Заради головної ролі Ворона у фільмі «Вічник» Павло Текучев схуд на 10 кілограмів, кілька разів перечитав роман Мирослава Дочинця і пройшов складний внутрішній шлях, який не завжди можна пояснити логікою або розумом. В ексклюзивному інтерв’ю для KAMO magazine український актор розповідає, чому «Вічник» сьогодні звучить особливо гостро, що в цьому герої йому найближче, а що — найважче прийняти, і чому був змушений 12 годин стояти в льодяній воді.
Чи доводилося вам щось у собі змінити, щоб зіграти Ворона? З чого ви черпали натхнення для відтворення його образу?
Слава Богу, що кіносценарій цієї картини був написаний за мотивами роману Мирослава Дочинця. І дійсно, маючи таке першоджерело, дуже легко було займатися творчим процесом пошуку відповідей на запитання про те, хто він такий, як він виглядає, як він існує, тому що Дочинець пише дуже яскравими образами, і дійсно було цікаво працювати з цією книгою. Я перечитував її декілька разів, і вона кожен раз справляла на мене абсолютно нове враження. Чи доводилося щось у собі змінити? Найголовніше, що перед початком зйомок ми домовились про те, що починаємо знімати з періоду, коли мій персонаж знаходиться сам в лісі. І була задача сильно схуднути, чим я займався два місяці до знімального процесу. І мені вдалося дійсно скинути 10 кілограмів для цієї ролі. Якщо говорити про внутрішні зміни, то, звичайно, їх було теж багато, тому що я не можу ототожнювати себе до цього проєкту з цим персонажем. Ми дуже різні, і є певні моменти, для яких довелося теж багато внутрішньо працювати.
Чи змінила війна ваше ставлення до ролей і вибору проєктів?
Звичайно, внесла свої великі корективи у всю індустрію. Є речі, на які я тепер ніколи не погоджуся, а саме: зайти в кадр з росіянами або взяти участь у проєкті, де так чи інакше залучені жителі цієї країни. Це, мабуть, головне й основне. А щодо вибору ролей… Наш ринок не настільки перенасичений, щоб можна було перебирати. Але, звичайно, всі критерії стали більш загостреними. І якщо раніше ти набагато менше часу приділяв пошуку інформації про проєкт, то зараз це набагато більш серйозні дослідження.
Що у Вороні вам найближче як людині?
Мабуть, його невпинне бажання жити й рухатись далі. Я відчуваю певну спорідненість з цією темою, з бажанням постійно знаходитись в шляху. Мені це дуже резонує.
А що, навпаки, було найважче прийняти в його характері?
Найважче було прийняти, мабуть, жертовність цієї людини, готовність до самопожертви. Це така християнська цінність, про яку дуже багато йдеться в цій історії, і її дуже тяжко виправдати якимись мотивами особистісними. Це така вроджена, можливо, подарована Богом здатність наряду з прощенням, яку неможливо пояснити, — вона просто є в людині або ні. І тому виправдати це і віднайти в собі такі самі поклики було достатньо тяжко.
Наскільки ця історія, попри минуле, відгукується сьогоднішньому глядачеві?
Думаю, що дуже яскраво, тому що цей фільм в тому числі про боротьбу, про шлях українця та України, але розповідає про неї, не використовуючи біль і трагедію сьогодення та тему сучасної війни. Водночас сильну аналогію можна проводити з подіями, які ставалися 100 років тому та тими, які відбуваються сьогодні. І це, звичайно, дуже зачіпає за живе. Тому що у фільмі багато подій пов’язано з окупантами московськими, які прийшли на наші землі. І, звичайно, сьогодні це звучить дуже гостро. Тому, думаю, що дуже відгукається ця історія сьогодні.
В одному з інтервʼю, команда фільму сказала, що загальний матеріал стрічки «Вічник» склала 4 години, але випустили лише 2. Чи могли б ви розповісти, яка сцена вам найбільше сподобалася із тих, які не увійшли в фільм?
З тих 2 годин, які не увійшли в стрічку, є сцени, які ще досі можна використати. Там є дуже цікава та неочікувана сцена з начальником концтабору та його дружиною, яка розкриває цього персонажа і, знову ж таки, його жертовність і любов, безумовно, якою наділені дуже небагато людей у світі.
Як ви розумієте, що роль “ваша”?
Мабуть, вже під час знімального процесу. Бо рідко коли вдається, готуючись, до кінця зрозуміти, твоє чи не твоє, не спробувавши пройтись в одязі цієї людини, не стоптавши його чобіт, як то кажуть. Тому що акторська природа, в принципі, налаштована на те, щоб вміти брати обставини максимально різні. А твоє чи не твоє — чесно собі відповісти можна десь вже потім, згодом. Стосовно Вічника можна сказати, що точно моя. І точно мені дуже до вподоби.
Як ви ставитеся до імпровізації?
Є такий хороший вислів, що будь-яка імпровізація має бути дуже добре підготовлена. Що мається на увазі? Коли ти настільки в матеріалі й знаєш повністю історію свого персонажа, хід його думок і всі подальші ключові моменти, дійсно можна собі дозволити це задоволення — піти трошки не за планом і зімпровізувати. Але це дуже відповідальна річ, тому що від твоєї гри часто залежить результат роботи всієї команди. Головне, щоб це було доречно. І якщо дійсно складаються всі обставини, всі зорі, і в момент імпровізації ти йдеш в правильний бік і народжується щось цікаве, яскраве і те, що не можна було запрограмувати, — то це дійсно дає друге дихання і відкриває тобі інше розуміння і персонажа, і себе теж. В професії взагалі це, мабуть, найвищий рівень майстерності, коли ти можеш імпровізувати, знаходячись у своєму персонажі. Тому ставлюся дуже позитивно і завжди хочеться її.
Як ви ставитеся до тези, що кожна роль змінює актора?
Переконаний, кожна роль – це неоціненний досвід, який впливає на тебе як внутрішньо, так і інколи зовнішньо. Просто ступінь буває абсолютно різною. І, мабуть, дуже залежить від того, наскільки ти підключаєш душу до виконання того чи іншого персонажа. Але взагалі хочеться таких історій завжди, які дійсно матимуть на тебе потім вплив.
Щоб ви порадили людям, які планують стати акторами?
Перше — тричі подумати, і це зараз не жарт, тому що це дійсно складна професія, яка вимагає дуже сильної віри в себе і постійної роботи над собою, невпинної, адже будь-яка зупинка вибиває тебе з професії. А якщо вже обрав цей шлях, то в жодному разі не втрачати віру. Мабуть, ще впевненості та багато-багато натхнення, яке потрібно інколи знаходити в найнеочікуваніших моментах життя і місцях.
