Маріє, Ви — мисткиня, яка не просто досліджує українське, а буквально “вплітає” його у свій щоденний візуальний код. Чому Вам, як інфлюенсерці, важливо показувати, що традиція — це не музейний експонат, а жива частина лайфстайлу?
Гадаю, традиції покликані бути ланкою звʼязку між нашим сьогоденням та життями наших попередників. Вони укорінюють, нагадують про глибинний історико-культурний пласт, котрий ми успадкували. Цінно відчувати себе частиною цієї історії, підтримувати її тяглість. Водночас, як людина сучасна, переконана, що традиції утилітарні. Вони слугують людині, а не навпаки. Тож доволі легко ставлюсь до того, що в сучасному світі «уціліли» лише ті традиції, котрі не суперечать ціннісним орієнтирам, суспільному ладу та ритму життя ХХІ століття.
Великдень — це свято світла та відродження. Що особисто для Вас стоїть за цим днем? Чи є у Вашій сім’ї особливі ритуали чи традиції, без яких Великдень для Вас неможливий?
Народившись у Львові, змалку спостерігала за творенням культурного феномену львівського святкування Великодня – традиції, що утворилась на зламі ХХ-ХХІстт. довкола скансену – Музею народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького (в народі – Шевченківський гай).
Виставки писанок та народні співи відбувалися тут ще з 1970их, однак справді масовим та відкритим святкування Великодня стало після відновлення української незалежности. Освячення пасок в старовинній бойківській церкві 1763р. з с.Кривки Турківського р-ну., гаївки, давня народна музика й сучасні інтерпретації етно гуртами, майстер-класи народних ремесел, експозиції писанок та малярства, ярмарок.
Важливим атрибутом, звісно, є одяг. Завдяки інтеліґенції, котра популяризувала народну ношу та продовжувала підтримувати образ вишитої сорочки як символа національної ідентичности у 90их, сучасний львівський Великдень неможливо уявити без розмаїття вишитих сорочок. Все це творить неповторну піднесену атмосферу найсвітлішого свята, єдности, спільности та є дуже успішним прикладом сучасно створеної традиції на ґрунті давніх.
Щодо традицій сімейних, то щороку бавимось в «битки» крашанками. Кожен член сімʼї обирає собі найміцнішу, на його думку, крашанку та бʼє її вершечком у вершечок крашанки опонента. Чиє яйце уціліло, забирає побиту крашанку суперника. Переможцем зрештою залишається хтось один з купою крашанок. Цю традицію тато привіз з Рівненщини, звідки походить. Пригадує, що в його дитинстві до забави готувались дуже серйозно – намагаючись отримати якомога міцніше яйце, дітлахи домішували курці до зерна дрібний відсів та кальцій – товчену шкаралупу, забава тривала цілий день бо учасників було багато, а переможець ніс до хати повну торбу «битків» – переможених крашанок.
великодня естетика Марії Кристопчук – мальованки, взори для яких придумує сама, та вишиття, яким також захоплюється
Минулого року ми бачили Вас на Великдень з пасківником, власне цьому й присвячено тему нашої статті.
Розкажіть, де ви вперше зустріли цей об’єкт і чим він Вас зачепив? Якщо порівнювати його з класичним плетеним кошиком, у чому його головна “харизма” та складність в експлуатації? І головне — чи пасківник для вас є “героєм одного дня”, чи він знаходить своє місце в інтер’єрі та побуті протягом усього року? Розкажіть, чим відрізняється пасківник від плетеного кошика, чи надто важчий?
Вперше побачила пасківник якраз на святкуванні у скансені. Мені було років 10 чи 12. Як вже згадувала, традицію святкувати Великдень там сформувала локальна інтеліґенція. Ці люди мали глибокий інтерес до народного мистецтва, серед них було чимало мистців, колекціонерів, котрі формували свої збірки ще шляхом експедицій і купівлі в носіїв традиції, а не на вторинному ринку. Вони утвердили народне у культурі міста. Тож в скансені на Великдень можна було побачити і вербовецькі рукавівки, і венеційські намиста, коралі з дукатами, постоли, бесаги, пасківники. Фактично там відбулось моє перше масштабне живе знайомство з цими атрибутами.
Головне, що слід розуміти про старі пасківники, що мова про антикваріат. Це першочергово відповідальність, а вже тоді – насолода. Користуючись пасківником за призначенням раз на рік, не слід забувати про догляд за ним упродовж всього року. Дерево, хоч міцний, та все ж вразливий природній матеріял. Йому слід забезпечувати стале середовище зберігання, регулярно оцінювати стан, слідкувати, щоб не розпочались деструктивні процеси – розсихання, ураження шкідниками, грибками тощо. В разі потреби, забезпечити фахову реставрацію.
Все це потрібно розуміти до того, як вирішувати купувати. Першочерговою ціллю, як з будь-яким антикваріатом, повинне бути збереження, а не експлуатація. Використання можливе лише за умови належного стану та догляду, це приємний бонус, а не самоціль.
Сьогодні ми спостерігаємо справжній ренесанс українських традицій. На Вашу думку, чи вдасться нам перетворити цей сплеск зацікавленості на сталий фундамент культури? Що б Ви порадили молодим творцям та українцям, які тільки починають свій шлях відродження коріння: як не загубитися в “шароварщині” та навчитися відчувати справжню, глибинну естетику наших предків?
Фундамент української культури сформувався багатьма століттями до нас, вона утверджена, а ми лише продовжуємо її будувати, розвивати, плекати. Теперішній ренесанс не є першим – схожі процеси з культурою у новітній історії вже відбувались після кожного істотного зрушення – після відновлення незалежности, після Помаранчевої революції, після революції Гідности, зараз у часі війни. Кожна подія формувала глибинну потребу суспільства укорінитись у своєму, культура – пряма відповідь на цю потребу.
Культура бачиться мені не лінійною, а розгалуженою, такою, що розвивається у різних, часом навіть взаємосуперечливих напрямах одночасно, тож «шароварщина» і щось питоме, історично й етноґрафічно обґрунтоване співіснують і розвиваються паралельно бо задовільняють різні потреби різних категорій суспільства. Хтось шукає лише форму, комусь важлива і форма і зміст. Для того щоб запит на питоме ставав більшим ніж на «шароварне» ми повинні формувати його. Продовжувати працювати над освітою, популяризацією, підтримкою ініціятив, котрі забезпечують це.
Ми живемо в епоху цифровізації. Фото експонатів збірок музеїв та приватних колекцій – у вільному доступі. Історична довідка, запити до архівів, неймовірна кількість тематичної літератури – можливостей безліч. Гадаю, щоб почуватись впевнено на цьому шляху, варто рухатись від малого до великого. Розпочати з своєї родини. Розпитати тих, кого можна про все, що можна: де жили, що любили, що одягали, як святкували, що співали, що пригадували, що їли, як одружувались, у що вірили, фото, можливо якісь атрибути. Наступним кроком – локальні музеї та архіви. Починаючи від маленької етноґрафічної кімнати при школі у невеличкому селі, звідкіля родом дід чи бабця, музеїв у райцентрах до великих збірок у обласних, де географія охоплення широка. Цей шлях часто дозволяє вибудувати міцну нитку приналежности. Розуміння, яке воно – твоє. Якщо шлях з сімʼєю не варіянт, можна починати з історії культури краю, котрий вважаєте рідним. Від неї рухатись, розширюючи географію та пласти пізнання. Адже українська культура дуже різноманітна, розмаїта та строката.
“Деревʼяні пасківники були поширені у гірських карпатських реґіонах – на Гуцульщині та частині Покуття. Їх виготовляли боднарі, матеріялами слугували смерека, бук, ясен. Довкола круглої основи, боднар викладав витесані дощечки та закріплював гнутим обручем.
Пасківники мали кришки – це дозволяло надійно зберегти вміст, адже гуцульські села розлогі і шлях до церкви гірським ландшафтом, часто верхи, потребував практичности. Декорували пасківники взорами у техніці випалювання – розпеченими залізними писачками майстер виконував малюнок. Коштували 1-2 золотих ринських (так українці називали флорини). Для порівняння, день роботи некваліфікованого працівника коштував близько 30-50 крейцарів, тобто половину золотого ринського. Вартість пасківника була еквівалентом кількох днів важкої праці.
Цікаво, що «основну» паску у пасківник не клали. Про це мені розповідали носії традиції. Про це пише і Володимир Шухевич у моноґрафії «Гуцульщина» описуючи наповнення пасківника так: «Ґаздиня до посейищіня бере паскевник — дорінник, умисне на се споряджену деревяну посудину переховану з року на рік, — кладе у ню на спід дору — покраяні кусні паски, хліба, худобяної паски, сира, ковбаси і з усего по кусневи, що приладила на свята, поверх того кладе букату сира, ракву з маслом, солонину, облуплені яйця, поміж ними одно сире, яке посвячене помагає против «зґаґи», писанки, фляшку з водою, в якій варились яйця, (тота вода має помагати на очи); відтак накопає в городі хріну з косицев –листєм, часнику і укладає їх з боку у паскевник; верх того учено кладе топку соли. Так уложений паскевник впихає в одно ухо бесаг, а у друге тоту паску, що насамперед саджала в піч»
Мої пасківники, на жаль, дістались мені без кришок, тому накриваю їх рушниками чи серветками, прикрашаю стрічками, квітами, галузками. Захоплююсь їх красою та майстерністю, як і вцілому красою народного мистецтва”, – розповідає Марія.
