Ми довго думали, як розповісти про поетів і поеток так, щоб вони вийшли з підручників, зі скульптурного спокою, з бронзи й офіційності та з’явилися в кімнаті: живі, справжні, зі зморшкою біля ока від усмішки, з ранковим голосом, із теплим чаєм у руках. Як показати не лише їхні тексти, а їх самих: із порухами, уподобаннями, думками та дружніми розмовами.
Так народилась ідея неможливих зустрічей: сніданків у саду, де за одним столом ми уявляли Лесю Українку то з Павлом Филиповичем, то з Михайлом Драй-Хмарою чи Василем Свідзінським. Їхні епохи не перетинались, їхні голоси не встигли відгукнутися один одному за життя, але в поезії, думці, мовчанні вони були поруч. І ми вирішили їх звести, показати, що їхня зустріч усе-таки відбулася – на світанку, серед трав, під яблунями.
Це не реконструкція, не історія, не фантастика. Це акт уяви, який дозволяє глибше зрозуміти: ким вони були, чим дихали, що могли б сказати одне одному. Для кожної зустрічі Лесі з поетами ми сервірували тематичні столи. Обрали посуд, кольори, предмети і через ці деталі розповіли про характери, поетику, відчуття часу. Так вигадані поетичні сніданки стали реальністю.
Цей проєкт про ніжність до поезії, про розмову між поколіннями, про уяву, що відновлює зв’язок. А також про те, що, можливо, найважливіше сьогодні: що ці поети говорили б про наше сьогодення? Про війну… Про гідність… Про біль і волю… Віримо, що вони би не мовчали, адже ми всі не мовчимо!
Володимир Свідзінський
Ой красно ти, яблунько,
Зацвітала.
Ой рясно ти, зеленая,
Плодів приношала.
Була б ти багата,
Та прийшли дівчата
І ласії діти,
Розхильчасті віти
Понагинали,
Запашні яблука
Пообривали… В синій пустині
Сіяє місяць,
В безмовний смуток
Закований.
Тишею ночі,
Туманним блиском
Сад зачарований.
Пагілки яблунь
В холоднім цвіті
Тонко срібліють
На темній блакиті,
І непорушно
Їх сіть воздушна
Тінню прозорою
Долі повторена.
У світлі ранкового сонця, що лоскотало шибки старого, але напрочуд затишного будинку, Леся поправляла волосся перед дзеркалом. За її спиною простора кухня, де ранкова кава вже бриніла ароматом, а свіжа випічка терпляче чекала в духовці. Стіл накрили в саду, скатертиною з ніжного льону, на тарілках лежали свіжі ягоди, мед у прозорій банці світився золотом, а поруч на блюді хліб з лавандою та горіхами.
– Якби хтось мені колись сказав, що я снідатиму у XXI столітті, – засміялася Леся, поправляючи тонкі золотисті сережки, – я, мабуть, йому процитувала би Шеллі. Але світ непередбачуваний.
Володимир Свідзінський з’явився у дверях майже безшумно, як звик ходити все життя, – легкий, трішки іронічний, у м’якому сірому светрі, з обличчям, ніби вигравіюваним терпкими роздумами. У руках тримав невеличкий томик віршів – звісно, не своїх. Його погляд сяяв зацікавленням.
– А от я радше б процитував Шевченка. Чи, може, Драй-Хмару, – сказав він, сідаючи навпроти. – Але знаєш, Лесю, це диво говорити тут, зараз. Випити кави без цензури, без перешкод, без глухого шепоту під вікнами.
Леся сміється, наливаючи каву. Вона любить слухати, як говорить Свідзинський: він розставляє слова на столі, ніби коштовності.
– Про що ти зараз би писав, Володю? – запитує вона, підкладаючи йому шматок пирога. – Про війну, що знову тримає усіх у напрузі? Про дівчат, які плетуть маскувальні сітки замість весільних рушників?
– Про тишу, Лесю, – відповідає він задумливо. – Про тишу між вибухами, про тишу між рядками повідомлень, про тишу в голові, коли вже не залишилося сил плакати. Але, мабуть, найбільше про красу, що виживає попри все. Про ту зворушливу здатність людей сідати за стіл і пити каву навіть тоді, коли за вікном усе гуде й хитається.
Вона дивиться на нього довго, вдячно, бо розуміє, ці слова, як молитва. Вони плекають життя там, де йому найважче.
– А я писала б про жінок, – мовить Леся, – про їхні плечі, які витримують неймовірне. Про те, як вони люблять, борються, йдуть далі. Зрештою, що є більшим за любов?
За вікном, у парку, пролітають перші ластівки. Лесині пальці тягнуться до телефону, вона фотографує цей сніданок – так, наче хоче зберегти його для вічності. Володимир усміхається:
– А ми колись думали, що поезія це єдина форма безсмертя. Тепер, виявляється, і фото теж.
Вони сидять у промінні травневого сонця, між чашками кави й недопитим чаєм, між живою розмовою й напівсказаними думками. За столом – не просто сніданок, за столом – Україна, що говорить сама з собою, через століття. І в цьому її сила.
Михайло Драй-Хмара
Одцвітають півонії! Кров’ю
Забагрилась навколо земля, —
То владичиця-смерть над любов’ю,
Над красою тріумф свій справля.
Переможная, спис твій і в мене
У скривавлених грудях стримить,
Але серце цвістиме огненне
Як остання весна зашумить!
Травневе сонце ніжно торкалося плечей Лесі, коли вона стояла біля мольберта в саду. На полотні народжувались м’які лінії – не портрет, не натюрморт, а радше емоція, вловлена між квітами, ранком і людьми. Сад був залитий світлом, а поруч на столі, під півоніями, що виглядали наче розлитий рожевий шепіт, чекали щойно випечені булочки.
Михайло Драй-Хмара, прийшовши, спершу зупинився біля столу, провів пальцями по келиху, на якому бриніло сонце. Він вдихнув аромат півоній, ніби шукаючи в ньому давно забуті слова.
– Лесю… – почав він тихо. – Як ти вловлюєш не лише форму, а й повітря навколо?
Леся обернулася, злегка усміхнулася. – Я малюю не людей і не речі. Я малюю тишу між ними. Ту, що заповнює простір, коли зупиняються слова.
Вони сіли за стіл. Легка випічка, трояндовий чай, прозорі тарілки – усе виглядало так, ніби сам ранок сервірував цей сніданок.
– Ти знаєш, Свідзинський часто згадував про тебе, – сказала Леся, наливаючи чай. — Каже, ти вмів мовчати так, що навіть мовчання здавалося віршем.
Михайло усміхнувся ледь помітно. – Іноді мовчання рятує від зайвого. А іноді це єдина мова, що залишається.
Леся занурила пензель у воду, подивилася на Драй-Хмару. – Я завжди думала, що поезія, як акварель, прозора, крихка. Лише торкнися грубо – і зникне, розпливеться.
– А я думав, що поезія, як сад, – відповів він. – Її треба садити терпляче, чекати, коли проросте, і радіти навіть тим квітам, що розцвітуть лише на мить.
У саду шелестіли дерева, а Лесина рука впевнено рухалась по полотну. На мольберті народжувалась картина – саду, сніданку, тиші, двох голосів, що розмовляли не словами, а присутністю. І в цю мить здавалося: навіть півонії схиляють голови, слухаючи їхню розмову.
Павло Филипович
Закликав червень чарівну теплінь
У тихий сад і у поля безкраї,
І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь,
Коли бджола її крилом торкає.
Лиш ніжний келих нахиляє їй
І тягнеться, як пролетить метелик,
І кожна мушка – радісний носій
Дарунку квітів ясних і веселих.
Навчись і ти, коли прийде твій день,
Віддать усім прозорий мед любові.
Приваблюючи фарбами пісень
Мандрівників далеких, випадкових.
І непомітно передай вікам
Оті пилини сховані насіння.
Смерть не мине, і ти загинеш сам,
Та безліч раз зійдуть твої насіння
Сонце дрімало на вершечках дерев, кидаючи золоті промені на старий дерев’яний стіл, заставлений простими стравами й дикими польовими квітами: волошками, ромашками, звіробоєм, що пахли вільними степами. Леся сиділа у кріслі, легко обіймаючи пальцями чашку кави, а навпроти, з трохи нахиленою головою, мовби прислухаючись до власних думок, сидів Павло Филипович.
– Знаєш, Лесю, – озвався він, – я часто думаю, якби ми жили тепер, чи зуміли б витримати любов до цієї землі? Бо вона, як колись, поранена, втомлена, але нескорена.
Леся посміхнулася уголос – так, що навіть польові квіти, здається, здригнулися від тепла.
– Павле, любов до України – це не щось, що можна витримати. Це щось, що носиш у собі, як серцебиття. Вона в погляді волонтерки, що подає чай на вокзалі, у руках художника, що малює мурали на обгорілих стінах, у піснях, що лунають в окопах, у тривожних дзвонах храмів, у поезії, народженій під звуки сирен, у кожних обіймах тих, хто повернувся додому.
– Але тепер, – задумливо мовив Павло, – стільки гіркоти. Люди воюють, їдуть, вертаються, ховають, відбудовують… Я бачив вчора дітей в метро, що гралися, поки гуділи сирени. Хіба поезія може щось удіяти?
– Саме тому ми й маємо писати. Щоб у світі, де діти граються в метро, залишався рядок, до якого можна доторкнутися, як до руки. Поезія – це теж будівництво, Павле. Ми кладемо не камінь, а слово. Але з них теж виростають стіни, під якими хтось одного дня сховає серце від болю.
Павло тихо засміявся:
– Як добре, що ти є, Лесю. Часто чую, що ми, поети, нічого не можемо змінити. А ти кажеш можемо. І я так вважаю. Принаймні не залишимо людину на самоті зі своїм горем.
Навколо шелестіли дерева, гуділи джмелі й десь недалеко чувся гул міського транспорту, наче світ нагадував їм, що краса й біль живуть поряд. Леся знову взяла олівець, наче обіймала ним кожен момент, який не хотіла втратити.
– Знаєш, Павле, я сказала б так: “Навіть коли країна плаче – вона все одно співає”. І нехай цей спів стане дарунком їй, ніжним і впертим.
Павло кивнув, підняв чашку, мов тост за тих, хто любить, хто тримає, хто будує, навіть з уламків. І сонце, ніби почувши їхню розмову, вибухнуло ще яскравіше між гіллям, освітлюючи сніданок двох поетів, які, попри часи, продовжували вірили в силу слова для Батьківщини.
