Наприкінці серпня Запоріжжя на кілька днів перетворилося на місце зустрічі тих, хто любить книжки, літературу й живе спілкування. 28–30 серпня тут відбувся книжковий фестиваль «Читай Форум 2026», який об’єднав три локації з укриттями. У програмі були книжковий ярмарок, зустрічі з авторами, дискусії, театральні події та поетичні виступи.
Та особливо надихає те, що все це відбувалося у прифронтовому місті. Попри близькість війни, безпекові виклики та всі труднощі, організатори продовжують створювати простір для культури, розмов і зустрічей.
Ми поспілкувалися з організаторами «Читай Форуму 2026», щоб дізнатися, як народжується книжковий фестиваль у прифронтовому Запоріжжі, з якими викликами доводиться працювати та що залишається за лаштунками події. Говоримо про складнощі, рішення, важливі інсайти та про те, чому культурні події сьогодні — це теж спосіб триматися й продовжувати жити.
Запорізькі бібліотеки за останні три роки пройшли шлях від звичайних книгозбірень до справжніх центрів міської стійкості. Як за цей час змінився ваш відвідувач? Чого він сьогодні шукає в цих стінах передусім — нових сенсів та орієнтирів чи, можливо, простого відчуття підтримки й дружнього плеча поруч?
Війна внесла свої корективи в роботу бібліотечної системи міста. Від початку повномасштабного вторгнення ми не зачинялися ні на день. Бібліотеки залишилися з людьми й почали адаптуватися до потреб користувачів. Кілька наших закладів виконують функції укриттів і Пунктів Незламності, деякі працюють у форматі 24/7.
Поступово наші книгозбірні перетворилися на затишні коворкінги та мультихаби. Так ми втілили ідею «третього місця» — безпечного простору між домом і роботою, де кожен може відігрітися душею та побути серед своїх.
За ці роки запити містян сильно змінилися. Сьогодні до наших бібліотек приходять не лише по книжку, щоб попрацювати в інтернеті чи зарядити телефон під час блекауту.
Людям критично бракує внутрішнього спокою та психологічної опори. Розуміючи це, ми змістили фокус на ментальне здоров’я: запустили арттерапію, проводимо заняття з нейрографіки та психологічні тренінги, організовуємо зустрічі зі спеціалістами й бібліотерапевтичні читання. Коли людина емоційно виснажена, їй важко думати про майбутнє чи шукати нові життєві орієнтири.
Тому спочатку ми даємо базове відчуття безпеки та підтримки. Допомагаємо перезавантажитися через мистецтво, книги й просте людське спілкування.
Бібліотеки Запоріжжя стали справжніми осередками стійкості — місцями, де простір зближує, а слово допомагає повертатися до життя.
Організувати масштабний фестиваль із виставами, дискусіями та десятками запрошених гостей за кілька десятків кілометрів від лінії фронту — це величезний виклик. Що в закулісній підготовці «Читай Форуму» виявляється найскладнішим? Які моменти, рішення та виклики зазвичай залишаються непомітними для відвідувача в залі?
Найскладніше — зібрати в одній точці дуже багато змінних, кожна з яких у прифронтовому місті може змінитися буквально в останній момент. Безпека, логістика гостей, маршрути, таймінги, технічне забезпечення, робота локацій, координація десятків людей і команд — усе це потребує не просто чіткого плану, а кількох паралельних сценаріїв на випадок повітряних тривог, змін у програмі чи інших непередбачуваних обставин.
Відвідувач зазвичай бачить уже готову подію: світло, сцену, дискусію, виставу, гостей. А за цим стоять сотні рішень, дзвінків, узгоджень і дуже багато невидимої роботи.
І, мабуть, найбільший виклик — зробити так, щоб уся ця складність залишилася за лаштунками, а людина, яка приходить на фестиваль, відчувала не напруження організації, а якість, безпеку й нормальність культурного життя.
Для нас принципово важливо, щоб прифронтовість не ставала синонімом меншої якості. Навпаки, саме тут ми маємо доводити, що Запоріжжя здатне приймати масштабні культурні події, збирати авторів, митців, інтелектуалів і глядачів та створювати середовище, у якому хочеться бути.
І коли після кількох місяців підготовки люди просто заходять до зали й отримують хорошу подію, не замислюючись, скільки всього довелося для цього вирішити, — мабуть, це і є ознака того, що команда спрацювала добре.
Якщо порівняти перший «Читай Форум» із нинішнім, у чому, на вашу думку, полягає головна трансформація настроїв аудиторії? Від чого вдалося перейти — від першого, можливо, більш замкненого й обережного стану до бажання не лише слухати, а й творити, говорити, дискутувати та бути частиною спільного культурного простору?
Коли ми починали й організовували перший «Читай Форум», це була передусім локальна ініціатива. Сьогодні вона переросла у масштабну літературно-мистецьку подію, яка вже стала однією з візитівок Запоріжжя. Ми вийшли далеко за межі регіонального контексту — тепер це відкритий майданчик, де перетинаються досвід, думки та рефлексії людей з усіх куточків України.
Змінився і характер дискусій. Якщо раніше у фокусі була передусім творчість, то сьогодні ми відкрито говоримо про важливі суспільні теми. Наша аудиторія готова до складних питань і, більше того, сама їх вимагає.
Саме тому до Запоріжжя охоче приїжджають відомі письменники, інтелектуали та лідери думок. Вони відчувають цей запит на чесний і глибокий діалог та прагнуть разом із нами шукати відповіді на виклики, які сьогодні переживає вся країна.
Запоріжжя більше не просто слухає чи спостерігає — місто саме формує важливі меседжі й стає одним із центрів загальнонаціонального культурного діалогу.
Фокус-темою фестивалю є "Ідентичність у дії". Для Запоріжжя з його складним промисловим та радянським спадком — як ця ідентичність переосмислюється просто зараз, на ваших очах?
Для Запоріжжя тема «Ідентичність у дії» дуже точна, тому що наша ідентичність сьогодні справді формується не в кабінетах і не лише в дослідженнях — вона змінюється просто на наших очах: через рішення, які приймає місто, нові культурні практики, те, як ми говоримо про свою історію і як бачимо власне майбутнє.
Довгий час Запоріжжя сприймали переважно як індустріальне місто, сформоване радянською модернізацією. Але це лише один із шарів нашої історії. Сьогодні ми повертаємо собі значно ширшу картину: Хортицю і козацьку традицію, менонітську спадщину, український модернізм, інженерну культуру, досвід міста великих виробництв, міграцій і постійного творення нового.
І важливо, що ми не намагаємося просто викреслити складні сторінки минулого. Ми вчимося їх осмислювати, називати своїми словами й вбудовувати у власний український наратив.
Повномасштабна війна цей процес дуже прискорила. Коли частина області окупована, а Запоріжжя фактично стало містом, яке тримає великий прифронтовий регіон, питання «хто ми?» перестає бути абстрактним. Ідентичність проявляється в тому, що ми захищаємо і зберігаємо, які символи повертаємо в публічний простір, які історії розповідаємо дітям, які книжки читаємо і який культурний продукт створюємо тут, у Запоріжжі.
Тому для мене сучасна запорізька ідентичність — це не вибір між «козацьким» і «промисловим». Це поєднання пам’яті, інженерності, свободи, здатності до трансформації та дуже сильного відчуття приналежності до українського простору.
І саме зараз ця ідентичність із набору символів поступово стає практикою — способом, у який місто діє, говорить про себе і визначає власне майбутнє.
Існує стереотип, що прифронтове місто має зосереджуватися виключно на матеріальних потребах, а мистецтво може зачекати. Що ви відповідаєте тим, хто досі ставить питання "Навіщо Запоріжжю зараз культурні події?"
Я б почала з того, що культура під час війни — це не альтернатива матеріальним потребам і точно не розкіш, яку можна відкласти «до кращих часів». Для прифронтового Запоріжжя це один із інструментів стійкості міста.
Ми маємо забезпечувати безпеку, підтримувати критичну інфраструктуру, допомагати військовим і людям, які постраждали від війни. Але водночас маємо зберігати те, заради чого це місто продовжує жити: свою спільноту, пам’ять, ідентичність і здатність думати про майбутнє. Війна намагається звузити життя людини до виживання. Завдання культури — не дозволити цьому стати новою нормою. Книжковий форум, театральна вистава, концерт, виставка чи публічна дискусія повертають місту простір для розмови, осмислення та взаємодії. Особливо сьогодні, коли Запоріжжя живе поруч із фронтом і щодня відчуває наслідки війни, нам критично важливо залишатися не лише територією, яка тримає оборону, а живим українським містом, яке створює власні сенси й культурний продукт. Тому для мене питання звучить не «навіщо зараз культурні події?», а навпаки: що станеться з містом, якщо ми відмовимося від них на роки? Ми можемо відновити будівлю, дорогу чи інфраструктуру. Значно складніше відновити розірвані зв’язки між людьми, втрачений інтерес до свого міста або відчуття приналежності до нього.
Саме тому культура сьогодні — це також про відновлення, згуртованість громади й нашу здатність залишатися собою. І, зрештою, про право міста не просто виживати під час війни, а продовжувати жити, думати, говорити й створювати своє майбутнє.
Часто уявлення про прифронтове місто формується здалеку — через новини, кадри обстрілів і статистику. Що відбувається з цим уявленням, коли письменники та інтелектуали приїжджають до Запоріжжя особисто? Якою є їхня перша реакція на місто і його мешканців — і чи траплялося вам бачити, як після такого візиту змінюється їхній погляд на прифронтовий Південь?
Перша реакція дуже різна. У когось страх, у когось — тривога, а в когось буквально читається на обличчі: «Ого. Тут, виявляється, є люди». (усміхається) І не просто є — їх багато. Вони працюють, гуляють містом, сидять у кав’ярнях, ходять на культурні події й чомусь категорично відмовляються поводитися так, ніби життя тут закінчилося. А далі починається найцікавіше. Страх поступово змінюється на здивування, здивування — на захоплення, а захоплення — на легкий культурний шок: «Почекайте, ви тут ще й книжковий форум на кілька тисяч людей робите?!» Так, робимо. Можливо, це і є наша запорізька форма адекватності. (усміхається)
Мені здається, приїзд сюди дуже добре руйнує стереотипне уявлення про прифронтовий Південь. Бо з новин можна скласти одну картинку, а потім ти приїжджаєш і бачиш зовсім іншу реальність: місто, яке живе дуже близько до війни, чудово усвідомлює всі ризики, але не погоджується перетворюватися виключно на точку на воєнній мапі. І найприємніше — спостерігати, як наші гості змінюються буквально за два-три дні. Спочатку: «А точно треба їхати в Запоріжжя?» Потім: «Нічого собі, як у вас тут». А наприкінці: «Коли наступний форум?» Оце, думаю, і є найкраща відповідь на питання, чи ламає Запоріжжя уявлення про себе. Ламає. І, здається, досить успішно.
У програмі поруч стоять вечори пам'яті полеглих митців та навчання для початківців, які тільки шукають свій голос. Як вам вдалося утримати цей баланс — відгорьовувати та вшановувати втрати, але й залишати місце для руху вперед?
Мені здається, тут насправді немає суперечності. Пам’ятати тих, кого ми втратили — це не про «зупинку». Навпаки, їхні тексти, мистецтво, голоси мають стати частиною того ґрунту, на якому продовжують з’являтися нові автори.
Тому нам було важливо не відділяти пам’ять від життя. Поруч із розмовами про тих, кого вже немає, ми залишили простір для тих, хто тільки починає говорити й шукати власний голос. Бо культура — це безперервність: ми пам’ятаємо своїх і водночас даємо можливість народжуватися новим голосам. І, власне, у цьому для мене теж є «Ідентичність у дії» — не лише зберігати те, що маємо, а й продовжувати створювати.
"Читай Форум" принципово ставить на одну сцену всеукраїнських зірок і запорізьких авторів. Чи відчуваєте ви, що в місті формується власна, унікальна літературна хвиля? Про що говорить цей місцевий голос?
Так, я відчуваю, що сьогодні Запоріжжя не стільки створює свій літературний голос із нуля, скільки нарешті починає його помічати, називати й робити видимим. У місті завжди були сильні автори та незалежні культурні середовища, але тривалий час вони існували розрізнено, ніби «під шкірою» міста. Для нас важливо ставити запорізьких авторів поруч із всеукраїнськими зірками не як локальне доповнення до програми, а як рівноправних учасників сучасного українського культурного процесу. Так поступово зникає поділ на «центр» і «регіони». Цей місцевий голос не є однорідним. Він говорить про місто на перетині степу й індустрії, козацького міфу й модерністського проєкту, складної пам’яті та досвіду прифронтового життя. Про свободу, витривалість, втрати, внутрішні трансформації — але також про майбутнє. Передусім це голос міста, яке вчиться саме розповідати про себе й більше не чекає, поки його історію сформулює хтось інший.
Який конкретний момент, епізод чи діалог із цьогорічного або минулих фестивалів дав вам чітке розуміння: усе це робиться недарма?
Напевно, це було в перший день «Читай Форуму».
Ми щойно закінчили монтаж локації, і я стояв поруч із ящиком, який ми перетворили на своєрідну книжкову скриньку для поранених військових. За задумом, люди могли залишати там книжки, які принесли із собою або придбали на форумі.
І я побачив, як одна пані купила в якогось видавництва вісім книжок і буквально одразу підійшла та поклала всі вісім у скриньку для військових. Я тоді одразу подумав: усе-таки недарма були ці дні підготовки й монтажу локацій. Можливо, для когось це просто вісім книжок у ящику. А для мене це був момент, коли вся ця підготовка раптом стала чимось живим.
Ти розумієш, що створюєш не просто оформлення фестивалю і не просто подію за програмою. Ти створюєш простір, у якому люди хочуть бути, хочуть ділитися своїми історіями, моментами і навіть книжками. І, мабуть, саме в такі моменти найкраще розумієш, навіщо все це робиш.
Який конкретний момент, епізод чи діалог із цьогорічного або минулих фестивалів дав вам чітке розуміння: усе це робиться недарма?
Це був не конкретний момент, а радше всі три дні фестивалю. Це відчуття, що ми маємо щось спільне. Ти приходиш на подію, бачиш багато людей, знайомі обличчя — і розумієш, що просто зараз десятки й сотні людей твого міста проживають разом із тобою один момент, один спільний досвід. І це дуже тепле відчуття — бути частиною чогось спільного, хорошого.
Так само я відчула єднання і всередині команди. Бо форум — це не результат роботи когось одного, а спільна праця, де кожен вкладає свою частину, щоб у результаті виникло щось більше, ніж просто виконані завдання.
І, мабуть, саме це відчуття «ми разом» я заберу з форуму як одне з найважливіших.
