Його називають одним із найбільш перспективних кінозірок України, а ще він потрапив у топ-10 найсексуальніших українських акторів за версією ДивоГляд від 5 каналу.
Іван Бліндар — талановитий актор театру й кіно, який зробив значний внесок у сучасне мистецтво. Найбільше відомий завдяки ролі Кузьми Скрябіна у кінострічці «Я, побєда і Берлін» — цей герой відкрив його з нового боку та зробив знаменитим. Проте ця публічність могла прийти до Бліндара і на два роки раніше — прем’єра фільму була запланована на березень 2022 року, проте через повномасштабне вторгнення Росії в Україну її перенесли на 2024 рік.
Про своє 24 лютого, значення кіно та театру в Україні та чи на часі мистецтво сьогодні Іван Бліндар розповів КАМО.
У березні 2022 року мала відбутися премʼєра стрічки «Я, побєда і Берлін», проте почалась повномасштабна війна й поставила на паузу життя всіх українців. Розкажи про своє 24 лютого.
Думаю, що 24 лютого у кожного було як своє особисте, так і спільне для всіх українців. Я тоді тільки повернувся додому — був у барі з друзями. Десь о четвертій ранку зайшов у дім і все почалося. Почув звуки літаків і одразу зрозумів. Ми всі в театрі усвідомлювали, що це станеться, і були морально готові. Перед «повномасштабкою» ходили на стрільби, курси тактичної медицини, готувалися. Ще до цього домовилися в театрі, що організуємо там волонтерський штаб. Було очевидно, що почнеться повномасштабна війна. Посольства позакривали, люди повиїжджали, рейси скасували. Було лише питання часу.
Вранці 24 лютого я зібрав речі — у мене була підготовлена тривожна валіза — попередив батьків, що буду в театрі. І все. У моральному плані я був досить зібраний. Це було схоже на хвилювання перед прем’єрою. Я був спокійний і знав, що маю робити. У нас був чіткий план, і ми просто рухались за ним. А вже потім, десь через пів року, мене трохи починало «накривати», зʼявився такий тривожний стан.
А зараз як?
Воно і досі так — накопичилось і нікуди не втекло. Нам просто треба навчитися жити з цією війною, як і багато інших країн зараз, які перебувають у стані війни. Це ж вже не перший і не другий рік — у нас ще з 2014-го ж… Я розумію, що така повномасштабна чотири роки, але в загальному це вже дванадцятий рік бойових дій в Україні. І я думаю, що це не скоро завершиться.
Так, можливо буде якийсь трішки спад, але я не думаю, що надовго — в окупантів, у Москві, у них імперіалістичні ці настрої, вони завжди жадають крові. Тому рано чи пізно до цього повернуться. Історія на це вказує. Грузія, Чечня… Перша фаза війни, потім «передишка» і потім знову друга фаза. Вони ж постійно це роблять. Тому я впевнений, що це надовго. Просто треба змиритися з цим, продовжувати боротися й не забувати жити.
У квітні в ефір телеканалу ICTV2 вийшов детективний серіал за твоєю участю «Справа НБР», у якому ти зіграв програміста та хакера на прізвисько Лакі. Що скажеш про цю роль?
Запропонували пройти кастинг. Я погодився, пішов. Ми з режисеркою обговорювали персонажа. Він чимось був трішки схожий на мене у житті, і це мені сподобалось. Почали проговорювати якісь деталі, і образ якось сам створився. Дуже гарно прописаний був персонаж. Ну і сам сценарій — хоч він і не новий — теж зацікавив.
Я дуже люблю насправді грати різні ролі, шукаю якісь такі кардинальні зміни між образами, щоб не прив’язалося якесь одне амплуа до моєї роботи. Лакі — це абсолютно протилежна роль від того ж самого Миколая у «Вартових Різдва» чи Кузьми з «Я, побєда і Берлін». Я люблю пробувати себе у різних образах, тому мене зацікавив цей персонаж.
Кіно чи театр?
Наразі кіно. У театрі я вже довго. Мені цікаво отримати якісь хороші здобутки саме у галузі кіно.
Комедійна роль чи драматична?
Драматична — я не вмію у комедію грати нормально (прим. сміється). У мене виходить, але б не сказав, що це щось надзвичайне. А в драмі мені подобається, можна глибше копнути, я би так навіть сказав.
Як ти думаєш, мистецтво має активно розвиватися під час війни? Чи, як кажуть деякі українці, це зараз не на часі?
Нація без культури і мистецтва не може називати себе нацією. Бо воно ж мусить нести виховну функцію, чогось навчати, давати якийсь багаж для саморозвитку. Тому так, мистецтво важливе. Навіть у воєнні часи.
Ще важливий момент, що саме ми називаємо мистецтвом.
Яким був театр до повномасштабного вторгнення? І яким він є зараз?
Він розвинувся. Змінився вектор у плані того, що всі вистави зараз йдуть з якоюсь важливою метою, зі зборами, з популяризацією культури і власної історії — щоб розуміти свою ідентичність. Театр в принципі таким був і до війни — він тоді якраз набирав оберти, просто не так стрімко. Зараз вектор руху активно почав зростати через те, що роботи побільшало. Якщо до війни ми працювали на 100%, то зараз мусимо працювати на 150%, на 200%.
А ще театр сильніше полюбили, побільшало людей, які приходять на вистави. Він став популярнішим, ніж раніше. Рано чи пізно так мало статися. Просто війна цей процес пришвидшила.
А з кіно яка зараз ситуація?
Покращилась якісь. Вона буде і надалі покращуватись, якщо давати можливість розвиватися в Україні — будь-якому мистецтву. До прикладу, якщо раніше було десять проєктів на рік, але жоден з них не виходив якісним — бо акцент був на російськомовних продуктах. Це таке розтягування бюджету було і розтягування ринку на дві країни. Зараз все фінансування йде на україномовні продукти. От було 10, а стало 100 проєктів на рік, наприклад. Зрозуміло, що з тієї сотні далеко не на все там буде навіть приблизно приємно дивитися, але з такої кількості вже буде один хороший продукт, або два, або три. З часом цей діамант мистецтва засяє новими гранями.
Рано чи пізно, я думаю, у нас з’явиться дуже багато крутих проєктів. Уже є. Уже є дуже багато хороших та якісних проєктів, багато нагород ми вже отримуємо. І з кожним роком цього буде більше, більше й більше. Я думаю, ми маємо хорошу динаміку у розвитку українського кіно. Мене дуже тішить зараз український кінематограф. Зрозуміло, що далеко не весь, але хороша динаміка є, її видно і це прекрасно. Треба дати українському кіно час, а не хейтити, коли щось не виходить.
От люди говорять: «Боже! Хрінь! Як можна так знімати? Це неможливо! Мені не подобається все, що знімається зараз. Це якийсь жах! Куди ми котимося?». Та ми не котимся, ми розвиваємося! І ми робимо помилки. Не може Україна відмовитися від всього російського і в той же рік зробити крутий продукт — це нереально. Дитина не вчиться ходити з першого дня. Це треба розуміти. Дайте митцям набити шишки! Набити коліна. Розвиток є і треба навчитися помічати його. Так, буває, оступилися, зробили недобре, продукт не зайшов — наступного разу зробимо краще. Ви думаєте, продюсери, чи режисери, чи актори дуже хочуть знімати фігню? І зніматися в фігні? Ні! Але вони пробують робити по-різному. Щось не зайшло, не окупилось — ну все, тоді зрозуміло, таке більше не знімаємо. Наступного разу зробимо інакше.
Що для тебе означає театр?
Не знаю, напевно якась терапія, може. У нас такий театр сімейного типу. Хочеш ти цього, чи не хочеш. Це наша друга сім’я. Але, якщо говорити особисто для мене, то театр мені закриває мої моральні потреби. В увазі, наприклад. Бо актор — це натура нарцисична (я думаю, кожен актор такий) і він дуже хоче бути у центрі уваги. Якщо не брехати самому собі, то театр мені закриває ці питання.
А кіно закриває мої мрії. От я хотів бути актором, зніматися, це було моєю мрією — зйомки у кіно закривають цю мою потребу. А ще фінансові питання.
Що театр має означати, як ти думаєш, для українців, як нації?
Можливо, театр має бути якимось таким рушієм для розвитку. Багато історичних аспектів люди дізнаються саме через вистави. А потім йдуть читати й дізнаватися більше про ці історії.
Я думаю, що театр для пересічного глядача зараз, під час «повномасштабки», це більше як такий важіль для саморозвитку. Навіть не важіль, а поштовх.
Франківський драмтетр часто експериментує з подачою вистав, якось їх оновлює, осучаснює. Як гадаєш, це правильно — слідувати за трендами? Чи все ж театр має залишатися класичним?
Я б не сказав, що театр слідує трендам — театр в авангарді цих трендів. Я думаю, що Курбас дуже влучно сказав, що театр має бути сьогодні таким, яким суспільство має бути завтра. Я впевнений, що театр в Україні як явище, яке розвивається зараз дуже сильними кроками, є авангардом нашого суспільства. Бувають і невдалі осучаснення. Якщо просто беруть саму обгортку, саму форму сучасності, але не змінюють в сенсах нічого. Але є дуже вдалі постановки осучаснення, тому що береться не форма, а сенси.
От наприклад, якщо почитати зараз Енеїду, то зрозумієш, що все, що відбувалося тоді, абсолютно так само відбувається і зараз. Чи беремо якусь п’єсу, яка була актуальною колись, а вона зараз актуальна — то це тоді є не осучаснення, а актуалізація. Осучасненням можна назвати, якщо виставу зробили за формою іншу, а суть залишили ту саму, і воно ніяк не повʼязано із сьогоднішнім днем, і ніякого впливу на глядача немає.
Наскільки складно особисто для тебе бути актором? Чим доводиться жертвувати заради своєї професії?
Особистим життям і особистим часом. Бо в нас графіки ненормовані і ти ніколи не знаєш, коли в тебе може бути вихідний. Ти не можеш нічого запланувати на 100%, бо щось станеться і тебе викличуть на якусь репетицію або виставу. Тобі можуть подзвонити і сказати прийти на заміну, бо актор захворів, і ти за дві години до вистави дізнаєшся, що сьогодні граєш. А ти не підготовлений.
Розкажи трішки про себе іншого. Хто ти поза акторством? Чим любиш займатися?
Я люблю подорожі: десь поїхати, побачити нові місця, але іноді немає сил навіть з дому вийти — тоді можу провалятися весь день у ліжку. У такі дні навіть не хочу ні з ким бачитися, то я скасовую всі зустрічі, все переношую і просто відходжу від всіх подій — це коли дуже насичені дні. Дуже люблю фентезі світи, дивлюся серіали й фільми про це.
Обожнюю комп’ютерні ігри — теж через їх фантастичний вигаданий світ. Мені цікаво, як там режисери, художники працювали, як вони вигадували тисячі інших персонажів, як продумували всі деталі, щоб там гарно все зійшлося — дуже люблю це спостерігати. З останнього, що грав, це Assassin’s Creed Odyssey. Дуже красива гра, класно промальована, дуже крутий сюжет, прям як фільм. Мені здається, якщо зараз вбити в YouTube просто вирізки відеомоментів з цієї гри, то можна повністю фільм подивитися: шикарний, з неймовірним сюжетом. Не хочу спойлерити нічого для тих, хто ще не грав, але якщо любите відеоігри, рекомендую.
Через що ти обожнюєш свою професію? І чи є щось таке, через що ти її ненавидиш?
Люблю, бо це була моя мрія. Я все життя хотів займатися акторством і отримую неймовірне задоволення від своєї роботи.
Ненавиджу через ненормований графік, напевно. А ще вона безжальна, мені здається, ця професія. Сьогодні ти крутий, герой, найкращий з усіх, а завтра ніхто. Скільки зірок, які були на плаву, яких обожнювали, а потім вони зникли, вони стали ніким, про них забули.
Ти проходив військові навчання, зокрема тактичну медицину та вчився керувати безпілотниками, дронами. Розкажи про свій досвід.
Я часто відвідував своїх друзів на Сході, дивився як воно, звикав до таких ситуацій. Ходив час від часу на навчання, тренуюсь за можливості, зараз вже рідше. У процесі страх пропадає. Найважче мені давалися польоти на FPV. Я впевнений, що кожному потрібно знати ази такмеду. Хоча б мінімально. Важливо орієнтуватися в саперській справі. Хоча б для власного розуміння, розрізняти вибухонебезпечні якісь матеріали.
Ну і поводження зі зброєю, я думаю, обов’язково. Мені здається, що, якби в нас були більш обізнані люди у поводженні зі зброєю, закон про зброю швидше би настав. Зараз є багато різноманітних вишкілів з тактичної підготовки, медицини, стрільби, з ведення бою. Цих курсів дуже багато. Просто поцікавтеся, загугліть. Вам виб’є як мінімум п’ять-шість варіантів. Не провтикуйте цей шанс. Воно не є дуже дорогим, а інколи навіть проводять безкоштовно. Це дуже корисна річ і це справді дуже цікаво — ніби ти граєш у комп’ютерну гру, тільки вживу.
Чи віриш ти в перемогу України?
Ну, звісно! Це беззаперечно. Вона вже багато в чому перемогла. Але, на жаль, дуже програє на так званому культурному фронті — просто в сотні разів. Якщо порівняти цифри, скільки грошей Росія вкладає у культуру — ну, важко це назвати культурою — в контент російськомовний. Як вони насаджують пропаганду, пропихають, дуже скрупульозно, дуже так хитро, тонко протягують свої наративи. А в нас, на жаль, працює зовсім по-іншому.
У нас і фінансування абсолютно не те, і в пропаганді ми дуже програємо. Вона в нас чомусь або сильно в лоб, або дуже така… непомітна. Так, що не сприймається молоддю, на жаль. Якщо щось російське взяти, от для прикладу «Слово пацана». Як вони популяризують оті 90-ті, романтизують, нав’язують наративи оцього, типу, що так жити було прекрасно, що красти — це прикольно. Дуже популяризують оцю таку ностальгію за 90-ми. За таким кримінальним життям.
Вони дуже круто це все роблять. Тут вони «красавчики». І нам треба протистояти цьому, вигадати якийсь свій механізм. Просто в нас трішки інша ситуація.
У боротьбі з пропагандою ти можеш говорити тільки правду. У тебе одна карта. А у брехні є багато карт. Вони можуть використовувати їх, як собі хочуть.
Що може зробити від себе кожен українець для наближення перемоги? У всіх напрямках.
Кожен може почати з себе. Піти у волонтерський, військово-ветеранський чи реабілітаційний центр, зустрітися з військовими, провести з ними трохи часу. Виділіть там свій вихідний день — та навіть кілька годин. Приходьте на арт-терапії з військовими, де проводять разом з цивільними якісь активності, як-от перегляд фільмів, прослуховування музики, малювання чи ліплення з глини. Підіть туди, просто посидьте з ними, поспілкуйтеся.
Я думаю, чим меншою стане лінія розмежування між цивільними і військовими, тим швидше у нас створиться в Україні таке мілітарі-комʼюніті, буде така мілітаризована держава. І це обʼєднає нас ще більше, і більше стане розуміння між нами. З цього ви почнете. Далі вже з’являться ідеї про донати, про збори, а з цього з’являться і гроші на все це. Або хвилина мовчання в 9-тій ранку, чи акція на підтримку полонених. Ви і для себе це зробите, і іншим приклад покажете. Звідти з’явиться дуже багато ідей, я впевнений.
Просто треба зробити цей перший крок. Почніть. Проведіть 2–3 години з військовими. Познайомтеся. Розпитайте, поцікавтеся. У вас все саме з’явиться. Головне — бажання.
Авторка: Вікторія Пасайлюк
