Український театр сьогодні переживає нове народження — уже не в межах однієї країни, а на сценах Європи. Його актори грають для тих, хто вимушено залишив дім, і для тих, хто відкриває для себе Україну через мистецтво.
Продюсер Першого театру антрепризи комедії Сергій Чудаєв розповідає, як змінилися гастролі після 2022 року, чому кожен виїзд став місією і в чому сила українського театру, що сьогодні збирає повні зали у Варшаві, Вроцлаві та інших європейських містах.
Сергій розповідає: "Раніше ми їхали, щоб показати, що український театр існує — що в нас є своя школа, свої комедії. Тепер усе змінилося. Кожен виїзд — це місія. Ми не просто граємо «для своїх» українців за кордоном, а розповідаємо світові про те, ким ми є і що переживаємо. Театр став мовою свідчення, але водночас — і ліками. Бо коли українці у Варшаві чи Вроцлаві плачуть і сміються разом із нами — це вже не вистава, це спільна терапія".
З якими основними труднощами стикається український театр, коли виходить на міжнародну арену?
Найскладнішими залишаються логістика і фінанси. Театр — це не валіза, його не просто перевезти. Костюми, декорації, техніка, візи, дозволи — це величезна кількість нервів та роботи. Але коли ми приїжджаємо в Європу і на наших виставах, окрім українців, європейці сидять у шоці (сміється) — це дуже приємно. Відчувається їхній щирий інтерес, і за кулісами вони часто говорять нам слова вдячності, фотографуються та захоплюються нашим талантом.
Як реагує іноземна публіка? Чи відчуваєте, що український театр зараз сприймають інакше?
Так, дуже відчутно. Якщо колись на афішу «український театр» приходили радше з цікавості — мовляв, «що це таке?» — то зараз приходять із повагою. Нас слухають стоячи. Після вистав часто підходять люди, дякують, обіймають, плачуть. Вони кажуть: “Ви — сильні”. І це, мабуть, найвищий комплімент, який можна почути.
Коли ви обираєте репертуар для гастролей — на що орієнтуєтесь?
Ми шукаємо історії, у яких є універсальна емоція — любов, вибір, біль, надія. Але завжди з українським обличчям. Наприклад, комедія “За двома зайцями” — це класика, але вона про наш народний характер, наш гумор. І коли це грають наші актори — це не просто гротеск, а щось живе, справжнє, наше. Це повне відображення української культури та побуту.
Ви часто говорите, що театр має бути “живим”. Що це означає у контексті сьогоднішнього часу?
Живий — це той, що реагує. Театр, який не відчуває свого часу, — мертвий. Ми не можемо грати так, ніби нічого не сталося. Тому навіть у класику сьогодні просочується наша реальність: війна, розлука, втрати. Але замість пафосу ми вибираємо людяність. Бо головна мета театру зараз — не розчулити, а повернути людину до самої себе.
Особливої уваги заслуговує акторський склад вистави «За двома зайцями» — адже саме завдяки новим талантам легендарна комедія отримує друге дихання.
У цій постановці роль Проні майстерно втілила молода й неймовірно харизматична Дарина Завгородня, а вічного нареченого Голохвастого зіграв драйвовий Микита Марченко. Наймолодша акторка антрепризи Діана Небось здивувала глядачів одразу двома яскравими образами — Галі та Химки. Режисером цієї світлої, щирої й доброї постановки став Анатолій Гнатюк, який зумів поєднати класику з енергією молодих акторів, надавши знайомій історії нового звучання.
Також, Сергій ділиться, що в їх планах були проєкти з європейськими театрами: "Так, це в якийсь час було нашою метою. Але ми зрозуміли, що наша українська культура — неповторна. У нас абсолютно різне сприйняття, ментальність. Тому вирішили цю ідею поки залишити для майбутнього і займатися активним просуванням українського на території Європи. Уже маємо багато цікавих ідей для співпраці. Це допомагає нам більше говорити про війну в Україні та не дати світу про нас забути".
У чому сьогодні сила українського театру?
У щирості. У нас нема зайвих декорацій. Ми виходимо на сцену з тим, що маємо — і з правдою, яку не соромимося показати.
Ми не граємо “як колись”, ми живемо на сцені “як зараз”.
І ця чесність — те, що сьогодні найбільше чіпляє і українців, і європейців. Бо всі втомилися від фальші. А український театр — про справжність.
