Музей Івана Гончара своєю виставкою «Український тканий рушник» дослідив та розповів про основні техніки ткацтва, їх особливості та весь процес.
Головна редакторка КАМО — Софія Михальчишина відвідала цю виставку та розповість найцікавіше, що вдалося дізнатися.
Найпростішою технікою є полотняне ткацтво, коли нитки основи та піткання перехрещуються рівномірно. Наступним рівнем складності є саржеве ткацтво, яке дозволяє створювати діагональні лінії та складніші конфігурації. Завдяки цьому виникає величезна різноманітність узорів та ритмів.
Вважається, що ткацтво — одне з найдавніших ремесел людства, старіше за металургію, кераміку, тваринництво чи землеробство. До того, як люди почали вирощувати льон чи коноплі, вони вже ткали з дикої рослинної сировини. Тому ткацтво можна назвати першим мистецтвом, через яке людина почала моделювати своє розуміння світу.
Варто зазначити, що вже в XIX столітті етнографи фіксують цікаву деталь: заправити ткацький верстат вважалося особливим умінням, і жінка, яка володіла цим навиком, користувалася великою пошаною в селі. Існує навіть весільна пісня, у якій дівчина звертається до батьків: «Не віддавайте мене в ту хату, де заправляють, а віддайте туди, де вже посередині тчуть». Тобто — туди, де верстат вже налагоджений, а ткацтво йде в розпалі.
Причина проста: коли нитки основи закінчувалися й верстат потрібно було заправляти знову, це вимагало не лише досвіду — потрібні були щонайменше три жінки, які точно знають, що роблять. Заправка верстата — надзвичайно складний, відповідальний процес. У кожному селі були майстрині, які вміли це робити, але далеко не кожна могла виконати роботу бездоганно.
Через це навички заправляння верстата високо цінувалися. Зафіксовано випадки, коли за цю послугу дарували хліб, полотно, а інколи навіть козу, аби жінка погодилася прийти й допомогти. Це красномовно свідчить про те, наскільки складною була сама конструкція верстата і який рівень майстерності вимагала його заправка.
При цьому ткали на вже заправленому верстаті безперервно — звичайно, не заправляли основу для кожного рушника окремо. Все залежало від плану роботи й виду тканини, але зазвичай основу заправляли мінімум на 20 метрів. На таку основу припадало одразу кілька виробів. Якщо ж говорити про рівне суцільне полотно — найтонше для сорочок, грубіше для штанів, ще грубіше для постільної білизни чи скатертин, — то одна заправка могла давати до 40 метрів тканини.
Якщо жінка планувала виткати 10 рушників чи 40 метрів полотна для сорочок, виникало питання: як у хаті 5×8 метрів відміряти 40 метрів нитки? Для цього існував процес, який називався снування — розмірювання основи. Снування робили надворі. На одному куті хати забивали дерев’яні кілочки — кілька штук поспіль, із певною відстанню між ними. Якщо хата була дерев’яна, використовували природну ширину колоди чи щілину між вінцями. Відстань між рядами кілків у народі називалася «губа». Це була фактично ширина хати, яка ніколи не була стандартизованою. Але саме її використовували як базову міру довжини для снування.
Далі жінка брала напрядені нитки у клубках або на веретенах і починала снувати, натягуючи нитку між кілочками, раз за разом. Так, використовуючи «губу», вона могла отримати основу на десятки метрів довжини. Дерев’яна ложка для снування була схожа на лопатку для перевертання оладок — злегка вигнута, але не глибока. Її головна особливість — дві дірочки, через які пропускали нитку, щоб не тягнути її вручну й не поранити пальці. Це й була ложка для снування.
Як відбувався процес?
«Жінка прив’язувала нитку до першого кілочка, пропускала її через отвори в ложці й вела до протилежного ряду кілків. Зачепила нитку за перший кілок — отримала три метри. За другий — шість метрів. За третій — дев’ять метрів. І так далі», — ділиться Олександра Сторчай, завідувачка сектору тканини, одягу Музею Івана Гончара, дослідниця вишивки й традиційного народного вбрання.
Один «сувій» полотна в середньому складав 12 губ, а одна губа — це ширина хати, приблизно 3 метри з лишком. Тобто 12 губ — це близько 40 метрів основи. Щоб наснувати такий обсяг, жінці потрібно було зробити приблизно 3,5 тисячі переходів між кілками. За один день, не маючи змоги перервати роботу (адже нитка має бути постійно натягнута), вона проходила близько 16 кілометрів. Це і є процес снування.
Нитки на кілочках утворювали широке, щільне пасмо основи. Щоб не збитися з рахунку, жінки прив’язували кольорові петельки або робили позначки глиною чи сажею. Саме тому на деяких домотканих полотнах або рушниках збереглися маленькі різнокольорові вузлики збоку — це не «дефекти», а мітки снування. Коли снування завершувалося, жінка знімала пасмо ниток із першого кілочка і заплітала його в косу. Ця коса була настільки об’ємною, що зберігалася в великому мішку й лежала на горищі до моменту, коли з’являвся час заправити верстат.
Коли жінка була готова заправляти верстат, вона діставала косу, поступово розплітала її та просовувала кожну нитку через «бердо» — рамку з металевими або дерев’яними зубцями. Після цього накручувала основу на вал і лише тоді могла починати ткати.
І все це — лише підготовка основи. А далі ще потрібно було ткати узори, робити перебір, створювати ритм і фактуру. Тому стає зрозуміло, наскільки хибне уявлення про те, що «селяни були темні й неосвічені». Ткацький верстат — це складна інженерна система, концепція якої існує приблизно 24 тисячі років. Ткацтво старше за металургію, кераміку, землеробство й скотарство.
Люди створювали те, чого в природі не існує — полотно. А для цього потрібно мислити просторово, у трьох вимірах, розуміти ритм, послідовність, натяг і структуру. Тому справжні ткачі були не просто ремісниками — вони були інженерами та художниками.
І коли сьогодні хтось говорить, що це «дамське рукоділля», варто просто поглянути на ці тканини: складність, точність і логіка їхнього виконання вражають набагато більше, ніж будь-який сучасний механізм.
«Нам часто розповідають про походи, війська, князів, морські подорожі — але ніхто не згадує, що всі ті кораблі йшли під вітрилами, які робили жінки. Кожну нитку пряли руками, кожне полотно ткали вручну. Науковці навіть рахували: якби одна жінка мала сама зробити одне вітрило, їй би знадобилось 150 років роботи. Тому віриться легко: на одне велике вітрило працювали сотні жінок — пряли, ткали, зшивали. І тканина стала тією силою, яка рухала історію не менше, ніж меч», — ділиться Олександра.
Тому прядіння й ткацтво — не «хобі», не «дамське рукоділля». Це була частина життя кожної жінки. Лише найбагатші могли дозволити собі не прясти. Для всіх інших це було так само природно, як дихати: сидиш — працюєш руками. Потім прийшло в’язання, вишивка, але ткацтво завжди залишалося основою. Кожен рушник — інший. Дві однакові речі знайти майже неможливо. У кожному свій подих і своя логіка.
Розшифровка орнаментів
«Сьогодні ми дуже часто, дивлячись на ці рушники, говоримо, що вони красиві, але насправді там є певне значення, яке ми вже не можемо розшифрувати. І всі науковці вам скажуть, що розшифрувати давні орнаменти, користуючися нашим сучасним матеріальним світоглядом, — неможливо. Це дуже часто може призвести до спотворення і викривлення давнього значення»,— ділиться дослідниця.
Дослідники орнаментів підкреслюють, що будь-який узор: вишитий чи, що давніше, тканий, — можна вважати своєрідною «метамовою». Це форма символічного мислення, яка передає уявлення про світ за межами повсякденного.
У давніші часи ця система була тісно пов’язана з язичницькими віруваннями, пізніше — з християнською традицією. Орнаменти ніби підтверджували існування вищих природних сил, не завжди видимих чи зрозумілих людині, але важливих для її світосприйняття.
Водночас варто пам’ятати: у традиційній народній культурі не існувало негативних символів чи зловісних кольорів. Усі орнаменти мали виключно позитивне значення. Вони були спрямовані на примноження: врожаю, достатку в господарстві, продовження роду. Це був захист, побажання добра й життя, закодоване в узорах.
