Талий сніг ліниво сповзає з дахів будівель, подекуди падаючи великим шматком прямісінько в калюжі. Гуп! І всередині все здригається. На півсекунди завмираю. Цікаво, чи буде це зі мною усе життя — різкі звуки, гучність яких пронизує і ти інстинктивно хочеш впасти на долівку і закрити руками голову?
Мабуть.
А діти?
Коли десь на вулиці скрипить сміттєвоз, старша нашорошує вуха і питає, чи то не сирена? А молодша тягне подушки у коридор.
Дві стіни. Укриття. Яке-не-яке.
Скроллю телеграм-канали. Наче менш-більш спокійно. Вдих-видих. Діти в школі та садочку. Це просто сніг.
Чотири роки тому наше життя змінилось на 180 градусів, і цінність кожного прожитого дня здійнялась до максимуму. Чотири, трясця його, роки. Постійна фонова тривога. Режим «бий або біжи». Десятки телеграм-каналів. Там показують рух шахедів, а цей швидше інформує про ситуацію в місті.
Балістична ракета летить зі швидкістю 10 тис. кілометрів на годину, а «Орешнік» не фіксується радарами.
Чи знали ми 4 роки тому, що будемо тримати в голові цю інформацію? Чи знали, що при переході в нову школу перш за все будемо перевіряти, яке там укриття? Чи знали, яким горючим є ракетне паливо, і що хімічні грілки у взуття реально допомагають? Ні. До цього неможливо підготуватися. Не можливо підготувати себе до розмови, де ти маєш пояснити дітям, що тато тепер працює на іншій роботі.
Тато не прийде ночувати.
Тато захищає нас.
Не можливо пояснити чотирирічній дитині, що її друг — на хмаринці, бо в його двір вдарила російська ракета. «Мамо, а він має там що їсти? А чим він грається? А коли пограється — він повернеться?». Бо чотирирічці в силу незрілої префронтальної кори важко ще осягнути тему смерті. Що казати — тобі, тридцятирічній, важко.
В морозильній камері є завжди буханка замерзлого хліба. Про всяк випадок. Ноутбук пищить робочими сповіщеннями. Радію, бо робоча рутина — те, що тримає на плаву. Монотонні, щоденні дії за графіком чудово стабілізують психіку.
Відчинила кватирку.
Вперше за зиму, бо в часи блекауту тепло в кімнатах було в найбільшому пріоритеті — у нас навіть з’явились гумові медичні грілки, що чудово, як виявляється, нагрівають ліжко. Кімнату наповнює свіже, навіть ледь тепле, майже весняне повітря. Чути спів пташок. По правді, діти мені говорять про той спів вже кілька ранків поспіль, по дорозі до школи та садочку, але я чую його по-справжньому тільки зараз.
Чотири роки… За цих чотири роки моє оточення помало зжирає страшна паща війни.
Першим загинув наш дядько Сергій під Куп’янськом. Він, попри численні травми, несумісні з життям, героїчно боровся за те життя у госпіталі до останнього. Сестра каже, що навіть прийшов на трішки до тями. Але. Далі — Толік. Мій чотирирідний брат, якому було двадцять. Світло-русяве волосся, справжній красунчик. Він не мав ще навіть жодних серйозних стосунків, але пішов добровольцем. Родина більше року жила в невідомості — статус «безвісти зниклий». Згодом за даними ДНК вдалося ідентифікувати Толіка. По правді, я досі сподіваюся, що це помилка, і він прийде до нас живим одного ранку. Сподіватись же можна, правда?
Дев’ятнадцятого листопада — ще дві жертви війни. Тоді їх насправді було десятки, адже це був перший масований приліт в наше відносно спокійне місто.
Віталік та Давидко — тато і син.
З Давидком моя менша дочка ходила разом до садочку. Це про нього я щоразу їй розказую, вказуючи на хмаринку. Пригадую, як ридала на сходовій клітці і щосили молилась за здоров’я подруги Тані та її донечок, що залишились живими і потрапили до лікарні. Тоді загинуло багато цивільних. Але за Таню та її родину болить й досі.
Все, на що я спромоглась в той день — допомогти розбирати завали у нашому садочку поруч, що також постраждав, та приготувати перекусити хлопцям, що працювали там від самого початку. Я не пам’ятаю, як згребла вкупу всі термоси вдома, які мала, і на газі закип’ятила каструлю води — світло через обстріли зникло. Все на автоматі. Заплакані вихователі рятували вазони та підмітали підлогу від уламків скла, що розлетілось на друзки. Другий дім, в якому виховувалась моя старша, і тепер ще й молодша дитина — пошкоджено.
Війна дихає нам в спину.
Чотири роки. За них ми встигли побувати за кордоном, навіть намагалися адаптуватись та піти в місцеву школу — але край, де тобі все нерідне, пригнічує до фізичної неможливості дихати. Синдром біженця з депресією та повною апатією до всього також довелось пережити. Тож, коли стало зрозуміло, що війна точно не на два-три тижні — було прийнято рішення повертатись додому.
Моя менша дитина не пам’ятає життя без війни. Сирени, укриття, героїчні вірші про ЗСУ, зневага до всього російського стали частиною її свідомості. Старша — стала не по роках дорослою. Пам’ятаю, як одного вечора я настільки втомилась, що було несила підвестися з ліжка. І морально, і фізично. Я буквально заснула одягненою з купою невиконаних робочих задач. Вона змайструвала мені нехитрий бутерброд з молочною ковбасою та зробила гарячого чаю з цукром — я не даю цукру до жодних напоїв, але тоді той чай став найсмачнішим. Чи хочу я, доню, щоб ти зростала так? Аж ніяк. Чи маю я вибір? Ні.
Я міцно корінням в’їлась в ґрунт, з якого проросла. Я — рослина, що не приживеться в іншому кліматі. Тільки свій. Тільки рідні люди поруч. Адже якщо ділити лихо на всіх — його стає менше, правда? Тож засукаймо рукави подалі та живімо. Кожного дня, як востаннє. З посмішкою, з планами, з найамбітнішими цілями — щоб голос про нас лунав гучно на весь світ. Бо ми не маємо зникнути, а якщо й зникнемо — то маємо залишити по собі найглибший слід.
