У День Гідности та Свободи ми хочемо пригадати відому постать, Героя України, військового, волонтера, журналіста Віктора Гурняка. Редакція КАМО поспілкувалась із мамою Віктора - пані Марією Гурняк, яка люб'язно, хоч й не одразу, згодилась розповісти нам найцінніші моменти із життя сина.
В день уточнення інтерв'ю контактую з пані Марією, довідуємось - чи все гаразд? Адже день перед тим на Тернопіль було здійснено масовану атаку, є багато загиблих та постраждалих. Марія, її родина та дім, дяка Богові, цілі. У Тернополі оголошено дні скорботи - скільки ще горя має принести ворог на нашу Землю! Ми хочемо, щоб кожен українець - від малого до великого - пам'ятав тих, хто творить нашу державність і починав її творити ще до того, як це стало мейнстрімом. Сьогодніше інтерв'ю-присвята знайомить вас з одним із Них. Будемо вдячні за ваші поширення!
Пані Маріє, яким був Віктор у дитинстві? Пам’ятаєте якийсь момент, що найкраще показує його характер?
Для всіх матерів важливим є кожне слово, кожен крок, який робить її дитина – все це важливо. Мені здається, Віктор був таким свідомим завжди, з самого народження. Звичайно, моменти бували різні – часом хотілось й посварити, бо це дитина. Але я завжди бачила в ньому світло. В ньому завжди була така велика любов, якою він зі всіма ділився ще змалечку.
Що, на Вашу думку, формувало його світогляд? Чи були люди або події, які особливо вплинули на нього в юності?
Мені пригадалось те, що коли вони з сестричкою були ще малими – різниця у них півтора роки, і тому мали дуже тісний зв’язок, який є ще й до сьогодні – то якось у віці трьох і п’яти років, відповідно, співали часто разом “Ой у лузі червона калина” – гімн січових стрільців, який ще тоді не був взагалі на слуху, так як зараз. Ми – християнська родина, тому старалися виховувати дітей гідно: найперше – вірити Богові, робити всі свої справи добре, дотримуючись християнських чеснот – любити, творити, завжди говорити правду. Ці основні засади, звісно ж, пішли з сім’ї, а далі у 14 років Віктор вже вступив у “Пласт”, і це було для нього великим стимулом до вже певного життєвого шляху – вірити Богові та Україні, допомагати іншим, жити за пластовими законами та слухатися пластового проводу. “Пласт” став його другою домівкою, безперечно.
Про “Пласт”
Цікаво, чиєю ініціативою було віддати Віктора у “Пласт”?
Чисто випадково, напевно. Він цікавився тим зі своїми хлопцями, друзями, цінності організації дуже збігалися з його цінностями, і він, не роздумуючи, вступив. Там йому дали псевдо “Гарт”, ще його лагідно кликали “Гартік”. Також туди і сестричку він записав, і зараз наш Остап (молодший син – ред.) також пластун. Як то кажуть – “Пласт” для всіх, але не всі для “Пласту”.
Знаю, що Віктор також виховував молодь — мова йде про юнацький гурток «Орли» у “Пласті”. Яку роль він там відігравав – вчителя, наставника? Які були його обов’язки? Що, на Вашу думку, син хотів передати дітям і підліткам через цю діяльність?
Він був і виховником, і гуртковим, і писарем, і курінним – не знаю, ким він ще там не був! (усміхається). Багато посад обіймав. Найбільше любив вчити дітей, коли були табори, виїжджав з ними – там треба було і жити у лісі, вчитись спортивному туризму, здобувати той патріотичний дух. Юнаки зростали у такому дусі патріотизму, Віктор завжди говорив, їм: “Ви – майбутні захисники, чоловіки, що мають вести за собою”. Спочатку це був гурток “Орли”, далі – 29 курінь УПЮ ім. Старосольського, потім він співзаснував курінь 77 ч. імені Івана Гавдиди, і в ньому він уже вів свою найактивнішу діяльність. Думаю, що вже тоді в серці кожного з юнаків він посіяв зерно справедливості, патріотизму, любові до всього українського. Впевнена, що його справа досі живе в їхніх серцях, і його вихованці згадують Віктора добрим словом.
Хлопці часто збиралися у нас вдома, спілкувалися, що мають робити далі, як проводити той чи інший захід. Бувало, прийду додому – в коридорі повно чоловічого взуття! Але я ніколи не була проти, це їх єднало, і я завжди їх підтримувала. В той період я лише запитувала “Ти куди?” , а у відповідь завжди чула “В “Пласт”. Він ним жив. Одного разу навіть сказав: “Мені так шкода, мамо, що Ви не пластунка”. І цього року я пройшла крайовий вишкіл дійсного членства пластунів, і тепер треба ще зробити те, що вимагає “Пласт”, щоби я могла прийняти присягу, бути корисною для Пласту – я про це мрію, і обов’язково продовжу те, що хотів Віктор. В пам’ять про нього.
Чудова ідея, бажаю Вам її якнайшвидшого втілення! Відомо, що Віктор поєднував одразу кілька покликань — журналіста, волонтера, добровольця батальйону “Айдар”. Яке з них, на Вашу думку, було для нього найважчим, чи вистачало йому часу на особисте, на друзів?
Віктор був такою людиною, яка була всюди. Дуже любив фотоапарат, бачив гарні кадри у всьому. Його об’єктив зловив незліченну кількість моментів – це, напевно, дар. Також дуже любив писати правду – які б це не були моменти, ніколи не боявся наслідків. Пам’ятаю, коли була сильна епідемія грипу, всі дуже боялися і хвороби, і розголосу, Віктор приїхав зі Львова до нас в Тернопіль, каже “Мамо, йду в лікарню до хворих, треба написати публікацію. Всі бояться, але комусь треба це зробити”. Він завжди мав таке загострене відчуття правди, казав “Не страхом потрібно боротись, а завзяттям, якщо у нас є завзяття побороти ворога – ми його поборемо. І я, як журналіст, готовий виконувати свій професійний обов’язок навіть не зважаючи що це є великий ризик для власного життя”. Адже журналістика – це часто ризик для власного життя.
Фотографія була одним з улюблених занять Віктора
Розкажіть, будь ласка, про період Євромайдану, адже Віктор одним із перших, без вагань поїхав знімати репортажі з місця подій.
Як тільки почався Євромайдан, Віктор одразу ж поїхав, фотографував побиття студентів. Юстині – його дочці – тоді було тільки рік і 7 місяців. Він говорить: “Мамо, я їду в Київ, треба там познімати”. А я вже чую, що щось відбувається, серце не на місці. Він розумів, що має їхати, що починається щось серйозне, це надовго, і про це не можна мовчати. Світ має бачити те, що відбувається в Україні. Звичайно, він завжди любив нас заспокоїти, все переводив на жарт та усмішку – напевно, щоб нам не так було тривожно. Порадився з дружиною Іринкою і без вагань поїхав.
Фоторепортажі робив навіть зі сторони “Беркуту”, щоб краще спіймати момент і показати емоції людей, біль, правду, хотів показати живий, справжній кадр. Робота журналіста – це часто небезпечні і гарячі точки. Хоча “беркутівці” могли зробити з ним, все що завгодно. Він був і побитим також, але знов брав камеру в руки, знімав, попри біль. Працював на світові видання – Reuters, Insider, LUFA і розумів, що вони мають ілюструвати правду, на весь світ кричати про те, що відбувається в нашій країні.
Фото Віктора Гурняка з Євромайдану
Розкажіть трішки про Крим, і що, на Вашу думку, сподвигло Віктора піти добровольцем до батальйону “Айдар”?
Якраз після цих подій Євромайдану хлопці почали гуртуватися, створювалися добровольчі загони, створювалася 15 Сотня самооборони Майдану – її членами були переважно пластуни – з неї все починалося. Потім було створено батальйон “Айдар”. Віктор поїхав в Крим, бачив ситуацію зсередини і розповідав дуже важливі і глибокі речі – шкода, що до них не прислухались. Коли повернувся з Криму його запросили на наше ІНТБ, програму «Про Важливе», і він говорив про ситуацію так: “Я розумію, що ситуація Кримом може не завершитися, тому потрібно всім бути готовим, і думати в Тернополі, що воно не дійде сюди – це насправді дуже хибно, воно може розвиватись непередбачувано, і я думаю якщо кремль націлився на політику загарбування України, то це може бути загально – виключно до Польського кордону, тобто розслаблятися зараз не можна”. Ще тоді Віктор писав про це. В Криму вони знімали разом з другом Сергієм, якимось дивом не постраждали під час зйомки. Наші хлопці стояли тоді на кораблі “Тернопіль”, і Віктор зустрічався з тими військовими, і був вражений. Приїхав і розказував, що ті хлопці стояли до останнього, були вірні присязі, а від керівництва було тільки “Тримайтеся”. Він був дуже розчарований – хлопці є, сила є, дух і патріотизм зашкалює, військові стоять твердо, але сталось, як сталось. Крим анексували. Він вірив, що Крим буде наш, що Україна буде могутньою, що ми житимемо на власній землі, і я також вірю, що так воно й буде – ніколи не покидаю цієї думки.
У Кримські дні я зрозумів: не варто шкодувати, що не кинув камінь чи коктейль на Майдані, адже наша зброя б’є значно прицільніше, і в рази більш сильніше, коли знаєш, що твоїми світлинами світові видання ілюструють статті, і увесь світ бачить, що відбувається тут, ти розумієш, що це справді потрібно.
Так, ми також віримо і робимо все для цього – кожен у своїй галузі. Я так розумію, після цього з Віктором стався “Айдар”?
Коли уже анексували Крим, ворог напав на Луганську та Донецьку області, Віктор їхав через блокпост і побачив військового у порваному взутті – от така була підтримка від держави. Він помінявся з військовим своїм взуттям. Зрозумів, що так просто не може відбуватися, казав “Мамо, вони там стоять за нас, за Україну, закладають фундамент новітньої державності, їм треба допомагати”. Зрозумів, що треба оперативно діставати одяг, спорядження, і так почав волонтерити. Одним з перших волонтерів, він діставав з Італії, Німеччини машини, каски. Підійшов до тата – ми мали бус – і каже “Треба поїхати в Італію”. Тому без вагань з татом та друзями – Петром Задорожим і Маркіяном Лисейко – вирушили за кордон. Тато поїхав, і після повернення каже: “Я знав, що він такий – сильний і вольовий. Живе ідеєю. Але він просто ходить по лезу. Не залишить те, що почав робити, і такі люди будують Україну”. Зробили вони тоді неможливе – привезли каски, бронежилети, повдягали багато хлопців, які вже нас захищали. Віктор тим жив. Він став дійсно корисним та потрібним на той момент.
Написав ось такі слова (вересень 2014 року):
“Я засинаю з думкою про те, що українці – дуже сильна та терпелива нація. Ця війна дала усвідомлення, хто є хто – як зовнішньо, так і внутрішньо. Ми загартовуємося і вчимося. Останній рік навколо були тільки хороші і позитивні люди, для яких допомагати іншим – не робота, за яку платять, хоч вони її роблять 24 години на добу, а внутрішнє бажання допомагати іншим, цим самим запалюють в мені ще більше жертовності. Перед очима пробігають погляди вдячних – а це найбільше, ніж будь-яка нагорода. Дякую всім тим, хто допомагає і робить мене кращим”.
Чи ділився Віктор з Вами тим, що переживав на фронті, чи, навпаки, оберігав Вас від цих розмов?
Звичайно, що розповідав деякі речі, особливо, коли приїхав з Криму – розповідав багато. Він вірив в перемогу, в те, що інакше й не може бути, що нам потрібно єднатися, здобувати, допомагати один одному, бо кожен має виконувати свій професійний обов’язок, коли ворог прийшов на нашу землю. Маємо разом іти до перемоги, якщо ти не можеш бути у війську там, то маєш робити все для війська тут.
У Тернополі з’явився сквер волонтерів імені Віктора Гурняка, у закладах, де він навчався – школі номер 27 та технічному коледжі – встановлено меморіальні дошки. Чи достатньо, на Вашу думку, ми згадуємо про Героя? Що б хотіли покращити у цьому плані?
В першу чергу, я розумію, що кожна людина має починати з себе. Навіть з маленьких дій, бо що б не робила влада – цього завжди буде недостатньо. Ми не зможемо стати джерелом патріотизму, шани і вдячності, якщо не будемо робити все, що у наших силах, всі разом допомогати нашим військовим, які і зараз продовжують нас берегти – на жаль, уже 12 рік. Звичайно, коли почався Майдан в 2013-2014 роках, тим дітям було, наприклад, по 6-7 років, і потрібно вдома дитині розповідати, пояснювати, що відбувалось в Україні ще зовсім недавно. Ми маємо говорити й про новітню історію, про вагомі події, які відбулись ніби нещодавно, але стали для нашої історії дуже значущими. Особливо боляче було родинам загиблих воїнів, коли почалось вже повномасштабне вторгнення, і всі почали відлік: “третій день війни”, “тридцятий день війни”, “сто п’ятдесятий”… Дуже боляче було це слухати, насправді, бо ж війна розпочалась набагато раніше. Багато де ми чули такі вислови, і це дуже прикро. Хотілося нагадати, що ми шануємо всіх, і пам’ятаємо про всіх, хто загинув за Україну, хто ще з 2014 року не впустив ворога далі, бо ж насправді він вже давно почав топтати нашу землю. Про початок реальної війни не говорив ніхто – ні влада, ні люди.
Багато є питань, насправді. Невідомо, чому замовчувалось чимало, коли зробили АТО – антитерористичну операцію. Ті хлопці, вважаю, дійсно збудували фундамент новітньої державності, який ми маємо зараз. Якби не було нескореного 2014-го, то не настав би незламний 2022-гий. Хтозна, що було б з нами зараз, якби не вони – вони йшли самі, добровільно, стали живим щитом, захищаючи свої сім’ї, своїх рідних, свою державу. Без зброї, амуніції, військового спорядження. Тільки з великим запалом серця і любов’ю до України. Заради правди і справедливості, заради життя України.
Варто зазначити про проблеми, з якими зіткнулися багато родин героїв. Наприклад, якщо в жінки з трьома дітками загинув чоловік, віддав своє життя за Україну – вона отримувала 3000 грн пенсії. Як вижити одній такій мамі з дітками без сторонньої допомоги? Чи одинокій мамі, яка мала одного-єдиного сина, і врешті залишилась одна? В той час, коли можновладці отримували (і отримують) космічні суми зарплат та надбавок. Тому болить, адже полеглі герої виконали свій обов’язок перед державою.
Болить за таку невдячність, несправедливість. Знаю багато сімей, що втратили найдорожчу людину на війні, яку тоді й війною не називали, і вони залишилися, на жаль, сам-на-сам зі своїм горем.
Якби Віктор сьогодні міг побачити Україну — таку, за яку боровся, ту, якою Україна є зараз — що, на Вашу думку, сказав би?
Віктор ніколи б не мовчав. Він би точно був таким самим активістом – створював би рухи, волонтерив, гуртував би довкола себе людей. Я впевнена, що точно став би тим голосом, що об’єднує, голосом, що сказав би: “Ми мусимо! Ми зможемо! Ми маємо єднатися і йти до Перемоги!”.
Ще в 14 років, коли діти писали на уроці про свої мрії, він написав:
“Я б хотів стати психологом, або секретарем. Хотів би мати свою фірму, або робити на великому підприємстві. Ще хочу зробити великий внесок в розвиток й розквіт нашої держави”. Це було у шостому класі, і я не знала про це – аж поки його класна керівничка Надія Михайлівна не принесла мені на похорон цей згорточок, й не показала. Так і сталося. Віктор зробив великий, найбільший внесок – віддав своє життя за Україну, не зрадив своєї пластової присяги – вірити Богові та Україні.
З точки зору журналістики – він би точно не мовчав. Це було його покликанням – боротися за правду, висвітлювати її, говорити про нас на весь світ. Думаю, він говорив би гучно про кожного побратима, воїна, кожного, хто віддав життя за Україну. Щоб жодне ім’я не було забуте.
“Кожен, хто поборов в собі страх, хто показав мужність, і хто змінився – кожен із них герой, хтось більше хтось менше”.
Ще Віктор писав: “До сліз… Мені більше всього хочеться вірити, що ми пам’ятатимемо подвиг всіх, хто віддав своє життя за нас з вами. Вони, без сумніву, герої, як і ті, що ще живі. Перед очима пробігають їх усмішки, їх жарти. Боляче… Але не можна зупинятися. Запитай себе, а що ти зробив для Перемоги? Ворог не тільки зовнішній, а й внутрішній. Вбий його в собі, і це буде помста за їх смерть… Спочивайте з миром, друзі…”
Пані Марія старається приймати участь у громадському житті міста, відвідує всі можливі заходи, приурочені пам’яті Героїв, пече імбирно-медові пряники для благодійних фестивалів, ярмарок. Нещодавно, 5 жовтня, відбувся благодійний фестиваль “Гарт” (назва фестивалю також символічна – це псевдо Віктора у “Пласті”), на якому було зібрано 202 643 грн, котрі було спрямовано на допомогу 3 Армійському корпусу.
Рідна сестра Віктора, Оля, яка проживає в Нью-Йорку, активно продовжує справу брата. Там вона заснувала благодійний фонд “Victory for U” в пам’ять про брата , що закуповує потрібне медичне обладнання, військове спорядження, автівки на фронт, організовує у США культурні події, щоб поширювати та зберігати нашу культурну спадщину – другий рік поспіль організовує благодійний вертеп. На виручені минулого року кошти – а це близько 50 000 дол, – фонд придбав хлопцям автомобіль на фронт. Оля постійно підтримує пластунів, військових, вона завжди у русі, допомозі, маючи при цьому трьох діток та свої клопоти. До слова, батько Віктора, Петро, працює координатором по Тернопільщині з пошуку зниклих безвісти та полонених. Робота важка й морально, й фізично, проте пан Петро завзято працює в пам’ять про сина і на благо України, відчуваючи це своїм обов’язком.
Фотовиставка “Від Майдану до війни” облетіла увесь світ – експонувалась в Канаді, Нью-Йорку, Чикаго, а також майже усю Україну. Виставка налічує 36 фотографій, що охоплюють період від Революції Гідності до перших етапів війни на сході. Ми вдячні друзям Маркіяну і Петру, що вони зберегти ці світлини з Вікторового фотоапарату, і зараз увесь світ має змогу бачити події Євромайдану і початку російсько-української війни.
Журналістка та авторка матеріялу – Оксана Куцик
Дочка Віктора Юстинка у віці 10-11 років намалювала картину “Шлях” з глибоким змістом: соняхи символізують мужність наших героїв та пам’ять про них, на фоні – Дерево життя, що вселяє надію, віру до Перемоги, символізує також поєднання неба із землею. Дівчинка на картині наче йде вгору, уперед, до Перемоги. Віримо, що так і буде. Хустинки та шопери з цим зображенням можна придбати і за кордоном, і в Україні, і підтримати таким чином наше військо зараз.
Віктор знявся у кліпі гурту Тартак та Нічлава “Не кажучи нікому” – цікаво, що це була роль повстанця у вишиванці, який загинув у 1943 році в бою під Загоровим, боронячи рідну землю від загарбників. У документальному фільмі Тараса Химича «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939—1941» (2007) зіграв епізодичну роль повстанця. Похований на Личаківському кладовищі у Львові на полі Почесних поховань. Указом Президента України № 450/2021 від 28 серпня 2021 року, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», присвоєно звання «Герой України» з врученням «Золотої Зірки» (посмертно). Герою – назавжди 27 років.
Ми дякуємо пані Марії за теплу, душевну розмову та просимо згадати нашого Героя Віктора Гурняка, що віддав своє життя за кожного з нас. Світла пам’ять Герою України!
