Галина Шершун- сомельє й ведуча, магістр міжнародних відносин. Сертифікована WSET Level 3 та CAVA Educator, член Спілки сомельє Польщі. Відкрила для себе винний світ у Буенос-Айресі, де зародилася пристрасть до культури вина. Сьогодні живе у Варшаві, де проводить дегустації і винні зустрічі, поєднуючи глибокі знання з любов’ю до подорожей, культури й живого спілкування.
Вино — це більше, ніж просто напій. Це рідина, в якій зберігається час. У кожному келиху — сонце, що падало на виноградну шкірку; руки, що зрізали гроно; тиша, в якій вино чекало в бочці. Для людства вино завжди було чимось більшим за алкоголь — воно ставало частиною обряду, пам’яті, спілкування, а іноді й молитви.
У багатьох культурах світла історія вина — це історія співіснування з природою, вміння слухати землю. Стародавні греки вважали вино даром богів, і кожне пиття мало свою міру — не лише в грамах, а й у моменті. Вони вірили, що божественна сила Діоніса у вині поєднує людину з космосом. Вірмени, грузини, римляни, єгиптяни — у кожного був свій спосіб говорити з вином і через нього — із собою. У Грузії й досі виготовляють вино в квеврі — глиняних амфорах, закопаних у землю, наче збережені спогади про предків.
Україна теж має своє глибоке винне коріння. Виноградарство на наших землях сягає щонайменше IV–V століття до н.е., коли греки принесли культуру вирощування винограду до Причорномор’я. Археологи знайшли преси й амфори, які зберігали винну рідину і свідчать про торгівлю вином уже тоді. На Київській Русі монастирі, як-от Києво-Печерський, мали виноградники й виготовляли вино для християнських обрядів і буденних потреб у X–XIII століттях. Вино було частиною свят, ритуалів і гостинності: його подавали на князівських бенкетах, у ставках бояр, на сільських вечорах — коли хтось хлюпав глечиком молоде вино. Це не була ознака розкоші, а звичайної присутності, культури, єдності. У ті часи вино було не просто напоєм — а символом спілкування: з родом, із Богом, із землею.
Сьогодні, коли ми живемо в епоху спрощення й швидкості, вино вчить повільності. Пити вино — означає не просто ковтати його. Це спосіб бути тут і тепер. Відчувати. Смакувати. Придивитися до кольору, вдихнути аромат, задуматись. У келиху вина — концентрація простору, часу й людини.
І саме тут починається найцікавіше: коли ми відкриваємо пляшку українського вина, ми відкриваємо розділ про себе. Про наш ландшафт, наші сорти, наші руки. Коли ми говоримо про вино — ми говоримо про культуру. Не винятково вишукану, а побутову, локальну, живу. Про обід у селі з домашнім вином. Про бабусю, що тримала глечик у погребі. Про молоде вино, що пінилося у слоїку в перший день весни.
Чи потрібно це знати?
Питання радше в тому, чи хочемо ми пам’ятати. Бо пізнаючи вино — ми пізнаємо себе. Ми починаємо уважніше ставитися до смаку, до праці, до сезонності, до власної землі. Ми вчимося не просто вживати — а жити свідомо.
Бо ж вино — це історія. Історія, яку можна розповісти без слів — просто відкривши пляшку. Це колекція моментів, що народилися під сонцем і дійшли до нас через століття. І ця історія — наша, українська.
Тому ця серія — не про елітність. Вона про близькість. Про доступне й гідне. Про вино, якого не треба боятися. Вино, що може бути частиною української культури так само природно, як хліб, сіль, музика й мова.
І врешті — про радість. Бо вино — це ще й свято. Не обов’язково офіційне. І не завжди з дорогими келихами. Свято, яке ми можемо створити щодня — в маленьких митях радості, спокою, дружби, любові.
Іноді це просто «зговір» між друзями — без зайвих слів і пафосу.
Як то кажуть, вино — це не тільки напій, а й справжній побратим для розмови.
