Є справи, які тримаються не на великих бюджетах чи гучних інституціях, а на людях, яким просто не байдуже. Саме такою людиною є Богдан Богданович Жеграй – заслужений працівник культури України, викладач-методист, учитель вищої категорії Тернопільського мистецького коледжу імені Соломії Крушельницької. Вже понад два десятиліття Богдан Жеграй опікується Міжнародним конкурсом трубачів та валторністів, який у 1999 році започаткував у пам’ять про свого вчителя Мирона Старовецького.
За цей час конкурс виріс від невеликого проєкту до всеукраїнської, а згодом і міжнародної події, що об’єднує молодих музикантів, викладачів та професорів з України й інших країн. Увесь цей час значна частина роботи тримається на особистій ініціативі Богдана Жеграя, його любові до музики та підтримці небайдужих людей. Він говорить про конкурс не просто як про змагання, а як про можливість для молодих музикантів отримати досвід, знайти своїх наставників, відкрити для світу українську музику й побачити перспективу професійного розвитку в Україні.
Цьогоріч медіа КАМО долучається до конкурсу як медіапартнер. Нам важливо дати цій історії більше розголосу – розповісти про людей, які роками розвивають українське музичне мистецтво, про талановиту молодь, яка продовжує навчатися й працювати попри війну, та про сам конкурс, який уже понад 25 років створює для них простір для розвитку. Ми поговорили з Богданом Жеграєм про історію конкурсу, його вчителів і наставників, міжнародних учасників, українську музику, труднощі організації під час війни та про те, чому підтримувати талановиту молодь сьогодні – означає інвестувати в майбутнє української культури.
Пане Богдане, розкажіть про себе та свій професійний шлях: де Ви здобували музичну освіту і що саме надихнуло Вас присвятити життя духовому мистецтву?
Народився я у Зборові. Батьки мої дуже гарно співали – і мама, і тато (царство їм небесне). Я колись теж добре співав, ще малим. Потім ми трохи грали на весіллях, а мікрофонів тоді не було – співали в голос. Сталася мутація голосу, щось там мені зробилося… Хоча зараз я теж співаю в церкві.
Мені Бог дав добрих учителів. У 1975 році у Зборові був дуже класний духовий оркестр, і я й досі ним тішуся та весь час дякую за той досвід. Моїм першим учителем був Микола Степанович Цвігун, а також М. М. Лукачат та В.М. Луб. У 1975 році я вступив до музичної школи, провчився рік, а Микола Степанович узяв мене в оркестр.
Я взагалі з юності дуже любив спорт, але труба перемогла, бо треба було багато працювати. Далі велику роль у моєму житті відіграв Мирон Михайлович Старовецький – фантастична, дуже добра людина. Він став для мене справжнім наставником: показав усе, дав свою бібліотеку, навчив, а пізніше взяв мене до себе на роботу. Тоді була така добра традиція – прийти й по-людськи запитати дозволу на працю. До речі, Мирон Михайлович був унікальною людиною. Він ще й мав статус судді республіканської категорії з футболу, знав усіх футболістів. Пам’ятаю, як ми з ним разом навіть їздили до Донецька та Одеси.
З 1980 року я навчався далі в Одесі у прекрасного вчителя, доцента Володимира Миколайовича Лупи, який нам дуже багато допомагав. Мені справді пощастило з наставниками. А з 1985 року я вже почав повноцінно працювати тут.
Скільки років Ви вже проводите конкурс молодих трубачів ім. М. Старовецького та на яких майданчиках він зазвичай відбувається?
Конкурс був заснований у 1999 році, коли пішов у засвіти Мирон Михайлович. Уже через рік я започаткував цей конкурс на відділі, щоб ушанувати пам’ять учителя, який дав мені все. Згодом статус проєкту зростав: спочатку він переріс у всеукраїнський, а з 2004 року став міжнародним. У мене є всі підтверджуючі документи.
Конкурс проводиться раз на два роки й триває майже тиждень – починаємо у вівторок, а закінчуємо в неділю.
Щодо майданчиків, то в основному конкурс проходить у першому інституті Тернопільського національного педагогічного університету. Там дуже класний, акустичний зал, а атмосфера надзвичайно позитивна й людська – від охорони та прибиральників до керівництва. Свого часу мене дуже тепло прийняв тодішній ректор Володимир Петрович Кравець.
А от третій тур та гала-концерт переможців у супроводі симфонічного оркестру здебільшого проводимо у філармонії.
Скільки учасників зазвичай збирає конкурс і з якими основними труднощами Ви як засновник та куратор стикаєтеся під час його підготовки?
На останньому конкурсі було до 70 учасників, але ми відчуваємо потенціал і на понад 100. Це велике навантаження, адже програми, особливо у студентів музичних академій, дуже серйозні – виступи тривають по 15–20 хвилин.
Головний мій принцип – усе має бути максимально чесно, без фальші, заангажованості чи «підтягування» своїх. Тому перший тур ми проводимо за закритою завісою: журі не бачить учасника й оцінює виключно звук. Якщо грає мій власний учень, я його принципово не оцінюю. Так само стежимо за максимальною прозорістю жеребкування: воно проходить о 9-й ранку без участі журі. Коли ми приходимо, члени журі обов’язково здають мені свої телефони на час прослуховувань, щоб не було жодного зв’язку чи можливості щось скоригувати. Після кожного виступу оцінки членів журі одразу заносяться секретарем і виводяться на великий монітор на сцені. Усе має бути відкрито й зрозуміло для кожного учасника.
Труднощів вистачає. Це і виснажливий графік: конкурсні прослуховування зранку, а після 17-ї чи 18-ї години – майстер-класи від закордонних гостей, іноді аж до 22:00. І побутових питань чимало: учасників та гостей треба зустріти, продумати, чим їх годувати, подбати про відновлення та гаряче харчування. За цим усім стоїть величезна щоденна робота.
Поділіться, чи є зараз підтримка конкурсу на місцевому та державному рівнях, або ж проєкт тримається здебільшого на голому ентузіазмі?
Скажу відверто – болить серце через байдужість і систему «сидіння в кріслах». Особливої фінансової чи організаційної підтримки від керівництва міста або області немає. Більшість тримається на чистому ентузіазмі. Ходжу як та смола, прошу – і прошу ж не для себе (я собі на хліб із маслом маю), а заради дітей та збереження культури. На жаль, чиновники часто не розуміють, що культура – це фундамент усього.
Є й поодинокі приємні винятки. Наприклад, начальниця управління культури міста Світлана Степанівна Козелко включила наш конкурс у свій план роботи. Також нам дуже багато допомагав пан Петро Гадз — підприємець, музикант та педагог, та українська фірма KGU Music (спеціалізується на виготовленні труб та флюгергорнів та інших музичних аксесуарів) на чолі з Максимом Гопанчуком. Також маємо чудовий досвід 2018 року, коли нас дуже фахово підтримав Український культурний фонд. Але загалом владі треба глибше занурюватися в проблеми духового мистецтва, а не обмежуватися формальностями.
Як участь у конкурсі впливає на молодих музикантів, адже це не лише здорова конкуренція та дух суперництва, а й відчуття власної потрібності — для чого взагалі створюються такі проєкти подібними волонтерами та ентузіастами, як Ви?
Для молоді це величезний стимул та орієнтир: своєю працею й талантом можна заробляти на життя, популяризувати українське мистецтво у світі та ставати висококласними професіоналами. Окрім самих змагань, учасники отримують колосальний досвід на вечірніх майстер-класах від закордонних і вітчизняних професорів.
Наш конкурс має ще одну важливу місію – у програмі обов’язково має бути твір українського автора. Це наша принципова позиція: ми маємо шанувати своє та популяризувати українських композиторів, зокрема тернопільських – таких як Барвінський чи Вериківський. А іноземні гості завдяки цьому відкривають для себе українську музику й розуміють, наскільки вона самобутня та цікава.
Які призи та Гран-прі чекають зазвичай на переможців, і чим, наприклад, пам'ятний у цьому плані минулий рік?
Наш призовий фонд – це не просто грамоти, а дуже серйозна підтримка для молодих музикантів. Минулого разу ми змогли подарувати переможцям близько семи професійних інструментів, вартістю орієнтовно 1000 доларів кожен.
Величезна дяка моєму колезі та меценату Петру Гацу. Він не лише фантастична, добра людина і прекрасний співак, а й особисто придбав та передав для дітей три інструменти. Також маємо підтримку від фірми Yamaha через її представників. Вони дарували спеціальні електронні сурдини вартістю близько 600 доларів кожна. Це дуже потрібна річ: вони дозволяють музикантам повноцінно займатися вдома чи в дорозі, не заважаючи оточуючим.
Цьогорічний конкурс ми дуже хочемо урізноманітнити призами, щоб ще більше заохотити молодь розвиватися, займатися музикою та приїжджати до нас. Тому вже активно працюємо над формуванням призового фонду і шукаємо меценатів та партнерів, яким небайдужий розвиток молодих талантів. І я щиро дякую вашому медіа за те, що ви заручилися нашою підтримкою та допомагаєте розповідати про конкурс ширшій аудиторії. Також дякую нашим майбутнім спонсорам і всім небайдужим людям, які готові долучитися. Сподіваюся, разом нам вдасться зробити цьогорічний конкурс ще сильнішим і дати дітям ще більше можливостей.
Розкажіть про залучення міжнародних учасників та професіоналів з-за кордону: наскільки важко зараз іти з ними на контакт, зважаючи на війну в Україні, і як Вам вдається вирішувати складні питання логістики, проживання та харчування для гостей?
За статусом конкурсу у складі журі обов’язково має бути щонайменше троє іноземних фахівців. Ми наполягаємо, щоб вони не лише оцінювали учасників, а й привозили своїх студентів та проводили майстер-класи. Для нас це важлива частина міжнародного рівня конкурсу.
Зараз, через війну, залучати іноземних фахівців стало значно складніше. Багато хто банально боїться їхати в Україну. Наприклад, ми вели переговори з відомим професором з Америки, спілкувалися з колегами з Румунії, які планували привезти трьох-чотирьох дуже сильних дітей. Але людей лякає складна логістика, відсутність авіасполучення та безпекові ризики. Та ми не зупиняємося – продовжуємо вести переговори й шукаємо справжніх фанатів своєї справи, які готові їхати до нас і підтримувати молодих музикантів.
Щодо поселення та харчування, я завжди намагаюся передбачити все до дрібниць: знайти затишні, якісні місця, подбати про комфорт гостей, щоб у них залишилися найкращі враження про конкурс і тернопільську гостинність. Для нас це теж важлива частина організації.
Сьогодні багато обдарованої молоді залишається в Україні й потребує стимулу для розвитку свого таланту, тому що саме Ви хотіли б сказати бізнесу, меценатам, грантовим фондам та представникам влади щодо важливості фінансової підтримки конкурсу у цей складний час?
Мене найбільше надихають наші хлопці та дівчата із Збройних Сил України. Коли я бачу їх або коли везуть полеглих героїв, сльози горло стискають. Військові кажуть нам: «Працюйте, виховуйте дітей, не опускайте рук!». І я це робитиму, поки Бог дає здоров’я та сили.
А ще мене дуже надихають самі наші діти – талановиті хлопці й дівчата, які попри все залишилися в Україні, навчаються, працюють над собою і продовжують займатися музикою. Вони це роблять попри постійні повітряні тривоги, загрози обстрілів, невизначеність і непрості умови, у яких сьогодні доводиться думати про майбутнє. І саме для них ми все це робимо. Основна ідея конкурсу – розвиток юнацтва та молоді, підтримка їхнього таланту й створення можливостей для професійного зростання тут, в Україні.
Я хочу звернутися до посадовців, представників бізнесу та меценатів: не будьте байдужими. Культура не може існувати за залишковим принципом. Якщо ми втратимо цих обдарованих дітей, якщо вони виїдуть за кордон, у нас буде дедалі менше можливостей розвивати українську музичну традицію і виховувати нове покоління професіоналів.
Ті умовні 20 євро, які сплачують учасники, не покривають витрат на призи, логістику, проживання та організацію конкурсу. Тому я дуже прошу підтримати конкурс – фінансово, організаційно чи інформаційно. Це не просто допомога одному мистецькому проєкту. Це інвестиція в наших дітей, у розвиток української молоді, збереження нашої самобутності та майбутнє України.
Бажаємо пану Богдану Жеграю та його колу однодумців сил, натхнення й підтримки, аби й надалі розвивати конкурс, відкривати нові імена та створювати можливості для молодих музикантів. Нехай до цієї справи долучається дедалі більше людей, яким небайдужі українська культура, музика та майбутнє нашої молоді.
Дякуємо Богдану Богдановичу за щиру розмову, за роки відданої праці та за те, що продовжуєте робити свою справу попри всі виклики.
