Це інтерв’ю відбулося за теплих сімейних обставин: у гостях у нашої головної редакторки Софії Михальчишиної ми поспілкувалися із сусідом її батька — паном Миколою Бармаком. Виявляється, він — науковець і викладач, але так сталося, що доля познайомила його ще й із дуже цікавим заняттям. Сам він не називає це ані мистецтвом, ані ремеслом — для нього це просто різьблення по яєчній шкаралупі.
Пан Микола підійшов до нашої компанії та простягнув у плетеному дерев’яному кошику три неймовірної краси яєчні шкаралупи. Вони були схожі на дивне мереживо — крихкі та тендітні. Зачудувавшись, я взяла одну з них у руки.
— Подобається? — запитав пан Микола.
— Звичайно! — відповіла я.
Але тієї ж миті майстер стиснув мою долоню — і яєчна шкаралупа розлетілася на друзки. Від здивування я аж зойкнула.
— Ось так можна довести крихкість будь-чого у цьому світі, — відповів пан Микола.
Я залишилася наодинці зі своїми думками, адже справді, так воно і є: багато годин праці в одну мить перетворилися на дрібну купку уламків. Зустріч обіцяла бути цікавою, тож мені не терпілося поспілкуватися з цим дивовижним чоловіком далі.
— Пане Миколо, розкажіть, як ви прийшли до цієї діяльності, до цього мистецтва?
— Я взагалі не вважаю це таким гучним словом, як «мистецтво», — відповідає пан Микола. — Я просто люблю те, що роблю. Одного разу по телевізору, в якійсь із телепередач, я побачив це заняття. Це була американська програма, де показували Гарі Ле Мастера і його різьблення по яєчній шкаралупі. Мене це дуже захопило. Було це років 15 тому.
На той момент я втратив доньку, і мій моральний стан був досить пригніченим. Напевно, ця діяльність дала мені заспокоєння та умиротворення, якщо можна так сказати. Отож, я почав досліджувати цю тему і займатися різьбленням по яєчній шкаралупі.
— Розкажіть, як відбувається підготовка яйця до цього магічного процесу?
— Усе дуже просто, — відповідає він. — Яйце видувається, як на звичайну писанку: найзручніше робити це шприцом. Потрібно повністю випорожнити вміст, аби з оболонкою можна було працювати далі. Після цього шкаралупа має обов’язково добре просохнути — так виходять заготовки. Я використовую різну сировину: курячі, гусячі, качині й навіть страусині яйця.
Пан Микола демонструє велетенську страусину шкаралупу з отворами зверху та знизу, яка вже повністю висохла.
— Звісно, щільність у них різна, тому й робота з кожним матеріалом має свої особливості.
— Розкажіть, будь ласка, щодо інструментів. Чим саме ви працюєте по яєчній шкаралупі?
— Звичайно, розкажу! Якщо вам цікаво, можу навіть показати сам процес виготовлення, — відповідає майстер.
Пан Микола запрошує нас до своєї оселі. Ціле літо він проводить на невеличкій дачі під Тернополем. Каже, що придбав її спеціально для того, щоб перебувати в спокої та продовжувати справу в повній тиші.
Зазираючи до його дачного будиночка, одразу помічаємо скрізь розставлені коробки з заготовками шкаралуп. А під диваном пан Микола демонструє цілий сховок — величезну купу вже готових вирізьблених робіт. Навскидку я нарахувала їх близько сотні, і моєму здивуванню не було меж.
Пан Микола розповідає, що неодноразово організовував виїзні експозиції: його роботи виставлялися у Збаразькому та Бережанському замках. Це і надихає його, і водночас трохи засмучує.
— Мені б хотілося більше можливостей для демонстрації цієї краси, — ділиться пан Микола. — На мою думку, такі роботи найкраще виглядають на спеціальних підставках, що обертаються, аби вирізьблене яєчко можна було роздивитися з усіх боків, а не лише з одного. Звісно, на це потрібні ресурси та кошти, але сама діяльність мені неймовірно подобається.
Майстер підводить нас до робочого місця:
— Ось мій робочий куточок. Спочатку я працював електробуром, але згодом зрозумів, що від високих обертів мотор швидко перегрівається і треба шукати альтернативу. Згодом я призвичаївся до звичайного манікюрного фрезера. Тож можна сказати, що я роблю апаратний манікюр яєчній шкаралупі. У мене тут фрезер та безліч різних насадок для створення найрізноманітніших узорів.
— Скажіть, будь ласка, які візерунки у вас переважають? — запитую я. — Адже для мене це виглядає як тонке дивовижне мереживо, де кожен орнамент є унікальним.
— Я не можу сказати, що я художник, адже не маю художньої освіти — за фахом я історик, — відповідає майстер. — Але дещо таке вигадую сам. У мене є ескізи, які я малюю: з одного боку яєчної шкаралупи роблю малюнок, а з іншого вирізьблюю різні химерні візерунки. Жодного разу наперед не знаю, куди саме мене заведе цей лінійний танець. Розумієте, це не історія на замовлення. Я роблю це для душі, для власної медитації. Спробуйте самі, і ви відчуєте цей процес.
Пан Микола запрошує мене сісти за його робоче місце та показує, як правильно тримати крихку заготовку. Легке хвилювання охоплює душу. Поруч усміхається дружина пана Миколи й каже, що мені вдалося неймовірне, адже досі він нікого не підпускав до свого потаємного куточка.
Усміхаюся і запитую пані дружину:
— Вам, напевно, доводиться часто щось випікати, адже стільки вмісту з яєць залишається?
— О, ні! — сміється вона. — Це вже повністю його клопіт. Бачите, скільки від цього пилу назбирується? Постійно трохи сваримося через це, але нічого не вдієш — мистецтво вимагає своїх жертв.
Коли я беру до рук фрезер, його швидкість регулюється легким натиском ноги на педаль, що виявляється дуже зручним. Пан Микола детально пояснює, як правильно затиснути в долоні суху яєчну шкаралупу, щоб вона не тріснула і водночас дала змогу виводити перші лінії.
З першим дотиком насадки все виходить. Перша яскрава асоціація — наче ти в кріслі стоматолога: цей специфічний запах паленого кальцію змушує мозок на мить збентежитися. Проте вже за секунду, коли під руками починає з’являтися перший візерунок, серце по-дитячому радіє. У цю мить чітко усвідомлюєш: за цим заняттям можна непомітно провести не одну і не дві години. Це дійсно справжня медитація.
— Пане Миколо, розкажіть, будь ласка, про свої майстер-класи. Як вони відбуваються?
Зізнаюсь, спробувавши особисто, я розумію, що цей процес дійсно захоплює, заземлює і дозволяє повністю перемкнути думки.
— Так, я проводжу майстер-класи, — відповідає майстер. — Як на мене, це чудова можливість для поранених хлопців, для ветеранів відпочити від усього, стишитися та перемкнутися від важкої буденності. Тут працює дрібна моторика, потрібні висока концентрація та уважність — а це саме те, що допомагає людям із посттравматичним стресовим розладом.
Дітям, мабуть, таке заняття не зовсім підходить, адже воно вимагає суто дорослої витримки та контролю рухів. А от щодо ветеранів можу з власного досвіду сказати: ця діяльність стишує, приглушує біль, витісняє хаотичні тривожні думки й дійсно додає наснаги. Це однозначно.
Вирізавши перший візерунок на яєчній шкаралупі, запитую:
— Що ж далі?
Пан Микола усміхається і каже:
— Далі потрібно поставити яєчко на витравлювання, щоб усі внутрішні плівочки розчинилися, а виріз став ідеально чистим. Я роблю це у звичайному розчині хлорки, де заготовка залишається на певний час. Ось тоді вона перетворюється на повноцінний, завершений виріб. Далі, за бажанням, його можна розмалювати, покрити лаком або ж залишити в природному вигляді, як є.
— У мене ще багато планів, — продовжує пан Микола. — Я бачу красу навіть у тому, коли яйце потріскане, недороблене чи побите. Для мене це наче японське мистецтво кінцуґі, де розбиту кераміку склеюють золотом. Речі залишаються красивими, навіть коли вони розбиті.
Проблема лише в тому, що мої вироби дуже складно зберігати та експонувати. Хотілося б зробити повноцінну виставку з кольоровою підсвіткою та підставками, що обертаються, але в це потрібно вкладати кошти, час і натхнення. Думаю, у темряві, із гарним світлом, вони виглядали б особливо магічно.
Загалом у світі існує ціла спільнота людей, які захоплюються карвінгом по яєчній шкаралупі. Це вузький, але надзвичайно цікавий напрям. Знаю, що в Україні, у Луцьку, є схожий майстер — він обтягує шкаралупу дротом, використовує інші техніки. Є жінки, які з таких заготовок роблять інтер’єрні прикраси. А мені подобається саме чисте яйце, подобається створювати щось із того, що є, ну і, можливо, іноді трохи розмалювати його.
Також у мене є особлива серія яєць із сухоцвітами — вона мені дуже до душі. Ці квіти всередині шкаралупи виглядають наче задрукований гербарій або давня печатка.
Пан Микола показує своє дачне помешкання та з усмішкою розповідає:
— Ось тут усе зроблено моїми руками. Жодних найманих майстрів не залучав, роблю все сам — навіть на дах виліз би, якби виникла така потреба! Сам обкладаю каналізацію, проводжу водогін, монтую електрику. Усі-усі роботи на мені, тому що я хочу достеменно знати технологію і розуміти, як це працює. Я просто люблю докопуватися до самої істини!
Згодом майстер додає:
— Знаєте, я не художник і не вважаю себе творчою людиною. Не думаю, що роблю щось унікальне чи надзвичайне. Чесно кажучи, навіть не дуже хочу, щоб хтось надто ретельно розглядав кожен елемент, адже кожна робота — це мій особистий емоційний стан. Я добре пам’ятаю кожне яйце і те, у якому настрої його вирізьблював. Це моя праця. І, якщо відверто, мені подобається не стільки сам витвір, скільки процес — це вже моя власна життєва філософія.
Багато людей згадують про мене напередодні Великодня, але я б не сказав, що це писанка. Точніше, це абсолютно не писанка, а просто художня техніка роботи з яйцем, яка дещо віддалено її нагадує. Я не кажу, що ця увага погана, але мені б хотілося наголошувати саме на процесі. Я не вважаю це мистецтвом чи ремеслом. Це діяльність, це свого роду моя вразливість, яка виплескується в те, що ви зараз бачите.
Пан Микола продовжує з усмішкою:
— Я історик, викладаю студентам. Іноді жартую: хто гарно слухатиме лекцію, тому в кінці подарую вирізьблене яйце — вони від цього щиро усміхаються. Іноді студенти самі запитують про моє захоплення, і я з радістю розповідаю. Це ж цікаво, коли людина багатогранна, правда?
Тому іноді беру свої роботи з собою — щоб десь вразити людей, а можливо, навіть трохи шокувати. Або ж роблю так, як із вами сьогодні: руйную шкаралупу просто в долоні й показую крихкість цього життя та всього, що є на цій землі.
Оскільки я історик за фахом, — ділиться пан Микола, — і теперішня російсько-українська війна дуже відгукується мені, перегукується з тим, що було в минулому. Я бачу безліч історичних паралелей і можу говорити про це годинами.
Я знаю цей російський механізм — «Механізм окупації». Сучасна гібридна війна використовує багато різних методів, але механізми, по суті, залишаються схожими. Саме це мене й цікавило: як працює механізм окупації, які технології використовує Росія і як вони застосовувалися раніше.
«Механізм окупації» — це книжка, яку я написав на основі своєї докторської дисертації. У ній я досліджую формування російської системної політики. Пізніше я написав працю про гібридну війну, але не зовсім нею задоволений, тому зараз її переробляю.
Мене передусім цікавить те, що окупація — це не просто прихід військових на певну територію. За цим стоїть ціла система. Це зрадництво, корупція, дезорієнтація людей, залякування, усунення найкращих і найактивніших представників суспільства. Особливо важливим є знищення інтелігенції, яка могла б чинити опір, організовувати людей і підтримувати їхній дух.
Завдання окупаційної системи — фактично довести людей до стану, коли вони не бачать виходу і не розуміють, що робити далі. Я іноді називаю це станом «Шевченкової хати» — коли людина залишається сам на сам із проблемами, без опори та можливості впливати на ситуацію.
Моя кандидатська була присвячена етнології — зокрема німецькому, чеському та єврейському населенню Волинської губернії та міжнаціональним відносинам. Я етнолог за фахом. Пізніше захистив докторську з державного управління, працював деканом, був на адміністративних посадах, а зараз я професор.
Усе це допомагає мені й сьогодні. Навіть зараз я працюю над методологією історії. А щоб писати історію, потрібно розуміти механізми, які стоять за подіями.
Зверху ми бачимо результат, але всередині працюють певні «шестерні». Саме їх і потрібно розуміти. Був період, коли я не до кінця усвідомлював, як працює ця система. Тому я пішов в адміністрацію і фактично опинився всередині неї.
Я був начальником управління і побачив зсередини те, про що раніше читав у своїх дослідженнях. Тоді я вже міг не просто аналізувати систему ззовні, а бачити, як вона працює зсередини.
Пан Микола — дійсно надзвичайна особистість, а його карвінг по яєчній шкаралупі залишає незабутнє враження. Це неймовірний досвід для літнього недільного вечора: спробувавши цей процес особисто, починаєш зовсім по-іншому відчувати і крихкість самого матеріалу, і глибоку відповідальність перед майстром.
Дуже хочеться, щоб такі люди оцінювали свою працю гідно, не ховали свій талант у затишних дачних куточках, а мали змогу демонструвати ці мереживні вироби широкому загалу та відкривати свою унікальну діяльність для дедалі більшої кількості людей.
Щиро дякуємо пану Миколу та його сім’ї за відкритість та щирість, бажаємо творчих здобутків та натхнення. Обіцяємо читачам КАМО ще почути та побачити неймовірні вироби Миколи Бармака!
Побувала в гостях, спробувала вирізьблювати по яєчній шкаралупі та підготувала матеріал — Оксана Куцик.
