Пане Євгене, Ви заснували фонд у 2022 році, а в 2023-му стали чинним офіцером ЗСУ. Що саме стало тією вирішальною точкою, коли Ви зрозуміли, що маєте взяти на себе обидві ці ролі?
Гадаю, що відправною точкою став контрнаступ 2023 року, який, на жаль, був для нас невдалим. Саме наприкінці того літа я остаточно усвідомив: війна триватиме ще довго, а ми увійшли у фазу позиційного виснаження. Стало зрозуміло, що за такого розвитку подій армія так чи інакше стане реальністю для кожного. Тому моя мобілізація в листопаді 2023 року була непростим, але цілком усвідомленим рішенням.
Водночас я не хотів припиняти роботу фонду. Навпаки — вирішив продовжувати допомагати, вже будучи офіцером ЗСУ. Два місяці навчання на курсах перепідготовки офіцерів були періодом невизначеності. Я не знав, чи вдасться поєднувати службу та благодійну діяльність. Та згодом стало зрозуміло, що це можливо, хоч і дуже непросто. Сьогодні я вважаю це своєю перевагою, адже як військовий, який допомагає іншим військовим, краще розумію їхні потреби та запити.
Війна змінила кожного. Як за ці роки змінилися особисто Ви?
Я став значно більше цікавитися політикою, глобальною економікою та тим, що відбувається у світі за межами України. І раніше стежив за цими темами, але зараз вони набули зовсім іншого значення. Почав більше читати новин, уважніше аналізувати події та їхній вплив на наше життя.
Водночас я став більш емоційним, на жаль, у негативному сенсі. А саме, почав ділити речі на чорне і біле. До повномасштабної війни я намагався дивитися на події з різних боків, уникати категоричності. Але війна все змінила. Жорстока реальність показала, що філософія «не все так однозначно» часто має дуже небезпечні наслідки. Тому сьогодні для мене чорне — це чорне, а біле — це біле.
Як Вам вдається поєднувати службу та координацію роботи благодійного фонду?
Важко, але вдається. Мені пощастило, адже моя служба пов’язана з тиловим забезпеченням військ і логістикою. Безпосередньої участі в бойових діях я не беру — переважно працюю з документами та за ноутбуком.
Саме це дає мені можливість паралельно координувати роботу благодійного фонду. Багато процесів вдається організовувати дистанційно — за допомогою інтернету, електронної пошти та постійного зв’язку з командою. Це непросто, але наразі такий формат дозволяє поєднувати обидві ролі.
Фонд ставить амбітну мету — щороку збирати понад 4,4 млн гривень, щоб забезпечити реабілітацію 20 поранених бійців. Що сьогодні є найбільшим викликом на цьому шляху? Чи втомилися бізнеси допомагати?
У 2026 році працювати стало значно складніше. Втомилися всі. Багато хто стикається з фінансовими труднощами, тому навіть за великого бажання вже не може допомагати так, як у 2022–2023 роках. Зростають ціни практично на все, особливо на комунальні послуги. Окремою проблемою стали й шахрайські скандали, у які час від часу потрапляють окремі волонтери та благодійні фонди. Це також підриває довіру людей до благодійності загалом.
Усе це призводить до того, що амбітні цілі, на жаль, не завжди вдається реалізувати. Доводиться постійно переглядати підходи до роботи, шукати нові стратегії та ефективні рішення, які відповідали б сучасним реаліям. Адже запитів на допомогу не стає менше — навпаки, їх лише більшає.
Розкажіть про шлях, який проходить військовий: від першого звернення до фонду до отримання допомоги
Насправді етапів небагато. Військовий або його рідні звертаються до нас через сайт, соціальні мережі чи телефон і детально описують свій запит. Кожне звернення я розглядаю особисто. Також особисто спілкуюся з військовим або його родиною, щоб глибше зрозуміти ситуацію: з якими труднощами вони стикаються, якої допомоги потребують і чи можемо ми її надати.
Після цього ми організовуємо збір коштів під конкретний запит військового. На жаль, цей процес часто займає чимало часу. Після завершення збору людина отримує можливість пройти реабілітацію в одному з наших партнерських центрів. Фонд повністю оплачує необхідні медичні послуги, тож військовий може зосередитися на відновленні.
Під час реабілітації фахівці постійно відстежують прогрес пацієнта за медичними показниками, а ми, за згодою військовослужбовця, висвітлюємо цей процес у соціальних мережах.
На Вашу думку, чого зараз найбільше бракує державній системі відновлення військових? Чому благодійні фонди змушені допомагати?
Передусім, звісно, не вистачає фінансування. Але, на мою думку, це не головна проблема. Як і багато інших державних інституцій, ця система потребує глибоких реформ. Вона ніколи не була готова до великої війни, коли кількість людей, які потребують допомоги, вимірюється сотнями тисяч. На жаль, і сьогодні вона все ще не готова повною мірою впоратися з цим викликом.
Водночас я розумію, що очікувати, ніби система зможе закривати 100% потреб, — нереалістично, особливо в умовах війни. Це потрібно усвідомлювати. Але це не скасовує необхідності фундаментальних і швидких змін. Будь-яка реформа — це стрес для системи, а системи зазвичай чинять опір таким змінам. Проте без них ефективно відповідати на виклики сьогодення буде неможливо.
Часто здається, що реабілітація закінчується після виписки з лікарні. Які труднощі насправді починаються для військових після цього етапу, про які суспільство майже не говорить?
Насправді після виписки зі шпиталю реабілітація лише починається. У лікарні людина часто отримує лише базовий і необхідний обсяг допомоги. Так, її життя вже поза загрозою, але процес відновлення може тривати місяці, роки, а інколи — усе життя. Зрозуміло, що державна система не здатна забезпечити весь цей шлях у повному обсязі.
У результаті багато військових після повернення додому залишаються сам на сам зі своїми проблемами. Через нестачу підтримки, доступної реабілітації чи необхідної мотивації вони нерідко не мають можливості повноцінно займатися відновленням, а їхній стан лише погіршується. Родини також часто не можуть самостійно впоратися з цими викликами.
Головна причина, чому ця тема досі недостатньо представлена в суспільному просторі, полягає в тому, що війна триває. У людей безліч інших проблем, а медіа поки що недостатньо говорять про сотні тисяч людей, які отримали важкі поранення та потребують тривалого відновлення. На мою думку, це серйозна помилка. Адже в майбутньому ця проблема набуде колосальних масштабів, і працювати над її вирішенням потрібно вже сьогодні.
Як ми, як суспільство, можемо підтримати військових не лише фінансово, а й допомогти їм повернутися до повноцінного життя після поранення?
Про це вже багато сказано й написано. Якщо коротко, то військовим насамперед потрібні повага та вдячність за те, що вони зробили й продовжують робити щодня. Їх не потрібно соромитися чи жаліти. Не варто сприймати їх як слабких або безпорадних. Натомість важливо бути готовими допомогти тоді, коли ця допомога справді потрібна.
Суспільство має бути зрілим і відповідальним у ставленні до військових. Саме це стане основою здорової комунікації між військовими та цивільними. Не варто відводити погляд чи вказувати пальцем. Набагато краще — просто поговорити з людиною, проявити повагу й запитати, чи потрібна їй допомога. І, звісно, наше суспільство має й надалі працювати над тим, щоб ставати максимально інклюзивним і безбар’єрним для всіх.
Що б Ви хотіли сказати українцям, які думають, що їхній внесок у 100 гривень нічого не змінить?
Я б порадив дивитися на це ширше, ніж просто на внесок у 100 гривень. Історія людства знає безліч прикладів, коли невеликі дії мільйонів людей, кожен із яких окремо вважав, що нічого не змінить, зрештою ставали рушійною силою великих змін. Саме так виникали держави, руйнувалися імперії, створювалися величні споруди й здійснювалися, здавалося б, неможливі проєкти.
Маленький внесок кожної людини завжди був тим чинником, який зрештою започатковував масштабні зміни. Тому найголовніше — вірити, не боятися діяти й пам’ятати, що ви не одні. Мільйони людей, які роблять навіть невеликий внесок, здатні змінювати світ, часто навіть не усвідомлюючи цього.
Редакція КАМО дякує Вам за Вашу роботу та закликає наших читачів підтримати благодійний фонд Iron Shield of Ukraine!
