Волонтерка, громадська діячка, керівниця Фонду імені Героя України Сергія Коновала та авторка бренду прикрас із фронтових гільз «Сталеві духом Jewelry» — Ольга Коновал уже давно стала голосом багатьох важливих суспільних ініціатив. Вона працює з молоддю, підтримує військових і ветеранів, реалізовує освітні та благодійні проєкти, а також щодня нагадує про важливість пам’яті та відповідальності перед тими, завдяки кому Україна продовжує боротися.
У розмові з КАМО Ольга Коновал розповіла про силу родинного виховання, роботу з молодим поколінням, підтримку родин військових, збереження української ідентичності та про те, як навіть одна людина здатна започаткувати зміни, які згодом стають частиною історії цілої країни.
Ольго, зараз Ви ведете колосальну активну діяльність: від патронатної служби до виробництва дронів. Чи є ця зайнятість для Вас способом домовитися з болем, і чи дає робота те саме відчуття близькості із Сергієм, ніби Ви продовжуєте Вашу спільну справу?
Звісно, що так. І я злукавлю, якщо скажу, що я просто такий трудоголік, який так багато працює. О ні. Звісно, це один зі способів втекти від реальності, втекти від болю, втекти від емоцій. Я завжди жартую: коли багато роботи, тоді менше поганих думок і менше часу на них. Це факт. Цей метод працював колись, працює зараз і буде працювати далі.
Але насправді хочу зауважити: моя соціальна й громадська активність абсолютно не з’явилася з повномасштабним вторгненням чи із загибеллю Сергія. Я такою була завжди. У мене така сім’я, таке виховання, такий характер і темперамент.
І волонтерила я з самого дитинства. Просто напрям діяльності був зовсім інший. Ще в молодшій школі я була дуже соціально активною. Була ведучою шкільної радіорубки, брала участь у всіх змаганнях. Така ж ситуація була і в університеті, і на роботі. Тому я дуже рано — у 17 років — створила свій перший бізнес, бо мені завжди все було цікаво.
І це все завжди супроводжувалося підтримкою інших людей. Та й не тільки людей — були в мене й проєкти, пов’язані з тваринами. Але основний напрям моєї діяльності, роботи й фокусу був на соціально вразливих категоріях населення.
Я працювала з соціально вразливими категоріями дітей. Ми вивозили їх на відпочинок, я проводила для них різні тренінги. І, відповідно, коли почалося повномасштабне вторгнення і в мене, по суті, був Сергій зі своєю ротою, то всі свої навички, знання та інструменти я використала там, що дало дуже швидкий і хороший результат.
Адже, по суті, ми створили на той момент певну умовну патронатну службу. Я виконувала функції забезпечення підрозділу: це і медійна підтримка, і спілкування з журналістами, друзями, волонтерами, меценатами для того, щоб дуже швидко закривати всі потреби. До речі, нещодавно вийшло Сергієве інтерв’ю, де він говорить про те, наскільки його захоплювало, як швидко я все це роблю. Це було ще влітку 2023 року.
Відчуття близькості — так. Адже, безумовно, я так чи інакше продовжую справи, які ми починали разом із Сергієм, те, про що ми разом мріяли. І щоразу, коли я починаю якийсь проєкт або реалізовую якусь ідею, я завжди думаю про те, як би вчинив він. І кожного разу чітко розумію, що він би точно посміхався і точно пишався б мною та моїми діями. Так само, як пишаються рідні, друзі, та й я сама. Я пишаюся таким своїм вибором. Пишаюся тим, що знаходжу в собі сили, хоча інколи це буває дуже непросто. Але, всупереч усьому, я їх знаходжу і рухаюся далі.
Ваш заклик вшановувати полеглих о 9-й ранку став дуже гучним у Тернополі. Чи допомагає це Вам відчувати, що жертва Сергія та його побратимів не була марною?
Стосовно 9-ї години ранку… Ви знаєте, навіть сьогодні я була вдома, а з моїх вікон видно одну з центральних доріг Тернополя. І я щодня, окрім того, що сама вшановую пам’ять полеглих, дуже переживаю за тих людей, яких можу бачити зі свого вікна. І подумки прошу їх: будь ласка, будь ласка, зупиніться. Насправді це дуже цікавий кейс. Це приклад того, що я пішла від протилежного. Коли зрозуміла, що потрібно це зробити в Тернополі, то придумала слоган: «Тернопіль — місто-приклад».
Тобто я перестала когось звинувачувати, а навпаки — зробила це певною мірою престижним. Можливо, слово «модним» тут не зовсім доречне, але я написала пост, у якому відзначила всіх, хто нас підтримував, хто одним із перших долучився до цієї ініціативи. Це був насамперед бізнес, а також заклади вищої освіти. І ця ідея швидко поширилася. Люди зрозуміли її цінність. Мені дуже прикро, що сьогодні декому потрібно самому пережити втрату, аби зрозуміти, для чого це потрібно. Але надзвичайно багато людей підтримують, розуміють цінність цього вшанування. І справді — це лише одна хвилина. Мені самої не вистачає цієї хвилини для того, щоб згадати всіх своїх загиблих друзів і подруг. У кожному моєму дні є сотні хвилин мовчання, хвилин пам’яті, хвилин вшанування. Але для мене дуже цінно бачити, що люди не відсторонюються, що люди пам’ятають.
Я вкотре переконалася, що одна людина може дуже багато змінити. А тим більше — якщо зібрати навколо себе сильну команду. Тому що почалося все з одного відео. Тоді мені скаржилися, що ніхто нікого не чує і що це неможливо організувати. А сьогодні ця практика вже існує на державному рівні, і минуло менше ніж два роки.
Тому це надзвичайно важливо. І я хочу подякувати кожному, хто щодня долучається до хвилини мовчання, до проєкту «На щиті», до акцій на підтримку військовополонених.
Мені здається, що ми створюємо дуже важливі свідчення того, що відбувається сьогодні, навіть не до кінця усвідомлюючи, наскільки це вплине на формування світогляду майбутніх поколінь українців. Нашої нації, яка повинна рости вже зовсім іншою. Тому я дуже цим пишаюся. Пишаюся тим, що мені вдалося зробити це хоча б на своїй малій батьківщині.
Ви часто згадуєте про патріотичне виховання, яке отримали від батьків. Як ці цінності допомагають Вам зараз тримати стрій? Що б Ви порадили матерям і жінкам, які сьогодні виховують майбутнє покоління українців у такі складні часи?
Так, мені пощастило — я росла в досить патріотичній сім’ї. Народилася і виросла на Галичині. Я завжди кажу, що нам, звісно, легше говорити українською мовою, плекати українські звичаї та традиції, адже це було з нами завжди. Очевидно, що людям, які цього не мали, значно важче. Але ми бачимо, що це можливо. І мене дуже тішить те, як сьогодні відроджується українська ідентичність, наша культура та наші традиції. Відроджується те, що так дбайливо берегли наші предки навіть у значно складніші часи.
Для мене дуже цінно, що я можу надихати інших і показувати це власним прикладом. І це стосується не лише молоді. Якби ви поспілкувалися з моїми друзями, то точно почули б від них, що вони надихаються мною. Завдяки цьому вони сьогодні носять автентичні вишиванки, мають удома українську символіку, читають хороші українські книжки, слухають українську музику, відвідують фестивалі та цікавляться нашою культурою. Я завжди порушую теми нашої історії, говорю про видатних українців. І так ми мотивуємо одне одного.
Щодо молоді, то це не лише українська практика. Недаремно наш ворог століттями викрадає українських дітей, щоб нав’язати їм свої наративи, свої правила та позбавити їх української ідентичності.
Тому що все починається з дітей. І нам потрібно розуміти, що школа — це не перший етап. Є ще дошкільна освіта, і саме звідти потрібно починати. А також працювати з дітьми вдома, у кожній родині. Саме тому я маю велику честь працювати з дітьми — від дитячих садочків до університетів. Розповідати їм про нашу роботу, про важливість української ідентичності, про необхідність підтримувати своє, знати своє коріння та пишатися ним. Також дуже важливо спілкуватися зі старшим поколінням і, поки є така можливість, записувати та зберігати їхні спогади, традиції та знання — не лише у власній пам’яті, а й у текстах, аудіо та відео.
Адже це надзвичайно цікаво. Навіть сусідні села, між якими всього кілька кілометрів, можуть мати зовсім різні традиції, звичаї та особливості. Окрім того, що це формує наш внутрішній стрижень та ідентичність, це ще й надзвичайно захопливо. Наприклад, одним із моїх останніх захоплень стало колекціонування майоліки. Переважно це Васильківська майоліка. І мені дуже приємно бачити, як сьогодні відроджуються наші традиційні ремесла, як розвивається Опішня, як відроджується косівська кераміка. Я розповідаю про це, надихаю інших, дарую такі речі друзям. Бо навіщо шукати щось чуже, якщо поруч є своє — унікальне й прекрасне?
І все ж, повертаючись до дітей, я дуже пишаюся тим, що бачу. Працюю з ними вже понад двадцять років і маю можливість щороку спостерігати за тим, як змінюються їхні інтереси, захоплення та цінності. Мені подобається напрямок, у якому ми рухаємося. На жаль, через війну ми почали приділяти цим питанням серйозну увагу лише зараз. Але результати вже дуже хороші.
Заснування стипендії імені Сергія Коновала для молоді — це інвестиція в майбутнє. Яким Ви хочете бачити покоління, що зростає зараз? Як стипендія зможе, на Вашу думку, змотивувати юних українців?
Стипендія — це також один із моїх улюблених кейсів, тому що я дуже довго аналізувала, що можна зробити, аби це відповідало принципам Сергія і водночас було максимально корисним. Я заснувала фонд, і це справді було правильне рішення, адже він дав мені можливість об’єднати й юридично підкріпити всі проєкти, які я реалізовую. Стипендії — один із них. Ми видаємо їх абсолютно офіційно через рахунок фонду з відповідним призначенням платежу. І діти, які отримують наші стипендії, можуть зазначати у своїх особових справах, що є стипендіатами цієї програми. Тобто це не якась умовна історія, коли я прийшла, дала гроші в конверті й пішла. Ні. Є протокол, є збори, є процедура подання кандидатур.
По-перше, це цікаво тим, що діти мають пройти певний шлях, аби номінуватися на цю стипендію. Тому що серед дорослих я часто бачу іншу ситуацію: люди начебто чимось зацікавлені, але щойно відкривають форму реєстрації, де потрібно написати мотиваційний чи оцінний лист, — і здуваються. Не готові довести справу до кінця. А це також важлива частина шляху — правильно оформити себе, свої досягнення, свої ідеї. Це дуже корисна навичка, яка в майбутньому точно стане їм у пригоді. Як мінімум — вміти розповісти про себе, усвідомити свої сильні сторони, свою унікальність, описати це, подати та представити себе особисто.
Тобто, окрім того, що це стипендія, це ще й набір навичок, які потрібно здобути й продемонструвати. Також у нас колись із Сергієм була дуже цікава розмова. Він розповідав, як навчався в університеті та не мав достатньо коштів. Ну, звичайне студентське життя з обмеженими фінансами. Розповідав, яку роботу брав, чим займався, щоб підзаробити. Смішним було й те, що умовною улюбленою валютою Сергія була шаурма. Він її обожнював і все переводив у шаурму. Ми завжди з цього сміялися. І якось я запитала його: «А що було б, якби під час студентства ти мав необмежену кількість грошей, безлімітну картку?» І він відповів: «Я став би зовсім іншою людиною і багато чого втратив би. Не зміг би так швидко перевернути цей світ». Оскільки я намагаюся бачити світ трохи кращим, ніж він є, і фокусуватися на позитивному, то вирішила, що можу допомагати талановитій молоді навіть не дуже великими сумами, але все ж матеріально підтримувати її.
Загалом у світі стипендії — це дуже гарний інструмент пам’яті. Його не потрібно було вигадувати — він давно існує. Якщо ми говоримо про престижні університети, родини чи династії, які підтримують молодь, то вони часто роблять це саме через стипендійні програми. Тому стипендії пам’яті Сергія видаються за активну громадську позицію, волонтерську діяльність, соціальні проєкти та спортивні досягнення. Мені дуже важливо, щоб ці діти, можливо, навіть були не відмінниками, але були спраглими до життя, натхненними, готовими рухатися вперед і вірити в себе. Саме тому ця стипендія сформувалася такою.
Також я завжди кажу: якщо інші родини хочуть започаткувати стипендії пам’яті своїх загиблих Героїв, ми готові допомогти. Маємо вже такий приклад із Сергієвим кумом Тарасом Петришиним — другом «Хемерою», який загинув разом із ним. Стипендію пам’яті друга «Хемери» ми видаємо спільно з його дружиною Тетяною. Вони нагороджують дітей та молодь за успіхи в історії й правознавстві. Тому що Тарас був істориком, і саме такий напрям ми обрали. І він показав себе дуже успішним. Діти зацікавлені, ми постійно отримуємо багато заявок. Тому я дуже задоволена цим проєктом.
Чи може стипендія мотивувати? Це не секрет. Гроші завжди мотивують. Ми ходимо на роботу не лише заради того, щоб зробити хорошу справу. Усім потрібні гроші, усім потрібно жити. А молоді — тим більше. Тому мені здається, що це один із найпростіших способів підтримати й мотивувати молодих людей. І я завжди наголошую: ці кошти вони мають витратити на себе. Можливо, на розваги. Можливо, на книги. Можливо, на цікаве дозвілля. У мене навіть були випадки, коли діти хотіли задонатити ці гроші. Але я просила їх цього не робити. Просила інвестувати ці кошти у власний розвиток.
Ви часто зустрічаєтеся з ветеранками та дружинами загиблих героїв. Що Ви кажете жінці, яка щойно втратила свій світ і не бачить сенсу йти далі? Де, на Вашу думку, ховається те джерело, з якого можна почати черпати сили?
На жаль, таких людей я бачу щодня. Це приблизно 80% мого кола спілкування. Також я дуже часто виступаю своєрідним ментором для сімей загиблих. Допомагаю ветеранам знайти себе. І не лише ветеранам, а й іншим військовослужбовцям: із програмою «єОселя», документами, працевлаштуванням, вибором напрямку діяльності, психологічною підтримкою. Я за освітою психолог, і дуже рада, що колись обрала саме цей фах. Щодо дружин загиблих… Навіть коли я веду групи підтримки, дуже складно визначити, коли саме людина повинна починати виходити з цього стану. Тому що всі ми різні.
Наприклад, через свій характер я дуже швидко включилася в роботу. Ми ще навіть не поховали Сергія, а я вже займалася організацією поховання і була максимально зібраною. Але є жінки, які роками не можуть вийти з цього стану. І це теж абсолютно нормально. Я завжди кажу їм, що я поруч. І якщо їм щось знадобиться — вони можуть звернутися до мене. Ми часто говоримо про доречність слів. Але правда в тому, що нам, дружинам, які пережили втрату, іноді слова взагалі не потрібні. Ми можемо зрозуміти одна одну одним поглядом. Коли перед тобою людина з таким самим болем, підтримка відбувається на якомусь дуже глибокому рівні. Іноді достатньо просто бути поруч. Але коли стан трохи стабілізується, тоді починаються розмови. І я часто порушую теми, про які не заведено говорити. Наприклад, про злість.
У певний момент я відчула дуже сильну злість на Сергія за те, що він мене залишив. І почала боятися цієї емоції. Мені здавалося, що це неправильно. Але потім я поговорила з психологом, розібралася в собі й зрозуміла: це нормально. І коли сьогодні я кажу дружинам: «Дивіться, у мене теж був період злості, і це нормально», — вони дуже емоційно реагують і часто відповідають: «Дякую, що ти про це сказала. Бо ми теж це відчуваємо, але боїмося зізнатися». Суспільство нав’язує вдовам дуже багато стереотипів. Як вони мають горювати. Як повинні виглядати. Що мають носити чорний одяг, опускати очі, мовчати й постійно плакати. І через ці стереотипи жінки часто не можуть проживати свою втрату екологічно та чесно щодо себе.
Тому дуже допомагають відверті розмови. А іноді навіть практичні поради: щодо документів, захисту своїх прав, взаємодії з державними структурами. Тому що, на жаль, відстоювати себе нам доводиться щодня. Сьогодні поруч зі мною є дуже сильні жінки — Дар’я Ульман, дружина Героя України Кирила Ульмана, Анна Лонська, дружина Героя України Владислава Лонського. Ми багато спілкуємося, підтримуємо одна одну, мотивуємо. Ми об’єднуємося, гуртуємося і саме тому стаємо сильнішими.
Ми знаємо, що Ви дбайливо зберігаєте пам’ять про Ваші стосунки. Якби Ви могли зараз звернутися до тих жінок, що, на жаль, втратили коханих, які слова підтримки Ви б знайшли для них? Адже це так важливо — знати, що ти не один у своєму горі.
Щоденними своїми словами та діями я транслюю те, що Сергій — мій чоловік, Сергій — моє безмежне і велике кохання. І це нікуди, нікуди не дівається, це просто переростає в інші матерії та інші формати.
Ми не обирали з ним бути окремо, я не обирала втрачати Сергія. І ці емоції нікуди не дінуться. Але при тому я хочу донести і сказати жінкам та чоловікам, які втрачають своїх партнерів сьогодні: коли відбувається таїнство шлюбу і ми говоримо слова «допоки смерть не розлучить нас», то ми маємо розуміти зміст цих слів
І, на жаль, історія нашого кохання в такому форматі, як вона була, вона назавжди закінчилась, і ніколи ми нічого не змінимо. Усвідомлюючи це, я розумію, як жити далі і як переформатовувати ці емоції. Однозначно, я хочу і маю право бути щасливою. Однозначно, я хочу бути коханою і кохати, і хочу сім’ю, дітей. І це така дуже-дуже тонка грань — як об’єднати це все. Тому що я чітко розумію, що партнер, який буде в моєму майбутньому, він повинен прийняти, берегти і шанувати цю пам’ять.
