Коли Україна бореться за своє майбутнє, важливим фронтом залишається й культурна дипломатія. Співзасновниця Ukrainian Cultural Society, громадська діячка Ірина Мітнович розповідає, як українська громада Канади збирає мільйон доларів на захист українського неба та презентує Одесу світові через Odesa Week in Vancouver.
У розмові з КАМО про підтримку України за кордоном, дослідження української спадщини та важливість небайдужості, яка допомагає встояти.
Ірино, вітаю! Розкажіть, як народилася ідея цього спільного збору? Чому саме фонд Сергія Стерненка став вашим партнером?
Наш перший великий україно-канадський збір розпочався в межах проєкту Odesa Week in Vancouver — Тижня Одеси у Ванкувері. Це громадська ініціатива українців Ванкувера, яка має на меті нагадати канадському суспільству, що війна в Україні триває, а місто-побратим Ванкувера — Одеса — сьогодні переживає один із найважчих періодів своєї новітньої історії.
Для нас важливо, щоб цей проєкт став не просто локальною подією, а прецедентом і прикладом для інших міст Канади та світу. Ми хочемо показати, як можна допомагати Україні на рівні громад, муніципалітетів, культурних ініціатив та офіційних партнерств між містами. Адже статус міст-побратимів не має залишатися лише формальністю — він може і повинен ставати інструментом реальної солідарності.
Фандрейзинг від самого початку був невід’ємною частиною цього проєкту. Ми розуміли: якщо говоримо про Одесу, про Україну, про щоденні атаки, то маємо не лише інформувати, а й діяти максимально практично. Сергій Стерненко — одесит, людина, яка добре розуміє потреби міста і водночас має потужну інфраструктуру допомоги війську та захисту українського неба. Тому вибір партнера був цілком природним. Ми вдячні фонду «Спільнота Стерненка» за те, що він підтримав нашу пропозицію щодо спільного збору та долучився до цієї роботи разом із нами.
Мільйон доларів — це масштабна сума. Чи ставите ви перед собою конкретні дедлайни для закриття цієї банки? Чи збір триватиме стільки, скільки буде потрібно?
Звісно, ми дуже хотіли б закрити цю суму якнайшвидше. Адже кожна нова масована атака під час збору боляче відгукується думкою: якби ці кошти вже були зібрані, можливо, хтось мав би більше шансів вижити, чийсь будинок залишився б цілим, а чиєсь місто пережило б цю ніч трохи безпечніше.
Але ми також реалісти. Сьогодні збори даються нелегко. Особливо в еміграції, де багато українців самі стикаються з фінансовими викликами, адаптацією, нестабільністю та необхідністю будувати нове життя в іншій країні. З іншого боку, для частини канадців сама ідея донатити на дрони чи оборонні потреби є психологічно непростою. І тут наше завдання — пояснювати. Пояснювати, що йдеться не про абстрактну військову техніку, а про захист міст, енергетичної інфраструктури, лікарень, житлових будинків і цивільних людей.
Ми не хочемо, щоб цей збір був просто «банкою на мільйон». Ми прагнемо, щоб він став спільною справою українців Канади, бізнесів, організацій, друзів України та всіх, хто розуміє: захист українського неба — це питання людських життів. Тому так, ми хочемо зібрати ці кошти швидко. Але ще важливіше — залучити якомога більше людей і показати, що навіть далеко від України ми можемо бути ефективними.
Розкажіть детальніше, куди саме підуть гроші, аби наші читачі повністю зрозуміли бекграунд.
Усі кошти, зібрані під час наших заходів, а також усі донати в межах цієї кампанії будуть спрямовані на закупівлю дронів-перехоплювачів STING. Це українські дрони, створені для перехоплення ворожих безпілотників, зокрема «Шахедів», які Росія використовує для масованих атак на українські міста.
Якщо пояснювати просто, ці дрони допомагають збивати ворожі ударні БПЛА до того, як вони досягнуть своїх цілей. А цими цілями часто є не військові об’єкти, а житлові будинки, електростанції, лікарні, школи та інша цивільна інфраструктура. Тобто йдеться про дуже практичний і безпосередній захист людей.
Для нас принципово важливо, що це не абстрактний збір «на щось». Ми збираємо кошти на конкретний інструмент, який уже використовується для захисту українського неба. STING позиціонується як український FPV-перехоплювач, створений спеціально для протидії дронам типу Shahed. Такі перехоплювачі важливі ще й тому, що можуть бути значно дешевшим рішенням порівняно з використанням дорогих ракет ППО для знищення дронів.
Саме тому цей збір для нас настільки важливий. Один донат може здаватися невеликим, але в сукупності такі внески перетворюються на реальний захист. На можливість зупинити черговий «Шахед». На ще одну ніч, яку українське місто має шанс пережити.
Ви є співзасновницею проєкту Ukrainian Cultural Society. Як усе починалося і що стало головним поштовхом для створення цієї платформи?
Основою нашої роботи завжди було бажання говорити про важливі речі через культуру, мистецтво, гастрономію, публічні події та освітні проєкти. Ми хотіли створити платформу, яка не просто «показує українське», а порушує важливі питання, відкриває складні теми, пояснює контекст і шукає нові формати розмови з аудиторією.
Я бачу великий розрив між тим, як українська культура репрезентується в Україні, і тим, як це часто відбувається в діаспорі. З одного боку, це зрозуміло: тут часто бракує фахівців, ресурсів, часу та інституційної підтримки. Але з іншого боку, ми не можемо дозволити собі залишатися лише в межах звичних форматів. Ми маємо змінюватися, експериментувати, шукати сучасні інструменти й говорити мовою, зрозумілою не лише українській громаді, а й ширшому канадському суспільству.
У мультикультурному середовищі дуже складно конкурувати за увагу. Тут щодня відбувається безліч подій, звучить багато голосів, а кожна спільнота має свою історію та власний досвід травми. Тому для нас важливо, щоб українська культура була не просто присутньою, а сильною, якісною, сучасною та впізнаваною. Щоб через неї можна було говорити і про красу, і про історію, і про колоніальний досвід, і про війну, і про те, чому Україна важлива для світу.
Окремо хочеться згадати ініціативу Odesa Week in Vancouver. Як виникла ідея презентувати Одесу саме в Канаді, та як іноземці реагують на українську культуру в такому форматі?
Ідея не виникла раптово. Ванкувер і Одеса мають статус міст-побратимів ще з 1944 року, але впродовж багатьох років цей статус залишався радше формальністю. Ми побачили в цьому велику можливість — не просто згадати про Одесу, а перетворити цей офіційний зв’язок на живий інструмент підтримки України.
Для нас, з нашими партнерами – Maple Hope Foundation, Odesa Week in Vancouver — це насамперед спосіб зробити український голос гучнішим. Адже коли ти приходиш до муніципальних структур просто з українською ініціативою, завжди є ризик почути: зараз є інші пріоритети, інші суспільні теми, інші виклики. Але коли йдеться про офіційне місто-побратим, це вже інший рівень відповідальності. Такий статус ніби нагадує: у вас є зв’язок із цим містом, і він має означати більше, ніж просто рядок на сайті.
За наповненням Odesa Week уже другий рік поспіль складається з трьох основних компонентів. Перший — просвітницький. Минулого року ми проводили онлайн-конференцію, присвячену розвінчанню міфів російської пропаганди про Одесу. Цього року ми створюємо інсталяцію з прямими включеннями одеситів, яка працює в одній із найпопулярніших туристичних локацій Ванкувера. Для нас важливо не просто говорити, що Одеса перебуває під атаками, а дати людям можливість побачити й почути живих людей із цього міста.
Другий компонент — фандрейзинг. Минулого року ми збирали кошти на кілька напрямів, зокрема на медичне обладнання, музичні інструменти та реабілітаційні програми. Цього року ми запускаємо значно масштабніший збір — на дрони-перехоплювачі для захисту українського неба.
Третій компонент — гастрономічний досвід. Одеська кухня та одеське вино є невід’ємною частиною цього проєкту. Через їжу та вино ми говоримо про місто не лише як про точку на мапі війни, а як про живу культуру, пам’ять, смак, історію, бізнес і людей. Минулого року ми презентували у Ванкувері вино Kolonist, а цього року знайомимо українську громаду та гостей проєкту з винами Villa Tinta.
Реакція іноземців дуже показова. Коли українська культура представлена якісно, сучасно та з глибоким контекстом, вона викликає щире зацікавлення. Люди підходять, ставлять запитання, прагнуть дізнатися більше. І саме в цей момент культура стає дверима до серйознішої розмови — про війну, відповідальність, пам’ять і солідарність.
Які подальші ініціативи плануються в Ukrainian Cultural Society? Ми з радістю поширимо у себе прес-релізи.
Зараз ми активно працюємо над дослідженням про трансформацію української кухні в Канаді. Для мене ця тема виявилася набагато глибшою, ніж просто рецепти чи гастрономічна спадщина. Через їжу відкривається ціла історія української еміграції: адаптація, бідність, праця, дискримінація, збереження ідентичності, жіноча праця, церковні громади, благодійність, перші українські ферми, перші спільноти.
Перші українці їхали до Канади з мрією про землю. Але ця земля далася їм дуже важко. Вони проходили через суворі зими, життя в землянках, голод, зневагу, утиски, дискримінацію, а в певні періоди — навіть через табори інтернування, заборону мови й обмеження власної культури. В Україні часто мало знають про цей досвід українців у діаспорі. Довгий час існував стереотип, що еміграція — це завжди легше життя. Але після вимушеного переселення мільйонів українців через війну, здається, між Україною і діаспорою почав будуватися новий місток розуміння.
Мені дуже цікаво досліджувати ці паралелі. Бо діаспора й Україна довгий час існували ніби поруч, але не завжди разом. А зараз з’являється шанс переосмислити цей зв’язок. Ще один важливий для нас напрям — дослідження Маланки. Один із наших проєктів називається «Куди поділася Маланка?». Святкування Маланки в Україні та Канаді дуже відрізняється, і це надзвичайно цікава тема: що збереглося, що трансформувалося, що стало символом ідентичності, а що втратило первинний сенс. Ми почали працювати над цим дослідженням два роки тому, вже створили два виставкові проєкти й зараз шукаємо фінансування на документальний фільм.
І, звісно, всі ці культурні проєкти йдуть паралельно з нашою головною громадською роботою — використовувати будь-які доступні майданчики, щоб нагадувати про війну в Україні. Це можуть бути мультикультурні фестивалі, локальні новини, заходи дружніх спільнот, освітні програми, мистецькі інсталяції. Наша мета — щоб Україна не зникала з поля зору. Щоб про неї говорили не лише в дні великих трагедій, а постійно, гідно і змістовно.
Чи маєте найулюбленішу подію, яку ви проводили, що запам’яталася найбільше? Можливо, через теплий відгук слухачів?
Я люблю всі наші проєкти, бо в кожен намагаюся вкласти максимум: досвіду, знань, креативу, сенсів і людської присутності. Кожен проєкт має своє завдання, свою аудиторію і свій спосіб говорити про Україну.
Наприклад, ми щороку намагаємося знайти нову форму для розмови про Голодомор. В українській громаді цей день часто відзначають службою в церкві або більш формальними подіями. Це важливо, але нам також хотілося знайти мову, яка може говорити з ширшою аудиторією — з молоддю, з канадцями, з людьми, які не мають українського бекграунду.
Ми робили мистецький перформанс у центрі міста разом із мисткинею Роксоланою Угринюк. Створювали стіл-інсталяцію «Хлібне застілля», де через історію хліба говорили про Голодомор, цінність хліба для українців і травму штучного голоду. Працювали із сучасними digital-художниками Braty Art над виставкою колажів про хліб. Проводимо лекції для студентських клубів, де говоримо не лише про історичний, а й про економічний вимір Голодомору. Для мене це важливо, бо пам’ять має бути живою. Вона не може існувати лише у форматі ритуалу — вона має промовляти до нових поколінь.
Інший дуже важливий для мене приклад — День Вишиванки. Він часто перетинається з датою депортації кримських татар, і ми свідомо запрошуємо кримськотатарську спільноту очолювати нашу колону на ході у вишиванках. Для нас це не просто символічний жест, а нагадування, що боротьба за культуру, пам’ять і право на свій дім об’єднує наші народи. Цього року завдяки підтримці ГО «Всесвітній День Вишиванки» та мерії міста Нью-Вестмінстер ми мали можливість показати проєкт «Окупована спадщина» — представити строї з Луганщини, Донеччини, а також уперше у Ванкувері традиційний костюм Криму. Ми дуже сподіваємося показати цей проєкт у різних містах Канади спільно з Асоціацією кримських татар Канади. Бо тема Криму, на жаль, дедалі рідше звучить у публічному просторі. А ми маємо доступними нам способами тримати цей фокус уваги.
Уявімо, що нас зараз читають чи дивляться люди, які ще не долучилися. Який головний меседж ви б донесли до них прямо зараз, щоб після цього питання вони перейшли за посиланням і зробили свій донат?
Найстрашніше, що може бути, — це людська байдужість. Навіть один долар — це краще, ніж нуль. Один репост — краще, ніж мовчання. Одне відео, один пост, одна розмова з другом, один волонтерський день — усе це має значення. І це стосується не лише зборів. Це стосується всієї роботи людей і команд, які роками тримають українські проєкти, волонтерство, культурну дипломатію, інформаційний фронт. Коли ти не маєш жодного зворотного зв’язку, дуже легко зупинитися. У тебе просто закінчується ресурс. Але коли ти відчуваєш підтримку — навіть найменшу — цього іноді вистачає ще на один день. Ще на один проєкт. Ще на один збір. Ще на одну спробу достукатися.
Я думаю, всі, хто зараз на передовій, у волонтерстві, у громадській діяльності, дуже добре розуміють цінність людської небайдужості. Бо, мабуть, саме на цьому Україна й тримається всі ці важкі роки: на людях, яким не байдуже.
Тому мій головний меседж дуже простий: не знецінюйте свій внесок. Не думайте, що він занадто малий. Ваш донат, ваш пост, ваш репост, ваша розмова, ваша присутність — усе це має значно більшу силу, ніж може здатися на перший погляд. Кожен внесок — це частина спільного захисту. Частина руху. Частина того дня, коли Україна нарешті зможе видихнути спокійно на своїй землі.
Авторка: Діана Римарчук
