Ініціатива «Франківськ, який треба берегти» почалась з уваги до старовинних двориків, дверей, під’їздів і деталей, повз які більшість людей проходить щодня. За понад десять років вона перетворилася на великий проєкт про пам’ять, відповідальність і любов до свого міста.
Ми поговорили із засновницею проєкту Марією Козакевич про те, як двері стали символом Франківська, чому байдужість руйнує міста не менше за час, і як через дитячі абетки, екскурсії та реставрацію можна навчитися берегти своє.
Маріє, розкажіть, як з’явилася ідея проєкту «Франківськ, який треба берегти»? Чому Ви взагалі звернули увагу саме на двері?
Ще з дитинства я дуже любила старовинні речі. Пам’ятаю, як приїздила до бабусі в село і “зникала” на горищі, бо дуже подобалося розглядати всі старі прикраси, предмети побуту, газети. І ці сентименти лишились зі мною і в дорослому житті.
Під час трьох своїх декретів я багато гуляла Франківськом із дітьми, заходила у старі під’їзди та дворики. В якийсь момент зрозуміла, що й сама починаю відкривати для себе дуже багато нового про місто, в якому виросла. Про це майже ніхто не говорив. Ні про історії будинків, ні про те, як вони виглядають всередині, ні про людей, які тут колись жили. Я буквально по пазликах почала збирати цю інформацію для себе, і водночас помітила дуже дивний контраст: у багатьох старих будівлях досі збережені неймовірні речі – старовинна плитка, розписи, красиві закручені сходи, старі ліхтарі, двері, які мають свою історію. Справді розкішні інтер’єри, повз які люди проходять щодня, але поруч сміття, бруд, павутина, одним словом, недоглянутість. У якийсь момент мені захотілося спробувати це врятувати, бо я не розуміла, як люди можуть настільки байдуже ставитися до таких чудових речей.
Спочатку я просто фотографувала ці будинки й під’їзди та створила Facebook-групу. Але в якийсь момент зрозуміла, що просто фотографувати — мало. Хотілося перейти до чогось практичного. Були різні думки, але фасадні двері виявилися найбільш доступними. Ними користуються всі мешканці, це не щось, що належить одній квартирі. Водночас двері — це дуже сильний символ, такі собі сторожі міста й свідки історії. Тоді я почала шукати майстрів, реставраторів, столярів і ковалів. Так зібралася команда однодумців, із якими ми працюємо вже більше 10 років. На жаль, двоє наших столярів загинули на фронті у 2022 році, дехто досі служить. Але ми й далі продовжуємо цю роботу.
Зараз двері стали своєрідним віднайденим символом Франківська. Люди фотографуються біля них, гуляють містом із мапою дверей, а екскурсії, яких я провела вже сотні, називаються «Відкриваючи двері — відкриваємо місто».
У який момент Ви вже зрозуміли, що це вже не просто про реставрацію?
Мабуть, я одразу розуміла, що ця ініціатива не лише про реставрацію, а й про просвітництво. Часто говорю, що кожен із нас має бути захисником своєї спадщини, бо дуже багато шкоди робиться просто через незнання або байдужість. Люди шукають прості та популярні рішення, як-от пластикові двері та вікна, не замислюючись про наслідки для історичного середовища.
Двері для нас ніколи не були самоціллю. Вони стали інструментом, щоб змінити ставлення людей до міста. Ми не просто реставруємо двері — ми реставруємо історичну пам’ять, яка була переписана, знищена, пошкоджена. Ми не лише відновлюємо двері, а й відновлюємо відповідальність за місто, бо коли в людей є розуміння, що вони мають скарб, вони починають цікавитися далі: читати книжки про історію міста і розуміти, що це величезна цінність і що без минулого немає майбутнього.
Власне, під час повномасштабного вторгнення ці почуття дуже загострилися, коли ми фізично почали дуже багато що втрачати через москалів. Вважаю, що завдання кожного містянина — знати своє місто і берегти його, бо якщо ми втратимо всі ці старовинні будівлі, цікаві інтер’єри, які ще збережені всередині, то місто справді втратить своє обличчя. Втратить свою ідентичність. Так, власне, двері допомагають подивитись на те, як може виглядати місто, якщо його любити та поважати. Навіть такими маленькими вчинками кожен на своєму місці буде за ним доглядати, буде турбуватися про нього, і лише так ми зможемо зберегти нашу історичну пам’ять та душу міста. Це завдання кожного з нас.
Чи змінились, за Вашими спостереженнями, за цей час самі містяни?
Одне з головних завдань нашої ініціативи — розширити відчуття дому. Дуже часто ми вважаємо, що наш дім — це тільки наша квартира, а все, що за її межами, нас не стосується – хай за це відповідають сусіди, мер, депутати. Але, я перепрошую, ну не приїде ж президент до вас мити підлогу у під’їзді, правда? Тому, власне, це відчуття дому ми дуже хотіли розширити. Ваш дім – це весь ваш будинок, ваш двір, ваша вулиця, і площа біля вас, і сквер, і все місто. Фактично, вся країна. До прикладу, мій чоловік служив у Сумській області на кордоні – це тисячі кілометрів від Франківська, але цей куточок – теж наш дім, і ми теж його маємо захищати. Тому попіклуватися про свій під’їзд — це не так вже і складно.
Зараз я часто помічаю, як після реставрації змінюється ставлення самих мешканців. Спочатку всі просто приходили подивитися на двері – фотографували, обговорювали. А потім раптом починали звертати увагу й на все інше навколо. У нас є позитивні приклади, коли після реставрації дверей мешканці настільки надихалися результатом, що починали самі змінювати простір навколо себе. Десь після цього з’являлися відремонтовані ліхтарі, посаджені квіти біля будинків, відремонтовані під’їзди чи навіть оновлені фасади. Саме з таких дрібних речей поступово змінюється ставлення до міста. За ці роки це у Франківську відчувається, що не може не тішити.
Що Ви можете виділити із своїх найбільших досягнень за ці роки? Адже Ви займаєтеся ініціативою більше 10 років, це дійсно вражає!
Із фізичних досягнень можна багато що виділити, адже одна справа – сидіти і говорити про важливість збереження спадщини, а зовсім інша – дійсно взяти і зробити. Ми відреставрували близько півсотні дверей за ці роки. Більшість із них у Франківську, але з’явилася частина й в інших містах та областях, навіть на деокупованих територіях. Наприклад, у Тростянці на Сумщині ми допомагали відновлювати двері краєзнавчого музею, пошкодженого під час окупації. Реставрували двері в Луцьку, Чорткові, Черкасах, Коломиї. До нас, як першопрохідців у цій справі, часто звертаються активісти з інших міст за порадами, засновують подібні ініціативи.
Крім дверей, наша ініціатива також брала участь у відстоюванні зелених зон міста, проводила археологічні розкопки Тисменицької брами, ініціювала ремонт в пологовому будинку та багато-багато іншого.
Але найбільше моє досягнення, як на мене, — це зміни в головах та серцях містян, оскільки це найскладніше. Ще 10 років тому всі викидали оригінальні шедеври столярного та ковальського мистецтва, замінюючи їх на звичайні, безликі, банальні пластикові, які є в кожному куточку земної кулі. Зараз же, побачивши, наскільки це може бути гарно та автентично, люди самі хочуть їх реставрувати, і роблять це. Для мене та нашої ініціативи це найцінніше, що може бути.
З часом ми почали робити набагато більше, ніж просто реставрацію: екскурсії, інтерактивні виставки, лекції, дитячі проєкти, сувенірну та просвітницьку продукцію. У нас навіть був музей міста, до якого завжди стояла черга.
Як повномасштабна війна змінила Ваше сприйняття цієї роботи?
Дуже сильно. На початку вторгнення мій чоловік пішов на фронт, а я залишилася у Франківську з трьома дітьми. У місто приїхало дуже багато людей, які були змушені виїхати зі своїх домівок.
Я поставила перед собою питання: як я можу допомогти цим людям? Тоді вирішила продовжувати проводити екскурсії. Мабуть, уже не тільки для того, щоб показувати архітектуру чи двері. Думаю, в той момент і їм, і мені дуже потрібне було відчуття підтримки та єдності. Ми щовихідних зустрічалися і гуляли містом. Добре пам’ятаю одну з перших екскурсій — ми стояли біля Ратуші, говорили про відреставровані двері, і я просто розплакалася. Тоді тема дому звучала для всіх зовсім по-іншому. Коли ми говорили про Франківськ, люди подумки згадували свої міста, свої вулиці, свої будинки, і дуже гостро відчували, як багато вже втрачено. Після екскурсій ми ще довго не розходилися: обіймалися, йшли разом на каву, говорили про свої міста. І дуже багато хто казав: «Ми повернемося додому і тепер будемо берегти своє».
Таких екскурсій я провела близько сотні. Вони були безкоштовними, але люди із власної ініціативи донатили, хто скільки міг. За ці гроші ми купували тепловізори та інші важливі речі для військових.
Пізніше у Вас з’явилися дитячі проєкти — абетки, ігри, розмальовки. Чому це стало важливим напрямком?
Мені дуже хотілося, щоб діти зростали з іншим ставленням до міста. Якщо в моєму дитинстві такої інформації практично не було, то зараз у сучасних батьків уже є багато можливостей говорити з дітьми про місто через гру й зацікавленість.
Ми створили цілу серію речей для різного віку. Для найменших є картонна настільна гра з дверима, вікнами та будівлями Франківська. Усі елементи великі, міцні, їх зручно брати в руки навіть зовсім маленьким дітям. На кожній картинці є адреса, тому потім можна гуляти містом і шукати ці місця вже в реальному житті – виходить така маленька пригода для всієї сім’ї.
Коли дитина починає читати, з’являється “Франківська абетка”. Мені дуже подобається думка, що дитина буквально читає місто по буквах. Після цього ми зробили ще й розмальовку з різними завданнями, де вже потрібно щось писати, шукати, виконувати й більше взаємодіяти з історією міста. Насправді це вже ціла маленька система виховання свідомого містянина.
Хочеться, щоб діти змалку вчилися помічати деталі, цікавитися місцем, де живуть, і відчувати з ним зв’язок. Мені приємно думати, що це мій маленький внесок у те, щоб українці більше любили та цінували своє. Навіть дорослі часто кажуть, що дізналися з цих видань щось нове для себе.
Поділіться, над чим зараз працюєте?
Зараз завершуємо “Карпатську абетку” — про Карпати, ремесла, природу, традиції та людей. Після “Франківської” ми зрозуміли, що хочеться зробити ще щось про наш регіон. Ми вже фактично домальовуємо обкладинку, і я дуже чекаю моменту, коли її нарешті можна буде віддати в друк.
Паралельно з’являються нові ідеї — для ігор, сувенірів чи маленьких проєктів. Спочатку в нас були керамічні двері й кілька видів шкарпеток із франківською плиткою чи Ратушею, а потім захотілося говорити ще й про Карпати, ремесла та локальні історії.
На початку повномасштабного вторгнення я фактично сама почала створювати ці речі — зробила сайт, фотографувала товари, писала описи, шукала перші місця, де це можна було продавати. Перші два стенди я купила бу і самостійно їх перефарбовувала. Зараз зберігаю їх лише як пам’ять в офісі.
Неймовірно приємно, коли люди замовляють щось із різних куточків України та з-за кордону або пишуть, що подарували комусь тематичний подарунок. У такі моменти розумію, що все це справді має сенс і користь, адже через товари ми популяризуємо свою культуру і поважне ставлення до неї.
