Повномастабна війна змусила нас робити важливі вибори в житті. Хтось мусив мігрувати, хтось — змінити професію. У цій розмові — історія акторки Юлії Фоміної, яка пішла в армію з відчуття відповідальності за свій дім. Вона розповідає про службу без ілюзій, втому й внутрішню дисципліну, а також про можливість жити, творити й працювати навіть у формі. А ще про кіно як спосіб зафіксувати нашу реальність і не дати їй зникнути з пам’яті.
Юліє, як Ви вирішили змінити своє життя та з творчої професії перейти на військову службу? Ваше рішення заслуговує на неабияку повагу!
Швидко. 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, а вже 25 лютого ми з мамою стояли в черзі до військкомату. Нас не хотіли брати, бо ми жінки. До речі, в інтерв’ю іншому виданню я назвала іншу дату, але, переглянувши власні сториз, зрозуміла, що це все ж було 25-го.
Після військкомату ми пішли в ТРО, але нас не взяли з тієї ж причини. Далі був «Азов»: там нас прийняли на навчання, але згодом відправили в резерв. Ми вирішили нічого не чекати й пішли в ДУК ПС. Як з’ясувалося, це було одне з небагатьох формувань, де до жінок ставилися без упереджень. Саме звідти я згодом потрапила до ССО ЗСУ. Мама нині служить в іншому роді військ ЗСУ. Подробиці я не маю права розголошувати.
Жодної іншої причини йти служити, окрім очевидної — повномасштабного вторгнення, — не було. Є я, є мій дім, і в ньому є ворог. Чому я маю тікати зі свого дому через загарбників? Тікати мають вони, а я маю зробити все, щоб це сталося якомога швидше. Така моя позиція. Я навіть не розраховувала, що за службу колись платитимуть. Перші місяці, ще будучи добровольчим формуванням, ми жили виключно завдяки волонтерській допомозі. Лише згодом нас офіційно мобілізували, і держава почала забезпечувати. Тож якщо хтось думає, що я пішла в армію заробляти гроші, — це смішно.
Чи залишається у вашому житті простір для кіно й театру у теперішніх умовах?
Слоган рекламної кампанії 5-го рекрутингового центру ССО, у якій я беру безпосередню участь як амбасадор ССО, — «Звичайні люди. Надзвичайні задачі». Це про те, що навіть будучи військовослужбовцем, ти можеш мати простір для життя: жити вдома, приділяти час родині, своїм хобі і водночас виконувати надзвичайно важливу для країни роботу. Усе залежить від посади, яку ти обираєш. Є посади, що передбачають постійний рух із міста в місто; є такі, де ти живеш удома й ходиш на службу, як на звичайну роботу; а є варіанти, коли завдання виконуються в зоні бойових дій, а проживання — в умовно безпечній зоні поруч.
Багато залежить і від командира. Є ті, хто вміє грамотно організовувати процеси, а є й ті, хто не вміє або не хоче, незалежно від досвіду й навчання. Армія, як і будь-яка інша спільнота, — це зріз суспільства: тут є професійні, адекватні люди, а є різні. І зрештою дуже багато залежить від тебе самого. Якщо ти виконуєш роботу швидко й якісно, до твого часу ставляться з повагою, звісно, якщо пощастить із командиром. Тут, як то кажуть, мають зійтися зірки. Мені не завжди щастило з усіма цими факторами, але періодично я все ж маю можливість займатися театром і зйомками.
Я не буду спати, втомлюся до смерті, зроблю роботи більше, краще й швидше, аби мене тільки відпустили на зйомки. У 2025 році, наприклад, дві частини щорічної відпустки я витратила на підготовку до вистави «ЧОРНА ВДОВА» в театрі KINO. Час від часу потрапляю й на зйомки серіалів або реклами, але значно частіше кастинг-менеджери пропонують дати, від яких мені доводиться відмовлятися, бо заступаю в наряди.
Чи змінилося ваше сприйняття кіно зараз — як глядачки й як акторки?
Так, я уважно стежу за наративами, які транслюються у фільмах і серіалах про військових. Якщо там просувають відверту нісенітницю, я завжди реагую й пишу про це. Під час повномасштабного вторгнення я особливо гостро усвідомила, наскільки важливо створювати власний український продукт. Я точно знаю, що хочу бути частиною цього процесу — історії відродження національної ідентичності через кіно й театр. Головне — знайти на це час.
Які теми в українському кіно сьогодні відгукуються вам найбільше?
В українському кіно мені особливо відгукуються теми війни та наших реалій, адже їх важливо увіковічити, щоб наші діти знали, через що пройшла Україна, аби стати такою, якою вона є. Також мене надихають культурні й історичні фільми — не важкі чи нудні, а сучасні, ті, що формують живе розуміння нашої культури та історії.
Чи є фільми, до яких ви повертаєтесь у складні моменти — і чому саме вони?
Є фільми та серіали, до яких я повертаюся просто тому, що люблю їх. Вони вже як рідні. Наприклад, серіал «Спіймати Кайдаша» я передивлялася разів двадцять від початку до кінця й знаю всі репліки напам’ять. Він дуже перегукується з моїм життям і щоразу повертає мене в атмосферу моїх 2010-х.
Поділитесь добіркою найкращих фільмів українського виробництва на вашу думку?
Назву кілька українських фільмів і серіалів, які першими спадають на думку й які я щиро рекомендую до перегляду:
- Я працюю на цвинтарі;
- Памфір;
- Довбуш;
- І будуть люди;
- Перші ластівки;
- Тиха Нава;
- Потяг.
- Уроки толерантності
- Кіборги
- Божевільні
- Щедрик
- Між нами
- Тут і тепер
- Прикордонники
- Ти – космос
Документальний фільм не українського виробництва, але про Україну, який мене надихає: Winter on Fire: Ukraine’s Fight for Freedom.
Насправді мій список значно більший — близько 30 гідних стрічок і серіалів українського та україно-іноземного виробництва. Я планую знайти час повністю передивитись весь список, відкоригувати й обов’язково поділитися, адже про багато з цих робіт сьогодні або забули, або ж ніколи не чули.
Як гадаєте, чи зміниться українське кіно після війни?
Кіно вже змінилося, стало на правильні рейки й рухається у правильному напрямку. Ми не знаємо, коли настане те умовне «після війни». Особисто я в нього не вірю й не покладаюся на нього. Жити й робити правильні речі потрібно вже сьогодні. Так само і з кіно: якісне, дороге, історичне, культурне, розважальне — будь-яке, але сьогодні.
І на останок, про що ви мрієте та ким бачите себе після війни?
Найімовірніше, після війни я звільнюся з армії. Хоча я дуже її люблю. Я вдячна армії за те, що вона мене переламала вздовж і впоперек та зробила сильнішою. Але я прийшла сюди, будучи акторкою, тож планую піти теж акторкою. Водночас допускаю, що життя може розвиватися інакше, бо воно в мене дуже цікаве.
З початком повномасштабного вторгнення всі мої мрії зникли, і майже чотири роки я сміливо говорила, що більше не маю мрій. А зараз подумала й хочу сказати: я мрію про велику сім’ю. Можливо, це не зовсім «мрія», адже я не готова робити це будь-якою ціною, і водночас не назву це «ціллю», бо цілей я завжди досягаю. Сім’я — це складніша організація, її не варто досягати чи створювати всупереч війні, через вік, через «а, що люди скажуть» або будь-які інші причини. Я люблю, коли все відбувається природно.
