З 31 жовтня до 2 листопада 2025 року в Кривому Розі відбувся літературний фестиваль «КривБаз» (Криворізький базар), що організований Криворізьким Центром Сучасної Культури / KRCC за підтримки Українського Інституту Книги. Наступний фестиваль заплановано на 26-27 вересня 2026 року.
У рамках триденного фестивалю, відвідувачі змогли відвідати презентації книжок, читання, майстер-класи з письменницької майстерності та багато інших подій. Спеціально для видання КАМО, культурна менеджерка та авторка статей Ксенія Фурса поговорила з гостею фестивалю – Оленою Павловою. Текст було підготовлено напередодні фестивалю.
В інтерв’ю Олена Павлова розповідає про книги, які вона презентувала на фестивалі «КривБаз» у Кривому Розі 1 листопада 2025 року – «Українську Абетку Кота Інжира» та антологію феміністичної поезії «Другий вінок». Авторка поділилася досвідом роботи під час повномасштабного вторгнення, очікуваннями від Кривого Рогу, міркуваннями щодо впливу російської пропаганди на українську видавничу справу та роль соціальних мереж у формуванні дитячої та дорослої аудиторії. Крім того, Олена надає практичні поради та мотивацію для молодих письменників та письменниць, чиї голоси мають бути почутими!
Які книги ви презентуватимете на фестивалі «КривБаз» у Кривому Розі?
У Кривому Розі я презентуватиму дві книги — «Українську Абетку Кота Інжира» та антологію феміністичної поезії «Другий Вінок».
Запрошення на фестиваль прийшло у дуже слушний час — у момент, коли я вела майстер-клас із Котом Інжиром для дітей військовослужбовців та військовослужбовиць під час якого ми говорили про міста. Я розповідала, що була майже в усіх великих містах України й мрію, щоб усі українці та українки подорожували частіше. Адже це найкращий спосіб протидіяти будь-якій пропаганді, що намагається нас роз’єднати, — бо, побачивши на власні очі, які прекрасні люди живуть у кожному куточку країни, ми відчуємо справжню єдність.
Тоді діти запитали, чи була я в Кривому Розі. Натомість відповіла: «Дивно, але ні — хоча дуже хочу потрапити до цього знакового українського міста». Минув лише тиждень — і мені написали з громадської організації «Криворізький центр сучасної культури», щоб взяти участь у фестивалі «КривБаз». Звісно я погодилася, адже такі збіги — знак долі!
Коли і як народилася ідея створення Кота Інжира?
Кіт Інжир існує з 2009-го року, а в інтернеті живе десь з 2013-го. Скільки себе памʼятаю, я завжди вигадувала комікс-персонажів, яких малювала просто для забави — так з’явився і цей уявний кіт. Я завела його під час роботи журналісткою у відділі культури журналу «Країна» – це була моя перша робота після закінчення Києво-Могилянської академії.
Вигаданий кіт здавався ідеальним супутником для людей, які живуть працею та подорожами: він сам про себе подбає, коли тебе немає вдома — сам себе нагодує і навіть облаштує побут, — жартую. Назвала його на честь інжиру, який нам передали родичі з тоді ще не окупованого українського Криму. Я була вражена, що такий екзотичний, пресмачний фрукт росте в Україні. Також в імені персонажа є алюзія на альбом Ірени Карпи «Інжир».
Як Кіт Інжир пройшов шлях від інтернет-героя до книжкового персонажа?
Інжир був книжковим персонажем від самого початку — адже понад усе він любить книжки. Багато моїх малюнків із ним мають тисячі поширень у мережі, проте роками руйнована росією українська книговидавнича індустрія не давала можливості швидко створювати паперові видання. Тому я зробила акцент на вебкоміксах — серійних малюнках із Котом Інжиром без єдиного лінійного сюжету.
«Українська Абетка Кота Інжира» стала фактично першою книжкою цього героя, якого на той час уже знали десятки тисяч читачів та читачок — і не лише з України. Малюнки з Котом використовують навіть на уроках української у школах Берліна та Мельбурна. Це стало можливим завдяки інтернету, який, як я жартома кажу, існує насамперед для того, щоб лайкати котиків — такий був мій таємний план.
Сьогодні ж ми бачимо, як змінюється ринок: спочатку стаєш відомим або відомою в інтернеті, а паперова книжка стає наступним кроком — не просто атрибутом, а справжнім культурним артефактом.
Чи стикалися ви до повномасштабного вторгнення з труднощами у розповсюдженні книжок про Кота Інжира або загалом української літератури? У чому вони полягали?
На початку повномасштабного вторгнення стався потужний сплеск уваги до всього українського. І всі наші митці та мисткині, хто робили щось вартісне ще до того, відчули це. Інстаграм Кота Інжира зазнав шаленої популярності — і це показало, що українці та українки пройшли через шокову терапію та поступово оговталися від «мани», яку роками насилала російська пропаганда, щедро підживлюючи вплив своєї культури нафтовими інвестиціями.
Основною проблемою для мене стало піратство. Це було схоже на «дикий захід» — коли люди вперше відкривають для себе новий простір і бачать у ньому лише можливості. З’явилося чимало недоброчесних «бізнесовців», які друкували мої малюнки на патріотичних сувенірах без жодного мого дозволу як авторки — і, звісно, без будь-якої оплати. Так не має бути. Адже фактично ми переживали свій «первісний капіталізм», схожий на 1990-ті.
Як, на вашу думку, за роки повномасштабного вторгнення змінилося ставлення українців і українок до сучасної літератури — зокрема дитячої?
Кіт Інжир — це не зовсім дитяча література, радше мистецтво для тієї дитини, яка живе всередині кожного з нас.
Після початку повномасштабного вторгнення інтерес до української культури, безперечно, зріс. На жаль — через трагічні обставини, але, на щастя, для багатьох це стало точкою неповернення. Люди почали усвідомлювати, що російська культура — це не просто набір творів, а інструмент пропаганди, який десятиліттями формував спотворене уявлення про «спільний культурний простір». Важливо не обирати вороже, а підтримувати своє. Водночас, на жаль, це усвідомлення ще не стало достатньо масовим. Уже на третій рік вторгнення діти в Києві обговорюють якісь російські контексти з TikTok — і мені щоразу прикро це чути.
Література не може змагатися з вірусними відео – це різні вагові категорії. Тому велика заслуга належить батькам: якщо діти читають, то завдяки їхньому прикладу. Дуже наївно з боку батьків вимагати любові до літератури від синів та дочок, коли їх самих ніколи не побачиш із книжкою. Недарма промовисте словосполучення brain rot — «гниття мозку» — стало фразою року у світі: це про вплив соцмереж, які виснажують увагу. Книжки сьогодні — своєрідна протидія цьому оглупінню, форма внутрішнього опору..
В Україні ж після 2022 року з’явився ще один вимір — ми переживаємо своєрідне «нове відродження». Це час, коли ми масово, із жагою і глибиною відкриваємо власну культуру. І нарешті маємо роки, коли вдалося хоча б частково очистити інформаційний і культурний простір від засилля російського «продукту». Це не просто питання смаку — це питання національної безпеки. Не читати, не слухати й не дивитися російське — це тепер базова гігієна свідомої людини.
Як повномасштабне вторгнення вплинуло на ваше натхнення та творчий процес?
У перші дні повномасштабного вторгнення я добряче задумалася: що ж мені тепер робити? Із першими ракетами у більшості з нас відібрало мову. Багато українських митців та мисткинь поставили собі те саме питання: чи має сенс наша робота, коли навколо життя і смерть, а в тебе — малюнки чи вірші. Але стан цього заніміння минув досить швидко.
Кіт Інжир на той час мав уже тисячі читачів та читачок, і я зрозуміла, що найефективніше для мене зараз — це малювати для людей щось світле, тепле, про любов, коли навколо панує темрява. Те, що може хоча б на мить прояснити в очах. Я малювала щодня — часто на актуальні теми — і отримувала безліч відгуків, що ці малюнки допомагають бодай трохи триматися серед мороку. Часом писали навіть військові — наприклад, що хтось повісив мою картинку у столовій на сватівському напрямку. Такі повідомлення надавали сил творити далі.
Також я використовувала свій журналістський досвід і велику авдиторію Кота Інжира для поширення важливих ідей. Сторінка фактично перетворилася на медіа: ми публікували поради від провідних психологів та психологинь, пояснювали, як правильно евакуювати тварин, долучалися до волонтерських ініціатив. Поради мого кота друкували навіть на пряниках для військових, на упаковках сухих супів і енергетичних батончиків від волонтерів та волонтерок.
Яке мотиваційне правило Кота Інжира ви хотіли б передати нашим читачам та читачкам?
Інжир — майстер спорту із мотиваційних висловів. Завжди актуальна класика:
- У незалежній країні — не залежуйся!
- Якщо робити щось щодня, так можна і зробити!
- Замість накручувати себе, краще накручувати голубці!
На фестивалі «КривБаз» ви виступатимете не лише як авторка, а й як укладачка та поетеса антології «Другий вінок». Як виникла ідея створити цю збірку, і скільки авторок вона об’єднала?
«Другий вінок» — альманах української феміністичної поезії, що обʼєднав сто віршів п’ятдесяти сучасних українських авторок. Тішимося, що серед них — пречудова поетка з Кривого Рогу, Ірина Божко.
Вірші Ірини я вперше почула в Івано-Франківську – на Вечорі феміністичної поезії, який організувала Оля Новак, фем-активістка й культурна менеджерка, яка згодом стала керівницею проєкту «Другий вінок». Восени 2023-го Оля зібрала поеток, що творять з феміністичною оптикою — і запросила мене також. Це були дивовижні відкриття: я відкрила для себе цілий спектр сильних, чесних, глибоких голосів. За кілька місяців я знову опинилася у Франківську — саме на 8 березня. Ці теми буквально висіли в повітрі. І мій внутрішній настрій тоді був дуже чіткий: зараз — час для великих і сміливих проєктів. Бо війна. Бо часу мало. Бо ніхто не знає, що буде далі. Те, що зробимо зараз, — і є наше. Саме зараз, саме тут, і саме ми. Бо хто, як не ми!
Не так давно, у грудні 2024 року, команда Creative Women Publishing перевидала «Перший вінок». Чи планували ви роботу над «Другим вінком» ще до цього перевидання, чи вирішили видати його вже після виходу оновленої версії класичної антології?
Це відбулося майже одночасно. У березні 2024-го я вирішила, що час робити «Другий вінок», а вже у квітні Слава Світова розповіла, що вони готують перевидання «Першого вінка». Ми тоді були разом у письменницькій поїздці від PEN у межах проєкту «Мереживо». Для мене це стало своєрідним знаком: час цієї книжки настав.
Я щиро захоплююся тим, як Creative Women Publishing перевидали «Перший вінок» — це розкішне видання, зроблене з великою шаною, увагою до деталей і тим аристократизмом, який має бути у ставленні до нашої культурної спадщини.
А «Другий вінок», здається, сам обрав момент, коли народитися. І я дуже тішуся, що це сталося саме тепер — у наш час і з нашою командою. Ми створили його спільно з Олею Новак і спільнотою «Дівчата творять» з Івано-Франківська. Це надзвичайно цінна співпраця, приклад взаємопідсилення та довіри, з якої народжується щось живе й потрібне.
«Другий вінок» продовжує ідею «Першого вінка» — альманаху, що символізував силу голосів жінок свого часу. Які теми сьогодні звучать у «вінку» XXI століття?
«Другий вінок» складається з десяти тематичних розділів — кожен має назву, взяту з поетичної цитати. Це своєрідна мапа жіночого досвіду, у якій переплітаються суспільно-політичні мотиви, теми насильства, материнства, сестринства, взаємин між жінками, розуміння та взаємопідсилення. Така собі давня магія єднання — коли жінки усвідомлюють власну силу.
Тема війни, на жаль, присутня у всіх розділах — бо ми зібрали сучасну українську поезію, а війна є нашим спільним фоном і болем. Природно й показово, що серед авторок «Другого вінка» — жінки, які служать у війську: Ярина Чорногуз, Олена Герасим’юк, Єлизавета Жарікова, Єва Тур.
Окремо для нас важливо, що до антології увійшли тексти Вікторії Амеліної — письменниці, яка загинула від російської ракети. Її поезія звучить у «Другому вінку» як голос, який треба чути й берегти. І нам дуже важливо, щоби її слова звучали якомога гучніше.
Чи були тексти, які особливо вас вразили під час роботи над збіркою? На чиї твори рекомендуєте звернути особливу увагу?
Ми добирали тексти дуже уважно — орієнтуючись передусім на силу самої поезії та на виразну феміністичну оптику. Для нас важливо було, щоби це була не просто тематична добірка, а саме сильна література.
Під час роботи над «Другим вінком» я відкрила для себе багато авторок, яких запропонувала Оля Новак — наприклад, Галину Гулієву та Ірину Божко. Але більшість поеток ми знали ще до того, адже постійно стежимо за сучасним літпроцесом.
Зрештою, «Другий вінок» — це дуже текстоцентрична збірка. Тут кожен голос має вагу, кожен вірш — частинка великого хору сучасної жіночої поезії. Тому не хотілося б когось окремо виділяти — варто читати все, уважно, і дати кожному тексту промовити.
Як, на вашу думку, літературні фестивалі впливають на сприйняття літератури в Україні? Чи справді вони допомагають розширювати читацьке коло?
Мистецькі фестивалі сьогодні — це своєрідний опір, культурна відповідь на обмеження, які ми переживаємо під час війни. Фестиваль — це завжди свято, і хтось може подумати, що «не час для свят». Але це помилкове уявлення, адже ворог саме цього й прагне — щоб у нас не залишилося ні культури, ні обіймів. А ці дві речі — головні складники будь-якого мистецького фестивалю.
Я добре пам’ятаю вересень 2022 року, коли після довгої перерви ми нарешті зустрілися на Meridian Czernowitz у Чернівцях. Інші фестивалі тоді скасували, і ця зустріч стала ковтком життя. Ми обіймалися, плакали, слухали історії про те, хто як зустрів вторгнення, хто волонтерив, хто продовжував творити. І я тоді дуже гостро відчула: фестивалі — це не просто про книжки, це про спільноту.
Культура загалом — це те, що нас об’єднує. Літературні фестивалі створюють простір для взаємної підтримки, для обміну думками, для натхнення. Вони наповнюють, зміцнюють і вчать слухати одне одного. Це справжня терапія — культурна, емоційна, соціальна.
Як менеджерка я мала честь працювати на двох потужних нових фестивалях, які з’явилися вже під час війни — Землі Поетів у Львові та Літературному ярмарку в Харкові. Це справді історичні події — і з часом це стане ще очевидніше. Тому коли я отримала запрошення на перший фестиваль у Кривому Розі, навіть не вагалася. Це важливо, потрібно й відбувається всупереч усьому. Бо культура — це завжди про життя.
Чи бували ви раніше у Кривому Розі? Якщо так, розкажіть, будь ласка, яким був ваш досвід.
Не була і цей час настав. Для мене дуже важливо відкрити для себе це велике та потужне місто, відчути його, зрозуміти. Поки що це моя біла пляма на мапі України. Але я понад усе люблю так приватні географічні відкриття.
Чого ви очікуєте від фестивалю «КривБаз» і від міста загалом? Що вам хотілося б побачити або почути під час відвідування Кривого Рогу?
Хотілося б відкрити для себе місто — і нехай провідниками й провідницями стануть найкращі. Вірю, що всі збіги невипадкові, і це запрошення з’явилося в моєму житті не просто так. Дуже ціную можливість бути частиною першого великого літературного фестивалю у Кривому Розі — переконана, він стане історичним. А ще маю особисту мрію — познайомитися нарешті з Григорієм Гусейновим, редактором легендарного «Кур’єру Кривбасу».
І насамкінець — яку пораду ви б дали молодим авторам і авторкам, які лише шукають себе в письменництві?
Вірте в себе — ваша творчість потрібна саме зараз, як ніколи. Творіть — бо це справжнє диво. Читайте багато — найкращі книжки світу, адже лише так можна навчитися писати добре. Слухайте — відкривайтеся до світу душею та серцем, довіряйте словам, темам, мові, гостріть свої відчуття, не стримуйте себе у творчості.
Розділяйте творчу й аналітичну роботу: пишіть і редагуйте окремо. Не прагніть одразу до досконалості — спершу дайте собі вільно вилитися, а вже потім повертайтеся до тексту з холодною головою.
Будьте сміливими — сміливість це теж фахова навичка, яку можна тренувати. Вчіться пізнавати себе, розумійте, чого справді прагнете. Мрійте щедро й рясно, і перетворюйте мрії на конкретні дії. Не бійтеся кількості — боротися з перфекціонізмом можна саме нею: що більше створюєш, то кращим стаєш. Бо все це — практика.
Шукайте гармонію між контролем і легкістю. І творіть. Творчість — це прояв божественного в людині. Той, хто наважується творити, завжди отримує підтримку всесвіту. Бо кожен акт творення — це часточка дива.
