Для Уляни Третяк ткацтво — це спосіб продовжити історію своєї родини. Вона працює на верстаті, який колись зробив її дід, а до неї за ним ткали мама, бабуся й прабабуся. В інтерв’ю Уляна розповідає, чому вірить в енергетику речей, як українці заново відкривають для себе традиційне ткацтво та чому сьогодні це ремесло не зникає, а переживає новий етап свого розвитку.
Матеріал підготовлено у співпраці з KredoBank.
Уляно, розкажіть, будь ласка, про ремесло ткацтва. Ви розповідаєте, що Ви ткаля у четвертому поколінні. Це ж не просто передача техніки чи вміння натискати на педалі — це генетичний код, який передається з молоком матері. Чи відчуваєте Ви присутність та підтримку своїх прабабусь, коли сідаєте за роботу?
Для мене ткацтво — це справді набагато більше, ніж просто ремесло чи набір технічних навичок. Я — ткаля у четвертому поколінні. Ткацтвом займалися моя прабаба Настя, моя баба Параска, мама, а тепер і я. Я працюю на тому самому верстаті, на якому свого часу ткала моя мама.
Мені складно сказати, чи можна назвати це генетичним кодом, але я точно знаю, що це частина моєї історії та моєї родини. Я виросла поруч із ткацтвом: бачила, як мама працює, чула звук верстата, знала, що за кожним виробом стоїть багато ручної праці. Тому, коли я сама стала за верстат, це не було відчуттям, ніби я починаю щось абсолютно нове. Швидше, це було відчуття, ніби я повернулася додому.
Я часто, коли працюю, думаю: «А що б зараз сказала баба? Який колір вона б додала?» Вона дуже віртуозно поєднувала кольори й відтінки. Тому я не можу сказати, що відчуваю її присутність буквально. Але вона точно присутня в моїй роботі.
Ткацький верстат для майстра — це майже як живий організм, який має свій голос і характер. Розкажіть про свій: звідки він у Вас, скільки йому років і які історії він зберігає? Чи він у Вас єдиний, і чи ділите Ви його зараз із кимось із рідних, чи, можливо, зараз Ви — єдина в родині, хто підтримує цей стукіт берда?
Я б не сказала, що ткацький верстат для мене — це живий організм. Швидше, це музичний інструмент. Його потрібно налаштовувати, за ним потрібно стежити. Якщо довго не працювати — він може розладнатися. Якщо багато працювати — теж щось може потребувати підлаштування чи ремонту. І з часом ти починаєш відчувати свій верстат.
Мій верстат зробив мій дідо — столяр. Колись на ньому ткала моя мама, але недовго: вона завагітніла мною, а потім перестала ткати. Після цього верстат дуже довго стояв на горищі. Коли я вирішила, що нам потрібен ширший верстат, ми зняли його з горища. Чесно кажучи, я не була впевнена, що він узагалі ще запрацює. Він довго стояв без роботи, і я думала, що, можливо, його доведеться ремонтувати або відновлювати. Але ми його налаштували — і він одразу став до роботи. Я відразу почала ткати на ньому верети, бо саме тоді мала замовлення. Мені навіть тоді здалося, ніби він чекав, коли знову почнеться робота. У нього точно є свій характер. Він любить дисципліну й послідовність. Не дуже любить, коли я довго не працюю, але й коли працюю надто багато — теж не подобається: рвуться підніжки або інше начиння.
Ще він блакитного кольору. І це, напевно, одна з речей, до яких я найбільше прив’язана. Я не знаю, чому дідо пофарбував його саме в блакитний. Усі верстати, які я бачила, зазвичай залишаються кольору дерева — світлого чи темного. А мій — блакитний. І я дуже люблю його саме таким. Точного віку я не знаю. Він точно набагато старший за мене — думаю, йому може бути близько п’ятдесяти-шістдесяти років. Але для мене це не просто старий верстат. Це мій найкращий друг. Зараз він тільки мій. У нас є ще один, менший верстат, на якому працює мама. Його теж зробив дідо. І взагалі ми справді родина ткачів. Ткала моя бабуся, тче моя рідна тітка Олена, ще один із маминих двоюрідних братів займається цим ремеслом. У нашій родині практично всі колись уміли ткати.
Можливо, колись мені доведеться попрощатися з цим верстатом у щоденній роботі. Я хочу ткати ширші, двометрові килими, а цей верстат розрахований на ширину приблизно півтора метра. Але я точно не хочу його позбуватися. Можливо, колись він просто стоятиме в мене окремо. І я буду сідати за нього не для замовлення, а просто ткати для себе — для задоволення. І тоді це буде особлива робота. Бо є речі, які не хочеться замінювати, навіть коли з’являється можливість придбати щось нове й більше.
Верета — це дуже автентичний український виріб. Як Ви оцінюєте популярність цього ремесла сьогодні? Якщо порівняти інтерес до Ваших робіт в Україні та за кордоном — де люди сильніше відчувають цю цінність і готові інвестувати в мануфактуру?
Мені здається, що популярність ремесла дуже залежить від замовників. Є попит — є й можливість для ремесла жити. Якби не було людей, які хочуть купувати ці вироби, ми, напевно, не могли б займатися ткацтвом професійно. Тому що це не просто хобі. Ткати для власного задоволення я дуже люблю. Але коли ти стоїш біля верстата по десять-дванадцять годин на день, щоб створити один виріб, то розумієш, скільки це насправді вимагає часу й сил. Це фізично важка робота: болить спина, набрякають ноги, втомлюється тіло. Тому просто ткати «для душі», не маючи замовлень, було б складно. Треба працювати, щоб жити.
Мені здається, що сьогодні інтерес до українських ремесел дуже великий. Людям хочеться більше дізнаватися про власну культурну спадщину, повертатися до свого, до українського. Особливо це відчувається серед українців, які зараз живуть за кордоном. Мені здається, що багато хто намагається створити навколо себе маленьку Україну. Люди хочуть мати українську кераміку, вишиванку, ліжник, ткані речі.
Я часто заходжу на сторінки людей, які підписуються на нашу сторінку «Vereta Pistyn», і бачу, що дуже багато наших підписників зараз перебувають за кордоном. Вони цікавляться українськими ремеслами, і мені здається, що це природне бажання — триматися свого, особливо коли ти далеко від дому. Часто люди пишуть, що наші килими нагадують їм дитинство. І це, напевно, один із найсильніших зв’язків із такими речами. Ти можеш побачити орнамент чи кольори — і раптом згадати бабусину хату, рідний дім, своє дитинство. Тому я думаю, що ткацтво не зникне. Поки є люди, яким це потрібно, які відчувають у цьому красу, пам’ять і зв’язок зі своїм корінням, ремесло житиме.
Як на мене, коли людина годинами сидить за верстатом, вона буквально вплітає свій час, думки та настрій у нитки, я дуже вірю в енергетику виробів ручної роботи. А чи вірите Ви, що крафтові, виготовлені вручну вироби мають власну душу і здатні акумулювати енергетику майстра?
Я однозначно вірю в енергетику речей. І думаю, що вироби ручної роботи справді можуть ставати своєрідними оберегами. Можливо, це пов’язано з нашою культурою. Ще задовго до християнства гуцули жили в дуже тісному зв’язку з природою, вірили в різні прикмети, символи й знаки. І мені здається, що в цьому є частина правди. Навіть у ткацтві, ліжникарстві та вишивці присутній символізм. Люди не просто створювали красиві орнаменти — вони вкладали в них певні побажання, значення й сенси.
Коли я тчу, я завжди думаю про людину, для якої створюється цей виріб. Якщо я роблю орнамент, який символізує любов, добробут чи захист, то думаю: нехай саме це і буде в житті людини, яка замовила цей килим. Тому я думаю, що ми справді ділимося своєю енергією через те, що створюємо руками. Але для мене це не лише про майстра. Цей зв’язок взаємний. Я вкладаю в роботу свій час, увагу, думки й побажання, а потім виріб потрапляє в дім іншої людини й стає частиною її життя. І, напевно, так само я отримую енергію від своїх підписників і замовників. Коли люди пишуть, що наші килими нагадали їм дитинство, бабусину хату чи рідний дім, я теж це відчуваю.
Тому для мене ручна робота — це завжди певний обмін. Ти щось вкладаєш у виріб, а потім він продовжує жити вже в іншому просторі й несе із собою частину цієї історії. Можливо, саме тому я вірю, що деякі речі справді можуть бути оберегами. Не тому, що в них є якась магічна сила, а тому, що в них вкладені думки, любов і добрі побажання людини, яка їх створила.
Кожна верета — це окрема історія, розказана мовою ліній та кольорів. Звідки Ви черпаєте натхнення для своїх орнаментів та ескізів? Чи намагаєтесь суворо відтворювати автентичні узори, які бачили в дитинстві, чи все ж дозволяєте собі підглядати за сучасними тенденціями й формувати власний, авторський стиль у ткацтві?
Бували й цікаві випадки, коли ми переносили орнаменти з одного виду ремесла в інший. Наприклад, робили на тканих веретах узори, які зазвичай притаманні ліжникам. Тобто брали характерні для ліжникарства орнаменти й адаптували їх до ткацтва. Мені також подобається розглядати вишивку. Оскільки орнаменти, вишиті хрестиком, можна умовно перенести на ткацький верстат, я іноді черпаю натхнення саме з вишивки. Для нас також дуже важливими зразками є вироби наших бабусь — баби Параски та баби Насті. У нас збереглося багато верет, килимів, доріжок, вереток і маленьких килимочків. Ми можемо розглядати ці старі вироби, вивчати орнаменти, поєднання кольорів і брати їх за основу для нових робіт.
Але найбільшим джерелом натхнення для нас усе ж залишаються наші замовники. Дуже часто саме вони приходять із цікавими ідеями, фотографіями та побажаннями, завдяки яким ми пробуємо щось нове. Тому наші роботи — це поєднання родинної традиції, старих орнаментів, натхнення з інших видів українського рукоділля та сучасних ідей наших замовників.
Ткацтво збоку виглядає як дивовижний, ритмічний танець рук і ніг, де кожен рух вивірений віками. Що відбувається у Вашій майстерні, коли цей процес запускається? Чи є ткацтво для Вас певною формою медитації або умиротворення, і про що Ви зазвичай мовчите чи думаєте під цей монотонний, навіть магічний процес?
З боку ткацтво справді може нагадувати якийсь ритмічний танець. У нас у Пістині є традиційний танець — «гуцулка». Саме з нього починається весілля. Мабуть, у цьому є щось схоже. Але для мене ткацтво починається зовсім не з монотонності. Спочатку це творчий процес: потрібно підібрати кольори та їхні відтінки, уявити, як вони поєднаються між собою. Потім починається вже майже математична частина — потрібно розрахувати, скільки пар ниток залишити на кожен орнамент, скільки — на тло, як усе правильно розподілити.
Спочатку це досить складний процес. Але коли поступово починає вимальовуватися візерунок, з’являється вже інше відчуття — очікування. Ти ніби весь час чекаєш, яким буде кінцевий результат. Чи є для мене ткацтво медитацією? Напевно, іноді так. Коли в роботі багато тла і процес стає більш ритмічним, можна справді трохи «відключитися» й зануритися в цей ритм. Але коли працюєш над складним орнаментом, це вже зовсім інша форма зосередження. Там не можна просто відпустити думки — навпаки, потрібно дуже уважно стежити за кожним рухом.
Тому для мене ткацтво — це не завжди медитація. Я б сказала, що це якась складна йога. І фітнес одночасно — не тільки для тіла, а й для мозку. Справжнє умиротворення приходить до мене тоді, коли робота вже завершена і я бачу результат, якого хотіла досягти. У нас із мамою навіть є правило: коли ми тчемо, то не обговорюємо своїх проблем і не «сіємо» негативної енергії в процес. Кавування, телефонні розмови, вирішення побутових питань — усе це відбувається поза майстернею.
Ткацтво — дуже монотонний і водночас дуже зосереджений процес. І мені хочеться, щоб той простір, у якому створюється виріб, теж був спокійним. Можливо, саме тому я вірю, що частина цього настрою потім залишається і в самій речі. Насправді я не відчуваю, що ткацтво вимирає. Навпаки, мені здається, що воно відроджується. І я дуже сподіваюся, що через кілька років ми побачимо це відродження ще більшою мірою.
Світ дуже швидко змінюється, стає цифровим і поспішним, а ткацтво вимагає колосального спокою та уповільнення. Як Ви бачите майбутнє свого ремесла? Що потрібно зробити, аби традиційне ткацтво не перетворилося на прадавню діяльність, а залишалося живим, утилітарним та потрібним? Чи є відчуття, що це ремесло потроху, на жаль, вимирає?
Ткацтво — дуже монотонний і водночас дуже зосереджений процес. І мені хочеться, щоб той простір, у якому створюється виріб, теж був спокійним. Можливо, саме тому я вірю, що частина цього настрою потім залишається і в самій речі. Насправді я не відчуваю, що ткацтво вимирає. Навпаки, мені здається, що воно відроджується. І я дуже сподіваюся, що через кілька років ми побачимо це відродження ще більшою мірою.
Мені здається, що в нас є всі шанси відновити не тільки ткацтво, а й багато інших українських ремесел, які свого часу майже зникли. Зараз такий час, коли багато свідомих українців повертаються до своєї культурної спадщини й починають розуміти, наскільки вона цінна. Особливо це відчувається серед українців, які зараз живуть за кордоном. Але не тільки. Наприклад, у мене є замовлення з Києва. І буває, що після нічних атак чи обстрілів людина виходить на зв’язок і пише: «Я чекаю на своє замовлення». І я думаю: якщо після всього, що відбувається, людина все одно чекає на свій український килим, значить, не все втрачено.
Мені здається, що світ дуже втомився від швидкості, одноразовості й масового споживання. Одноразовий одяг, взуття, меблі, речі, які купують і викидають. І, можливо, люди дедалі більше хочуть мати щось справді цінне — те, що створене руками, має історію і може служити роками. Свідомі люди, мені здається, завжди обиратимуть свідомі речі. Дуже допомагає й те, що сьогодні майстри мають можливість показувати свою роботу онлайн. Людина може побачити, як створюється виріб, з яких матеріалів, скільки часу це займає. Вона може побачити майстра за роботою й зрозуміти, що саме стоїть за ціною речі.
Мені здається, що завдяки цьому зростає довіра до ремісників. І водночас ми поступово навчилися відрізняти справжню українську традицію від шароварщини. Це теж дуже важливо. Я думаю, що ткацтво справді переживало складні часи. Можливо, найбільше воно занепало вже після відновлення незалежності України, у 1990-х роках, коли багато традиційних ремесел перестали бути потрібними в повсякденному житті. Але зараз, мені здається, ми спостерігаємо протилежний процес — повернення. І це відбувається спільними зусиллями. Майстри намагаються зберігати й розвивати ремесла. Покупці та замовники підтримують їх своїм інтересом і своїми замовленнями. Люди починають більше цінувати своє, згадувати своє і підтримувати своїх.
Тому я дуже сподіваюся на гарне майбутнє українського ткацтва. Мені здається, що зараз як ніколи актуальне просте правило: «Свій до свого по своє». І чим більше ми будемо повертатися до свого, тим більше шансів матимуть наші ремесла залишатися живими.
