Документальна стрічка Антона Штуки «Останній Прометей Донбасу» постає перед глядачем не просто як хроніка воєнного часу, а як монументальне та вкрай предметне дослідження межі людської витривалості, зосереджене навколо Курахівської ТЕС, що застигла всього за десять кілометрів від лінії фронту.
Ця історія розгортається в декораціях індустріального велетня, де кожен запуск пошкодженого блоку перетворюється на акт відчайдушного героїзму, а щоденний побут енергетиків стає безперервним балансуванням між професійним обов’язком і реальною загрозою фізичного знищення під канонаду нескінченних обстрілів. Автор майстерно вибудовує візуальну паралель між сучасними руйнаціями та архівними кадрами середини минулого століття, демонструючи глядачеві циклічність української історії, у якій нинішні рашисти з такою ж маніакальною жорстокістю нищать відроджене після нацистів світло. Через призму об’єктива ми спостерігаємо за болісною трансформацією ідентичності героїв, які, попри звичку говорити російською, у моменти найвищої напруги та остаточного прозріння стають тими самими Прометеями, чия боротьба проти темряви ведеться не зброєю, а відданою працею до останнього подиху станції. Фінал фільму, що фіксує повну евакуацію та залишення розтерзаного міста, залишає по собі важкий, але необхідний осад, змушуючи кожного з нас замислитися над ціною того комфорту, який ми звикли вважати належним у своїх тилових домівках.
Це кіно, яке буквально струшує основи світосприйняття, вимагає від аудиторії не просто споглядання, а глибокого співпереживання та визнання подвигу людей, чия епітафія «ми боролись» звучить як найгучніший маніфест незламності українського духу в найтемніші часи нашої сучасності.
Ми поспілкувались з режисером фільму, паном Антоном Штукою, і отримали цікаві та змістовні відповіді на питання про фільм, ідею створення та його цінність в контексті новітньої історії України.
Антоне, з чого почалася історія «Останнього Прометея Донбасу» і в який момент ви зрозуміли, що буденна робота енергетиків під обстрілами має стати великим документальним полотном? Як з’явилася ідея?
Ідея народилася несподівано — під тиском подій і часу, що невблаганно спресовував реальність у щось невідворотне. Я гостро відчув: нинішні події надто скороминущі, і їх необхідно фіксувати «тут і зараз», поки вони ще живі.
Усе почалося зі зустрічі зі знайомим, який працював у комунікаціях енергетичної компанії. Він розповів, що прямо на лінії фронту існує станція — під постійними ударами, але там досі працюють люди. Цієї інформації не було у відкритих джерелах, адже йшлося про об’єкт критичної інфраструктури. Як документаліст, я миттєво зрозумів: це треба зафіксувати, а вже потім думати, що з цим робити. Ми знали, що станції залишилися лічені тижні, а може й дні, — тому оперативно зібрали команду і вирушили в невідомість, на Донеччину.
Розуміння того, що це буде саме фільм, прийшло у два етапи. Перший — під час польового дослідження на локації. Ми помітили страшну закономірність: щойно з труб іде дим, станцію починають обстрілювати. Труби заввишки 180 метрів на рівнині видно навіть з околиць Донецька. Виникла болісна дилема: ворог бачить дим і б’є артилерією, а енергетики все одно усвідомлено запускають блоки, не маючи жодного захисту. Це був внутрішній конфлікт, який неможливо було ігнорувати.
Другий момент настав навесні. Коли я змонтував першу 18-хвилинну частину, мені зателефонували герої й повідомили, що починається евакуація. Тоді стало ясно: історія розширюється, виходить за межі одного підприємства і вплітається у глобальний контекст. Так поступово нанизувалися інші елементи — історія музею, паралелі з 1941 роком… Стало очевидно: це матеріал для повнометражного кіно.
Як до вас потрапили унікальні кадри хроніки 50-х років і чому було важливо візуально зіставити відбудову станції після нацистів із її нинішньою руйнацією рашистами?
Це сталося випадково, наприкінці травня. Я був на фестивалі Docudays UA в кінотеатрі «Жовтень». В одному з фільмів промайнула архівна хроніка: чоловіки під бадьору радянську музику завзято зводять індустріальні об’єкти. Усе виглядало натхненно, майже пропагандистськи — і саме тому так боляче вдарило.
У ту мить я відчув разючий контраст. Я бачив, як колись цей промисловий Схід зводили ударними темпами — і водночас знав, як сьогодні він так само «ударно» руйнується. Ця абсурдна паралель вразила мене до серця, і я захотів передати її глядачеві — щоб і він відчув цей розрив між надією вчора і попелом сьогодні.
Ми знайшли той фільм — це була стрічка Максима Белінського «Донбас» про відбудову регіону після Другої світової війни. Потім я працював у національному архіві, переглянув безліч радянських стрічок про будівництво промисловості. Разом із режисером монтажу Мішелем Ладисем ми вирішили об’єднати ці часові пласти через музей станції — місце, яке було серцем підприємства і яке евакуювали разом із обладнанням. Так минуле і сучасне запаралелилися максимально природно, майже органічно — як два береги однієї ріки, яку перетинає одна й та сама трагедія.
Ваші герої — це чоловіки, які звикли до фізичної праці, а не до камер; як вони сприймають свою «прометеївську» роль і чи усвідомлюють, що їхній опір темряві став символом для всієї країни?
Ставлення героїв до зйомок змінювалося кардинально — повільно, як довіра, що народжується крізь спільно пережите. На станції вони займалися важкою працею під обстрілами, тому камера була для них на останньому місці. Багато хто уникав нас або відмовлявся говорити. Нас рятували наполегливість, гумор і те, що ми просто жили поруч із ними довгий час — ділили один простір, один страх, одну тишу між вибухами.
Спочатку вони вважали нас диваками: двоє хлопців бігають з камерою там, де немає опалення, води й постійно загрожує смерть. Казали: «Навіщо ви нас знімаєте? Це ж просто рутинна робота». Вони не усвідомлювали своєї героїчності. Думаю, це природно: якщо занадто героїзувати себе в таких умовах, можна втратити фокус на безпеці та на задачах, які тримають тебе живим.
Ми завойовували їхню прихильність щодня — пояснювали, чому важливо зафіксувати ці події, чому світ має це побачити. Це був найскладніший проєкт у моєму житті. Але коли вони побачили готовий результат на великому екрані в заповненому залі на 400 місць — їх охопило справжнє потрясіння. Побачити свою щоденну рутину як епічне кіно — для них це стало великим одкровенням, майже катарсисом. Тепер ми дружимо, постійно на зв’язку, і вони вдячні за те, що їхня праця стала почутою і побаченою.
Фільм отримав підтримку Українського культурного фонду — наскільки складно було переконати інституцію інвестувати в такий прямолінійний і трагічний проєкт, що позбавлений будь-якого «глянцевого» патріотизму, а показує лише сувору реальність?
Мені здається, що УКФ якраз і зосереджений на збереженні пам’яті та нематеріальної спадщини — і фіксація таких історичних моментів є органічною частиною його місії. До того ж ми вже мали підтримку Держкіно, що далося складніше: там ми проходили багато етапів, від заявки до офлайн-пітчингу, крок за кроком доводячи право цієї історії існувати. Для УКФ ми готували документи вже з глибоким знанням проєкту — зйомки на той момент уже тривали, і за нами стояла не лише ідея, а й живий матеріал.
Я щиро вдячний Фонду за цю підтримку, адже іноземні фонди, на жаль, проєкт не підтримали. Без УКФ цього фільму просто не існувало б. Саме фокус інституції на збереженні правдивої, а не прикрашеної історії дав нам змогу отримати цей ресурс і довести розпочате до кінця.
Більшість героїв у кадрі спілкуються російською, що потребувало закадрового перекладу; як ви працювали з цим і чи не вважаєте, що українцям боляче буде сприймати факт тотального полону Донбасу російською мовою?
Ми — документалісти, і наша сила в правді. Ми не маємо права прикрашати реальність, пом’якшувати її гострі кути заради зручності. Так, на Сході багато людей спілкуються російською. Ми могли б це інтерпретувати, перекроїти, але документальне кіно має показувати життя таким, яким воно є, — без ретуші і без вибачень.
Я не вважаю, що глядачам буде «боляче» від самої мови, бо російськомовні українці не перестають бути українцями. Більше того, у фільмі є важлива внутрішня трансформація: один із героїв, який усе життя жив під впливом російської пропаганди в Кураховому, після евакуації на захід України змінює середовище — і наприкінці фільму починає говорити українською. Неідеально, з помилками, але саме в цій недосконалості — справжність змін.
Мова у фільмі — це хроніка полону Донбасу радянською пропагандою. Але ці люди, якою б мовою вони не говорили, мають чітку й непохитну позицію: вони залишаються вірними Україні, їдуть у тилові регіони працювати на українських енергооб’єктах. Це заслуговує на глибоку повагу — і мені як автору було неймовірно цінно простежити цю невідворотну внутрішню зміну.
Яку головну емоцію чи думку має винести глядач після фінальних титрів, коли він бачить остаточну евакуацію та порожнечу там, де ще вчора пульсувало світло? Який післясмак залишає Ваш фільм?
Я будував фільм на перетині багатьох тем: від закритих промислових об’єктів до болючої «евтаназії» цілого минулого. Мені важливо, щоб глядач вийшов із залу з потребою рефлексувати — не відпустити побачене, а нести його в собі. Сьогодні Донеччина є частиною політичних обговорень про «мирні плани», але за цими планами стоять реальні родини, які змушені вбивати своє минуле, бо хтось десь вирішив віддати їхній дім.
Післясмак фільму має бути дослідницьким — як погляд у вікно, за яким уже нічого немає. Ми заглядаємо у щілину нещодавнього минулого і бачимо там об’єкт, якого в реальності вже не існує. Це архівна експозиція міста і станції, яких більше немає — і ніколи не буде такими, якими вони були.
Але головна емоція — це надія. Хоч би якою трагічною була ситуація, ці люди врятували обладнання для інших станцій, які зараз тримають енергосистему країни. Це самопожертва рівня давніх міфів — але вчинена звичайними людьми з мозолястими руками. Я б хотів, щоб сльози глядачів були терапевтичними — від усвідомлення того, наскільки неймовірні люди живуть поруч із нами і як невимірно багато вони віддають заради того, щоб в Україні було світло.
