Французький мислитель Моріс Мерло-Понті в одній зі своїх ключових праць «Око і дух» зауважував: «…Навіть якщо світ існуватиме ще мільйони років, художникам залишатиметься що малювати; світ не вичерпає себе до самого кінця. Мистецькі твори не є чимось остаточним не тому, що вони, як усі речі, минають, а тому, що майже все їхнє життя ще попереду». У цьому формулюванні закладене філософське розуміння Буття як відкритої, невичерпної перспективи. Саме ця філософема розгортається у вимірі хепенінгу «Розфарбовка» української мультимедійної художниці Катерини Конюшенко.
Земля як пігмент не вимагає словесних роз’яснень. Вона говорить мовою дорефлексивного досвіду — через колір, текстуру та своє походження. Малювання цими фарбами перетворюється на безпечну форму присутності, у якій люди з різних регіонів України залишають спільний слід, не порушуючи чужих кордонів і не ретравматизуючи одне одного.
У «Розфарбовці» мистецтво повертається до свого первинного, прадавнього стану — до безпосередньої взаємодії з «плоттю світу» (за М. Мерло-Понті). Спираючись на свій досвід реставраторки, Катерина відмовляється від академічної імітації чи метафоричного зображення ландшафту й перетворює на пігмент саму землю, надіслану їй із різних куточків України: з Києва, Дніпра, Кропивницького, міста-прихистку Ужгорода, Одеси, а також із понівечених війною Краматорська та Слов’янська. Отримані фарби цілковито позбавлені штучності — це фізична присутність самого місця, у якому приховані мовчазні історії, соматична пам’ять про дім, біль утрати та досвід вимушеного переміщення.
Коли учасники хепенінгу, що проходив у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків (м. Луцьк), беруть до рук ці матеріальні фарби, між ними та віддаленими географічними точками вибудовується ланцюг інтертілесності. За Мерло-Понті, погляд і дотик невіддільні від людського соматичного існування. Учасник хепенінгу торкається пензлем площини й водночас — через речовинну матерію ґрунту — здійснює умовний дотик до чиєїсь історії: наприклад, військового зі Слов’янська чи переселенця з Харкова. Ландшафт перестає бути абстрактною картою чи шумом новинної стрічки: він стає спільним, прожитим простором.
У цьому сенсі хепенінг «Розфарбовка» Катерини Конюшенко справді має перспективу існувати й надалі. Його контекст не завершується в конкретний момент перформативної дії. «Розфарбовка» продовжує існувати у зміні внутрішньої оптики кожного, хто наважився доторкнутися до цієї землі-фарби. Світ не вичерпує себе, бо кожен пережитий біль, кожен пошук нової землі, умов безпеки та кожна спроба віднайти спільну мову породжують нову форму буття — форму обережної, емпатичної та свідомої присутності в житті одне одного.
Авторка: Ярослава Крамаренко
