Сьогодні, 4 серпня 1854 року народилася Марія Заньковецька. Що стала легендарним голосом українського народу.
У селі з ніжною назвою Заньки, серед тихих чернігівських ланів, улітку 1854 року народилася дівчинка, якій судилося стати голосом українського театру. Її назвали Марією, але світ запам’ятав її як Заньковецьку – ім’я, що стало символом правди сцени, сили жіночої душі та любові до свого народу.
Ще в дитинстві Марія мала голос, здатний зворушити навіть найстриманіше серце. У родинному домі лунали пісні, церковні хори, тихі розмови про козацькі часи. Батько, нащадок старшини, прищеплював дітям гідність, а мати – чуйність і доброту. Здавалося, що дівчинка має йти шляхом музики, співати в операх Петербурга чи Києва, але доля написала власний сценарій. Хвороба змінила її голос, проте не зламала волі – і тоді Марія знайшла нову мову для душі: театр.
У жовтні 1882 року на сцені єлисаветградського театру вперше з’явилася тендітна акторка в ролі Наталки з «Наталки-Полтавки». Глядачі були вражені: перед ними постала не просто героїня п’єси – на сцені дихала жива Україна, з її радістю й болем, чистою любов’ю та гіркою тугою. Плакали жінки, мовчки стискали руки чоловіки, а театральні критики писали: «З’явилася нова зірка – Заньковецька».
Відтоді Марія стала серцем трупи корифеїв – разом із Кропивницьким, Карпенком-Карим, Садовським, Старицьким. Вона створила галерею жіночих образів – Харитина, Олена, Аза, Галя – кожна з них була не просто роллю, а прожитим життям. На виставах іноді доводилося викликати швидку – настільки сильно її гра впливала на глядачів. Після однієї з постановок Садовський, вражений до глибини душі, подарував їй бірюзовий перстень – символ заручин із театром.
Її кликали до імператорських театрів, обіцяли багатство й славу в столиці імперії. Вона ж лишалася в Україні, кажучи: «Мій театр – тут, серед свого народу». Вона відмовлялася від розкоші, але не від правди. Завдяки їй українська сцена набула власного голосу, здобула гідність і стала мистецтвом, що говорило серцем рідною мовою.
У зрілості Заньковецька створила власну трупу, відкрила народний театр у Києві. Вона стала першою акторкою, якій надали звання Народної артистки УСРР. Коли її здоров’я згасало, вона тихо відходила в Києві, але знала: театр житиме, бо вже пустив глибоке коріння.
Сьогодні її ім’ям названі театри, національні нагороди, вулиці. У Львові стоїть академічний театр, у Києві – музей, а в серцях тих, хто любить українську сцену, досі звучить її голос – голос жінки, яка ніколи не зраджувала свій народ і свою правду.
Марія Заньковецька була більше ніж акторкою – вона стала душею українського театру, втіленням жіночої сили та відданості культурі. Вона навчила нас, що сцена – це не гра, а служіння. І сьогодні, в день її народження, ми схиляємо голови перед легендою, яка зробила наш театр безсмертним.
