Макітра для куті, ікона-мандрівниця, різдвяна зірка з рідного села — інколи один предмет може розповісти про родину більше, ніж десятки архівних справ.
У цьому інтерв’ю команда RODYNA agency говорить про те, як через Святвечір, родинні артефакти й генеалогічні дослідження українці повертають собі пам’ять про предків, відновлюють втрачені зв’язки та заново збирають власну ідентичність.
«RODYNA agency — це сучасна генеалогічна агенція, у якій ми відновлюємо історію родин. У нашому фокусі — саме реконструкція сімейної історії: ми не просто шукаємо документи, а аналізуємо їх у розрізі століть, виявляємо приховані історії, доводимо чи спростовуємо родинні легенди, шукаємо закономірності.
Адже за кожним із нас стоять тисячі людей. Тисячі людей мали народитися, мали щось любити, про щось мріяти, щоб з’явилися ми.
І моя особиста місія, і загалом місія агенції — щоб кожен українець знав історію своєї родини щонайменше до п’ятого покоління», — ділиться Олена Владика, засновниця RODYNA agency.
Олено, поділіться, будь ласка, найцікавішими історіями ваших клієнтів про збереження родинних артефактів — особливо тих, що пов’язані з Різдвом чи Святвечором.
У родині мого дядька зберігається дуже цінна для нашої родини ікона Святого Миколая. Вона надзвичайно кольорова, прикрашена бісером. За родинними переказами, ікона належала ще моїй прапрапрабабусі. На початку ХХ століття родина зі Львівщини була вимушена переїхати на південь України. І ця ікона подорожувала разом із ними — як своєрідний талісман. Коли у 1930-х роках вони повернулися назад, ікона теж повернулася разом із родиною. Нині вона зберігається у мого дядька.
Чи були у ваших дослідженнях унікальні випадки, коли один невеликий предмет — наприклад, різдвяна прикраса, вишитий рушник або старовинна форма для куті — відкривав цілу історію роду?
Олена Владика, засновниця RODYNA agency: У мене немає родинних речей, які б прямо передавалися у спадок — так історично склалося. Але є, навпаки, річ, яка відкрила дуже цікавий родинний факт. Родина моєї мами була депортована з-під Перемишля — з етнічних українських територій, які сьогодні входять до складу Польщі, — на Львівщину. Мої прародом із села Мацьковичі.
І от минулого року я випадково натрапила на статтю в «Локальній історії» під назвою «Мацьковицька зірка». Виявилося, що йшлося саме про те рідне село. І з’ясувалося, що там існувала особлива різдвяна традиція — виготовляти зірку з дуже багатьма промінчиками й обов’язково опуклою серединкою, з якою ходили колядувати. Я знайшла майстра, який зберіг традицію виготовлення цієї зірки. Тепер така є і в мене. Коли я показала її своєму дідусеві, він розповів, що й у нашій родині це було обов’язковою традицією. Його тато — мій прадід — завжди робив таку зірку в тому кутку села, де вони жили. Її прикрашали кольоровим папером. Інколи вона була настільки великою, що не вміщалася в двері. Наприкінці свят її обов’язково розбивали на подвір’ї церкви.
Тепер і в мене є така зірка. Це пам’ять про мою родину з маминого боку. Мій перший родинний артефакт по цій лінії.
Чи можете згадати цікаве відкриття з ваших останніх досліджень — таке, що несподівано змінило або доповнило історію родини?
Олена Владика: Село, звідки родом мій тато, поділене на кутки (по-сучасному — ніби вулиці). І та частина, де проживала моя родина, називалася Баранцева вулиця. Відповідно, і мою родину називали Баранцями — таке собі сільське прізвисько.
Коли я запитувала свою бабусю, звідки воно взялося, вона пояснювала це тим, що нібито всі в родині мали гарне кучеряве волосся. Хоча, окрім свого дідуся, я з кучерявим волоссям більше нікого не знаю.
Але дослідивши родину до одинадцятого покоління, я з’ясувала, що все було не зовсім так. Виявляється, мій пра-пра-пра-пра-пра-прадідусь Андрій Владика на початку ХІХ століття одружився з дівчиною Агафією — донькою Теодора Барана — і прийшов до нього в зяті. Спершу він, а згодом і його нащадки отримали прізвисько Баранець — тобто син або зять Барана.
Марія Пшик, генеалогиня RODYNA agency: Так, у наших дослідженнях регулярно трапляються відкриття, які кардинально змінюють уявлення людей про власну родину.
Одне з таких відкриттів стосується клієнтки з Житомирщини, із села Чорнорудка. Досліджуючи її родовід, ми з’ясували, що рід Малінівських має шляхетське походження. Більше того, нам вдалося встановити, що родина користувалася гербом Побог. Для Валентини — так звати клієнтку — це стало справжньою несподіванкою, адже вона була переконана, що її предки були звичайними селянами. Ця знахідка настільки її вразила, що згодом вона навіть зробила собі футболку з родовим гербом — як символ віднайденої частини власної ідентичності.
Інша історія — не менш зворушлива, але зовсім іншого характеру. Наш клієнт з Австралії, Майкл, має українське коріння. Під час дослідження його родини з села Боків на Тернопільщині ми з’ясували, що двоюрідна сестра його матері досі жива. Вона — поважного віку, завжди знала про існування родичів за океаном, але не мала жодного уявлення, як їх розшукати.
Нам вдалося організувати їхнє перше знайомство у форматі спільного дзвінка. Одна з родичок говорила лише українською, інша — лише англійською, але це зовсім не завадило щирим емоціям. Зустріч була надзвичайно зворушливою — обидві не стримували сліз.
Результат цього відкриття вийшов далеко за межі архівів: Майкл пообіцяв обов’язково приїхати в Україну, відвідати рідне село й уперше побачитися з родиною наживо. Він навіть зізнався, що мріє піти по гриби разом зі своїм троюрідним братом.
На вашу думку, які артефакти найчастіше передаються в українських родинах саме для Різдва? Що має найбільшу емоційну і символічну вагу?
Олена Владика: Мені здається, що посуд — це дуже важливо. Особливо той, який пов’язаний з обрядовими стравами. Наприклад, моя мама подає кутю на стіл лише в макітрі. Причому в дуже старій — тій, яку їй колись давно купила ще моя прабабуся. Вона вже надщерблена, але її ніхто не викидає. Це ніби пам’ять про прабабусю.
І я ніколи не бачила, щоб цю макітру діставали з іншої нагоди. Лише на Різдво — і лише для куті.
Тетяна Пшик, генеалогиня RODYNA agency: На мою думку, в українських родинах на Різдво найчастіше передаються ті речі, які несуть у собі пам’ять і історію роду: скатертини та рушники, вишиті ще бабусею чи прабабусею, старі миски й ложки для куті, свічники або ікони.
Це можуть бути зовсім прості речі, але для родини вони безцінні у своїй емоційній значущості. Кожна скатертина чи свічка «пам’ятає» багато поколінь за святковим столом, і через ці предмети ми відчуваємо присутність тих, кого вже немає, а також зв’язок із тими, хто прийде після нас. Саме вони роблять Різдво особливим і допомагають родині зберігати відчуття дому, традицій і тепла поколінь.
Марія Мельник, генеалогиня RODYNA agency: У моїй родині є традиція терти мак на кутю в старенькій макітрі, переданій у спадок моїй мамі від її прабабусі. Ця макітра вже місцями надщерблена й, можливо, не надто практична, але вона й досі надзвичайно цінна для нашої сім’ї, адже слугувала вже чотирьом поколінням.
Колись ця макітра перейде у спадок мені, а я збережу її для своїх дітей як різдвяний артефакт.
Чи траплялися вам рідкісні, нетипові для широкої публіки різдвяні традиції або предмети, які збереглися лише у певних регіонах чи родах?
Олена Владика, засновниця RODYNA agency: Я ніколи не чула, щоб десь іще, окрім села, звідки родом моя мама, готували пісний борщ із квашеної капусти. Він білий, і в ньому лише капустяний квас, трохи розбавлений водою, та смажена цибуля. Цю страву готують виключно на Святвечір. У Бразилії, наприклад, в українській спільноті дуже по-особливому готують кутю. Там це пшениця, до якої додають натертий кокос і неварене згущене молоко. Інколи пшеницю замінюють рисом.
Марія Пшик, генеалогиня RODYNA agency: У нашій родині з Тернопільщини, із села Нирків, збереглася доволі рідкісна різдвяна традиція, пов’язана з приготуванням куті. Це не просто страва, а спільний родинний ритуал, до якого долучалися і чоловіки, і жінки. Чоловічою роботою було товкти пшеницю у великій дерев’яній ступці заввишки близько 50 сантиметрів. Це робили для того, щоб відокремити ядро від оболонки й зробити зерно м’якшим. Коли я була малою, часто спостерігала, як це робив тато або дідусь, і сама просилася спробувати. Товкти доводилося стоячи або навприсядки, адже ступка була справді масивною. Чесно кажучи, я більше ніде не бачила такої великої. Пшеницю для куті ми ніколи не купували. Використовували ту, яку родині «виплачували» за земельний пай, і так триває до сьогодні. Це теж важлива частина традиції — кутя з власного зерна. Наша кутя завжди була рідкою — так готувала ще прабабуся. До неї додаємо мак, горіхи, родзинки, мед і халву. Мак готували окремо: його потрібно було довго терти макогоном у старій макітрі. Цю роботу зазвичай виконували чоловіки, бо вона вимагала чималих фізичних зусиль.
Христина Мельник, піарниця RODYNA agency: У нас удома, в селі Виноград на Франківщині, на Святвечір завжди готують грибну юшку з оселедцем. Це страва, про яку ніхто з моїх знайомих з інших районів навіть не чув. А ще, коли ми ліпимо вареники до Святвечора, не можна стояти — лише сидячи, бо, за повір’ям, інакше кури не нестимуться. Є й іще одна особливість: цього дня категорично не можна говорити слово «мак». За народними віруваннями, воно може накликати біду або навіть воші, тому ми замінюємо його іншим словом — «дробина».
Тетяна Пшик, геналогиня RODYNA agency: У нашій родині збереглися дуже цікаві й нетипові традиції, про які мало хто знає. Після вечері молода дівчина збирала вилки та ложки зі столу й виходила надвір «калатати» ними. Залежно від того, з якого боку загавкає пес, визначали, з якого боку буде суджений. Під столом завжди стелили сіно, і діти сідали на нього та «кудкудакали», щоб кури добре неслися. Їм підкидали яблука, горішки, цукерки — це була водночас гра для дітей і маленький оберіг для родини. Також після вечері давали потрохи всіх страв зі столу худобі — собакам, корові, свиням, курам. Казали, що саме в цей день тварини «розмовляють» із Богом, і важливо, щоб вони не пожалілися на господаря. Ці прості, але особливі традиції роблять Святвечір живим і справжнім. Вони зберігають у родині відчуття дому та тепло минулих поколінь.
Марія Мельник, геналогиня RODYNA agency: Однією з цікавих традицій, що збереглася в моїй місцевості, було те, що господар на Святвечір виходив у сад із маленькою сокирою та підходив до плодових дерев, які не родили. Кожному з них він казав: «Як не вродиш наступного року — зрубаю». Вірили, що таким чином дерева «слухаються» і наступного року дають щедрий урожай.
Як ви вважаєте, чому для українців так важливо зберігати речі, пов’язані саме зі Святвечором — від дідуха до вишитих скатертин? Яку роль вони відіграють у формуванні родинної пам’яті та ідентичності?
Марія Пшик, генеалогиня RODYNA agency: Це єдиний вечір у році, коли родина символічно збирається в повному складі — разом із тими, кого вже немає. Дідух, скатертина, макітра для куті — це фізичні маркери цієї присутності, спосіб «посадити за стіл» попередні покоління. Вони нагадують про предків, адже це речі, які передавалися з покоління в покоління та використовувалися саме у святвечірніх обрядах. Кожен предмет — дідух, скатертина, макітра для куті — має конкретну історію використання в родині: хтось його зберігав, хтось ставив на стіл, хтось робив власноруч. Колись у нас була стара макітра, якою користувалася ще прабабуся. Під час одного з приготувань куті ми терли мак надто інтенсивно, і макітра розломалася. У той момент здається, що ніби втрачаєш частинку зв’язку з попередніми поколіннями, адже річ, яка зберігала їхню працю та присутність, більше не існує.
Коли ми бачимо або торкаємося цих предметів, вони пов’язують нас із тими, хто робив те саме раніше, навіть якщо цих людей уже немає поруч. Тобто значення предмета полягає не лише в його матеріальній формі, а й у всіх подіях, зусиллях і ритуалах, які з ним пов’язані, і саме це зберігає пам’ять про предків.
Тетяна Пшик, генeалогиня RODYNA agency: Святвечір — це момент найбільшої зосередженості на родині й пам’яті. Саме цього вечора особливо відчувається присутність тих, кого вже немає поруч, але хто все одно залишається частиною дому. Дідух, скатертина, свічка — це речі, які стають матеріальними носіями цієї пам’яті. Вони дозволяють не втратити зв’язок між поколіннями.
Через ці предмети формується відчуття тяглості й приналежності: розуміння, що ти — частина історії, яка почалася задовго до тебе і триватиме після. І саме в цьому, на мою думку, їхня найбільша цінність.
Інтерв’ю показало, що для українців важливі не лише документи чи родові дерева, а й речі та традиції, які передаються з покоління в покоління. Макітри, рушники, ікони та різдвяні обряди стають матеріальними носіями пам’яті про предків, допомагають відчути зв’язок із родиною та зберегти історію власного роду.
