії матеріалів, пошук скульптурних образів і власне розуміння мистецтва. Окремо говорить про роботу з деревом і роль скульптури в публічному просторі Львова.
Про задум виставки
«Кожен має сам шукати відповідь на те, що йому близьке й відгукується. Якщо людина знаходить щось своє в моїй роботі, значить, я добре її зробив. Якщо ж робота залишає глядача байдужим, то я поганий скульптор. Або щось не так. Саме так це сприймаю. Коли подорожував Європою, мене вражала її матеріальна культура — усе те, що залишилося від попередніх поколінь. Особливо у Франції, Італії та Іспанії. Німеччина, можливо, зазнала більших руйнувань, але й там збереглося багато спадщини. Куди не приїдеш — у місто чи село, — бачиш будинок, якому чотириста або шістсот років.. В Італії, здається, на кожному пагорбі стоїть замок. І все це наповнене мистецтвом. Завдяки артефактам, які збереглися до наших днів, можна побачити, наскільки багатою була культура цих країн.
Наша культура нічим не поступалася європейській. Просто нам не пощастило: дві світові війни завдали величезних втрат. До того ж значною мірою наша культура була дерев’яною. Тепер триває ще одна війна, усе горить, руйнування продовжуються. Під час Другої світової війни Львову трохи пощастило. Але подивіться на сусідні міста, зокрема Тернопіль, Луцьк та інші. Скільки всього було знищено. Київ також постраждав. І я думаю: де ми? Де наша культурна спадщина, яка формує людей і суспільство? Залишилися лише уламки. Те, що не знищили війни — згодом знищили євроремонти. Збереглися поодинокі речі, наче маяки на життєвій дорозі. Бачиш, що ось тут є щось цікаве, там теж щось уціліло. Але все це потрібно уважно шукати.
У цьому проєкті я намагався збирати такі речі й нанизувати їх на сенси, які вони мені підказували. Хотілося знову створити з уламків мистецтво, яке вас зачепить і в якому ви зможете знайти щось своє. Що робить художник? Він ніби археолог і збирач. Дає ключик до того, що є у вас усередині. У кожної людини є теми, які її хвилюють. Якщо ви бачите якусь річ і вона вам відгукується, значить, цей ключик спрацював і відкрив дорогу до вашого серця. Саме так я сприймаю свою роботу».
Перша зала: роботи «Пегас» та «Тінь»
«Для мене це одна велика інсталяція, у якій усі елементи пов’язані між собою. Я не сприймаю їх як окремі об’єкти, наприклад свиню чи ангела, який упав. Звісно, кожен із них виразний сам по собі, має власний характер і може привернути увагу. Насправді для мене все просто: коли ангели падають, свині літають. У цьому образі є певна абсурдність, але саме вона допомагає об’єднати різні елементи в одну історію. Я не хочу давати глядачеві готового пояснення чи визначати, що саме він має побачити в цій інсталяції. Мені важливо, щоб кожен міг сам встановити зв’язки між об’єктами й знайти власний сенс у тому, що відбувається перед ним».
«Сон бароко»: історія
«”Сон бароко” (Земля) створений із мореного дуба та колон, які, ймовірно, походять з іконостасу. Кожна річ має свою історію. У роботі з деревом мені подобається саме це, адже історія кожного об’єкта впливає на те, як створюється скульптура. Колони почали розсипатися, і я подумав, що їх точно треба забрати, бо вони просто розкішні. Це нефарбоване дерево, а морений дуб, який століттями лежав під водою. Сам матеріал уже промовляв до мене. Назва роботи завжди є ключиком. Принаймні в мене так. Я намагаюся давати роботам назви, які не пояснюють їх, а відкривають шлях до власного сприйняття. Тут це “Сон бароко”».
Про Родена, символ і фігуративну скульптуру
«Це, напевно, найпростіша з цих робіт. У кожного скульптора є свої захоплення. Коли я навчався в Академії мистецтв, передусім для мене був Роден. Для багатьох скульпторів, які вступають до Академії, він стає своєрідним орієнтиром. Здається, що треба ліпити, як Роден. Це такий нульовий рівень, перше, чого студент намагається досягти, адже йдеться про майстерність. Намагаєшся зробити, як Роден, але він недосяжний. Завжди хочеться сказати щось своє на класичну тему. Насправді це дуже важко. Переосмислити вже відомий символ так само складно, як створити справді добрий пам’ятник Шевченкові. Якщо символ уже багато разів опрацьовували й дуже добре втілили, спробуй зробити його ще цікавішим, щоб він зазвучав по-іншому, але не втратив своєї сили. У скульптурі це непросто.
Мені дуже подобається “Сто років самотності” Маркеса. Це колосальна праця. Йому вдалося вмістити цілу історію — понад сто років життя — і водночас зробити так, щоб читати її було зовсім не нудно. Бачиш, як люди живуть, помирають, знову живуть і знову помирають. Ти ніби Бог, який дивиться збоку на те, як усе тече. А в скульптурі в тебе є лише одне слово. Замість роману чи цілої книжки ти маєш один знак, один символ. Усе, що хочеш сказати, потрібно звести до нього. І цей знак ще має промовляти, зачіпати».
Про дерево, його рани й ангелів
«Останнім часом я працюю з деревом, і мене завжди зачіпали його рани. Коли воно десь підгниває, на ньому з’являються особливі сліди. Я вже використовував це у роботі з терновим вінком Ісуса. Тоді взяв частково прогнилу гілку, яка нагадувала вінок, що врізається в тіло. Дерево як матеріал дуже близьке нам. Якщо порівнювати його з каменем, гранітом чи мармуром, воно найближче до людини. Дерево тепле, адже колись у ньому було життя. Мені здається, людині легше співвіднести себе саме з ним.
Кількох менших ангелів я зробив раніше, але дуже хотів реалізувати цей проєкт, тому створив ще кількох. Ходив і збирав зламані гілки бука, липи та клена. Те, що вітер ламає в дереві, набуває форми крила, ніби зберігає відбиток того вітру, який його зламав. Часто буває так: друзі телефонують і кажуть: «Чуєш, дерево впало. Там липа, якщо тобі треба». Тепер навіть не потрібно шукати, бо дерево саме мене знаходить. Не треба нікого просити. У мене є принцип: я не замовляю й не купую деревину, заради якої потрібно зрізати дерево. Жодна скульптура у світі не варта зрізаного дерева. Дерево дає життя, а скульптура є лише нашою рефлексією на це життя. Мені вистачає того, що зламав вітер. Є ще багато деревини, яку можна використати й перетворити на мистецький об’єкт».
Як приходять образи?
«Я не вмію словами пояснити те, що до мене приходить. Просто чітко це відчуваю й розумію, що знайшов потрібний знак. Починаєш думати, входиш у певний стан, коли здається, що час уповільнюється. Буває, ніби завис і опинився десь поза звичним перебігом життя. Саме в такому стані все поступово складається. Так формувався і цей проєкт. Я відчував, що тут має бути череп, тут ангели, а в першому залі — свиня. Поступово знаходив потрібні образи, і вони ставали на свої місця.
Мабуть, так і йдеш по життю: не завжди знаєш наперед, до чого прийдеш, але з часом усе потроху складається. Пам’ятаю, якось прочитав книжку й усвідомив, що насправді в нас мало часу. Ми не знаємо, що буде далі й скільки нам відведено, але, можливо, маємо ще двадцять, тридцять, сорок чи шістдесят років. І тоді виникають запитання: що ти хочеш за цей час зробити? Що можеш зробити? Для чого тобі це життя? Як казав, здається, Пікассо: “Якщо можеш не робити, не роби. Є багато інших способів заробити гроші, набагато легших”».
Про скульптуру в публічному просторі
«Завдяки Павлу все це закрутилося. Він організував Тиждень скульптури так, що у Львові почали по-іншому говорити про міське середовище та роль мистецтва в ньому. У нашого міста багато проблем, і мені як скульптору це болить. Чимало місць функціонують не так, як мали б, а мистецтво досі оточене упередженнями. Раніше пам’ятник часто сприймали як певний “фалос”, що домінує над простором, як об’єкт, що має тиснути на глядача. Це радянський, а перед тим імперський ідеологічний наратив, у якому скульптура на вулиці дорівнює пам’ятнику.
Як від цього відійти? Пам’ятники дорого коштують і в усі часи обслуговували певну ідеологію. Але як зробити так, щоб скульптура могла говорити неідеологічно, вступати в діалог із глядачем? Як дати художникам можливість висловлюватися, ставити собі й суспільству запитання, які їх турбують? Це демократична традиція, яку важливо повернути, щоб ми навчилися інакше сприймати скульптуру та інші мистецькі об’єкти.
Зараз це вдається. З’являється багато тимчасових робіт, які зачіпають людей і викликають обговорення та критику в соцмережах. Неоднозначне сприйняття формує суспільну думку: хтось вражений, хтось захоплений. Протягом останніх кількох років ми встановлювали роботи, які викликали чимало критики. Я говорю про свої, але є й інші автори, які добре працювали й продовжують працювати з міським середовищем.
Завдяки Юрію Сташківу до Львова привезли цілий парк скульптур, створених під час симпозіумів. Протягом десятиліття він щороку організовував такі заходи, запрошуючи скульпторів з усієї України та з-за кордону. Вони протягом місяця різьбили роботи з граніту. Я не потрапляв на ці симпозіуми, але мені дуже приємно, що вони відбувалися. Зрештою, ці скульптури привезли до Львова. Павло посприяв тому, щоб їх розмістили у Стрийському парку. Так ми отримали альтернативний погляд на мистецтво в місті, відмінний від звичного сприйняття пам’ятників. У Львові відбувається багато цікавого, і мені хочеться все це побачити. Цього року там буде кілька моїх робіт. Буде що подивитися».
У «Спадку» Володимир Семків працює з тим, що вже має власну форму й минуле. Морений дуб і старі колони у «Сні бароко» зберігають сліди часу, знайдені дерев’яні форми у «Пегасі» та «Тіні» перетворюються на нові образи, а «Мислитель» звертається до класичної скульптурної традиції. Художник не приховує особливостей матеріалу, а вплітає їх у власну мову. Так уламки, пошкоджені часом предмети й природні форми стають частиною мистецького висловлювання, сенс якого кожен глядач може відкрити для себе сам.
Виставка «Спадок» триває до 24 січня 2026 року в «Я Галереї Львів» за адресою: вул. Шота Руставелі, 8.
