Грудень — час передноворічної магії, коли оживає давня українська традиція Маланки — яскраве свято, що поєднує театралізовані обряди, символіку та колективну радість. Ми поспілкувались із командою проєкту “Коза-Маланка”, яка популяризує цю традицію у сучасному міському просторі. Вони розповіли про те, хто стоїть за ініціативою, з якими викликами стикаються, а також поділилися, чому Маланка має бути внесена до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Розкажіть про ваші ролі в команді? Хто чим займається?
Андрій Міщенко:
Нас загалом четверо організаторів. Це люди, які безпосередньо створюють Козу-Маланку. Окремо є ще чат із понад п’ятдесятьма учасниками самого дійства, але саме ми формуємо основу команди.
Христя і Кайя — носійки традицій. Кайя – наша головна креативна голова. Христя – “павучиха-комунікаційниця”, яка знає всіх і має контакти з усіма. Я вже відповідаю за комунікації-співпраці та бренд-менеджмент. І є Аліна, хардова продюсерка, менеджерка і організаторка всього дійства.
У кого і як виникла така ідея, і чому саме «Маланка»?
Андрій Міщенко:
Якось я потрапив на виставку “Памфірова Маланка: Танець смерті та життя” у Львівському муніципальному центрі і такий: «О, так, це ж воно». Максимальний прояв української культури. Я дуже довго її досліджую, але при цьому взагалі не мав жодної гадки про те, що таке Маланка. Коли побачив на екрані, що створили Микита Кузьменко та Сухолиткий-Собчук, був щиро вражений. І так у мене зʼявилась ідея-фікс. Я не міг збагнути, чому ми не святкуємо Новий рік так, як зображено у фільмі.
Христина Чубрей:
Я – буковинка, тому Маланка завжди була частиною мого дитинства. Я дуже любила це свято — воно навівало якусь містерію, щось загадкове. Мені завжди було цікаво, які маланкарі прийдуть цього року. До речі, у нас маланкували тільки хлопці.
А ще є цікавий момент. Колись, ще до ковіду, я побачила Маланку, яку робив Дмитро Мазуряк – він цим займається вже років п’ятнадцять. І я подумала: «Вау, який сніг, які костюми, я хочу привезти Маланку до Києва!». Забігаючи наперед – вийшло дуже епічно, бо тепер Мазуряк — мій найкращий друг, мій «брат-близнюк», як я його називаю. Я перейняла в нього цю справу, адже він зараз у війську. А для мене зберігати цю традицію — архіважливо.
Андрій Міщенко:
У 2023 році вперше за дуже довгий час змінився церковний календар: на 31 грудня припала Свята Меланія, а на 1 січня день Святого Василя. І я пам’ятаю, як подумав: це ж унікальна можливість нарешті почати святкувати автентичний український Новий рік саме так!
Влітку ми зустрілися з Христею на Подолі. Кажу: «Христя, є тема. Бачив, що ти колись робила Маланку з Мазуряком. Розкажи мені про Дмитра, бо я дуже хочу відтворити це в Києві». А вона: «Боже, ти прямо в серце влучив».
Восени ми вже почали діяти. Паралельно саме в цей час ми поїхали в тур «OnlyFunk» з Мазуряком, і там була Ярина Сізик. Вона сказала, що стає артдиректоркою «Куража». І ми майже одразу домовилися, що вперше з’явимося саме там. Це й стало нашим першим орієнтиром.
Десь у цей час долучилась Аліна. Я пам’ятаю, що побачив пост «Спільного спадку» — а Аліна його заснувала — про те, що вони відкриті до співпраці. Я кинув це Христі: мовляв, люди класні, треба з ними зв’язатися. Ми зідзвонилися, розповіли ідею, і Аліна сказала: «Так, я в темі». І з цього моменту ми вже працювали командою.
Кайя Нащук:
Я побачила, що ці «тусовщики» знову роблять якийсь двіж, пов’язаний з традицією. А це моє ядро, мій кор. Якщо десь відбувається щось традиційне, я завжди туди влізу. Сказала Христі: «Якщо треба буде допомога — пишіть». Сказала раз, сказала другий. Третій раз уже не збиралася, але Христя сама повернулась із словами: «Чуєш, гайда до нас». І так я стала частиною команди. Тут зібралися ті, хто любить традицію й креатив.
Взагалі, за цей час я зрозуміла таку річ: люди, які не лише придумують, а й можуть реалізувати задум — дуже тягнуться одне до одного. Нам постійно потрібне взаємне підживлення енергією. Ми десь спалахуємо іскоркою, потім приходить відповідальність, задачі, дедлайни — і енергія просідає. Тоді хтось поруч бере свою іскру, передає далі і знову всі запалюються. Думаю, саме за цим принципом ми всі й притягнулися.
Як відбувається процес підготовки до події?
Кайя Нащук:
Щороку ми плануємо почати підготовку раніше. Щороку! Але влітку це не сезон і банально воно “не йде”. А коли минає Покрова, всі такі: «Терміново, хочемо!». Бо заряджає нас сама Маланка: її народний театр, гротеск, імпровізація, люди, яких вона збирає.
Символічний момент, що ми цього року ми почали зідзвонюватися одразу після літнього сонцестояння, коли сонце починає рухатися на зиму. Ніби спрацьовує в голові: «Ага, сонце пішло до зими. Ну що, як там Маланка?». Ми дійсно живемо за календарем — автентичний культурний код зашитий у нас міцно. Від Романа до Йордана. Так робили наші предки: щойно закінчували колісну працю, сіно, город — і все, час до Маланки.
Давайте поговоримо ще про ваші складнощі в роботі, можливо факапи, цікаві кумедні історії, якщо є такі в арсеналі
Андрій Міщенко:
Ми ще ті колядники! (сміється). У нас немає бюджету, немає спонсорів — і це найбільший виклик щороку. Від того, скільки зберемо, прямо залежить масштаб дійства. Традиційно маланкарі збирають гроші «на щось», і зараз це «щось» — допомога війську. Тому кожного року ми актуалізуємо збір і тримаємо в голові: а де взяти кошти цього разу? Але якось так складається, що гроші знаходяться — і Маланка знову з’являється.
Щодо факапів. У нас мав бути один великий івент-фестиваль. Ми витратили купу часу, сил, енергії. Придумували концепції, планували, візуалізовували. А потім все накрилось. Звучить як провал, але насправді все що не стається, то на краще. Усі ідеї, які мали втілитися в рамках одного великого проєкту, ми тепер реалізовуємо в інших ініціативах-співпрацях, у різних містах. І це навіть крутіше. Маланка розростається ширше, ніж ми планували.
Аліна Божнюк:
Найкумедніша ситуація, яку я досі пам’ятаю, сталася на «Куражі». Ми вже репетируємо, всі в костюмах, десь запізнюється Чорт. Приходить з вилами як треба, а охорона не пропускає. Каже: «Холодна зброя». Ми пояснюємо, що це частина образу, а вони однаково не пропускали. Сцена виглядала так смішно, ніби ми намагаємось пронести контрабанду, а не зробити традиційний перформанс.
Це також одна з наших головних перешкод. Маланка родом із сіл, де маланкарів завжди більше, ніж глядачів. Люди в хатах не просто спостерігають, а стають частиною дійства. У місті все інакше: є правила, обмеження. Тому є ризик перетворити Маланку на концерт або постановку, а це взагалі не про неї. Найважче — зберегти непередбачуваність у межах урбаністичного формату. Бо коли нас просять «показати Маланку» для телебачення чи промо, це завжди виглядає дивно. Маланка без людей, які взаємодіють, і люди без маланкарів — це просто не працює.
Бувають й інші моменти. Наприклад, коли справжні буковинські маланкарі під час фестивалю роблять те, що роблять завжди: можуть щось позичити, переставити, поцупити і повернути через три хвилини. А нам потім пишуть: «Ваші хлопці щось вкрали!». Вони не крали — це частина гри, але міська культура до цього не звикла. І ми ніби формуємо нову етику: як виглядає міська Маланка? Які межі імпровізації?
Ще один постійний виклик — масштаби. «Кураж» щороку дивується: «Що ви знов придумали?». Ми приносимо сіно, крила по п’ять метрів. Їм потрібно кілька ітерацій, щоб усвідомити, наскільки все буде епічно. А на Буковині Маланка може покрити все місто сіном за годину. Це жива енергія, її неможливо приручити. І ми хочемо зберегти цю непередбачуваність, але при цьому не створити хаос.
А ще, дуже сумно, що люди постійно плутають Маланку з Різдвом. Маланка — не Різдво! Цього року ми будемо на це робити особливий акцент. Бо якщо з Різдвом люди вже розібралися, то з Новим роком і Маланкою — ще ні. І одна з наших місій — пояснити, що це самостійна традиція, зі своїм змістом, персонажами й ритуалами.
Андрій Міщенко:
По суті перед нами стоїть завдання придумати новий формат Нового року для всієї України. Маланка завжди жила в селах, і в кожному вона мала свої особливості. У Красноїльську був свій ведмідь, в Вашківцях інша Маланка, в Іспасі — ще одна. Навіть у межах одного села можуть бути відмінності.
Тому наш ще один виклик полягає в тому, щоб створити щось універсальне, що об’єднає багатьох українців, але збереже простір для місцевої інтерпретації. Ми довго це обмірковували, консультувалися з фахівцями музею Івана Гончара, читали дослідження, зокрема роботи Олександра Курочкіна.
Коли ми ходили перший рік у Києві, нам було важливо показати саме київську Маланку, тобто відобразити місцевий контекст. Бо найбільший смак традиції саме в її локальних деталях. Маланка дозволяє прожити все, що з тобою сталося за рік, і ці місцеві нюанси дуже допомагають.
Повертаючись до теми факапів, за два роки ми зробили стільки всього, що у нашому інстаграмі показано не більше половини. Ми часто не встигаємо фіксувати все, паралельно проживаючи таєнство дійства. Наприклад, у нас був прайм-тайм 1 січня на телемарафоні, але ми цього не виклали. Канал «Рада» нас публікував, виступали в музеї Гончара та багато іншого, що не потрапило в соцмережі. Цього року я взяв це повністю на себе, щоб нічого не губилося. До речі, із цікавинок, до нас звернулася молода режисерка, тож, стало зрозуміло, що з усього цього матеріалу вийде фільм. Це як логічне продовження нашої роботи.
Христина Чубрей:
І ще хочу додати про саму Маланку. Вона вийшла із сільського контексту в міський, і це дуже впливає на наше уявлення про меншовартість. Ми звикли соромитися всього «сільського», хоча саме село задавало тренди містам. У роботах Івана Гончара «Україна та українці» селяни виглядають неймовірно красиво й стильно. Це ламає стереотип, що «селяни це щось другорядне». Насправді вони створили величезний культурний пласт.
Андрій Міщенко:
Я хочу доповнити. Насправді, це мене особисто дуже вражає. Якщо подивитися ширше на традицію Маланки й водіння Кози, то вона глибоко вписана в європейську культуру. Її аналоги досі живуть у Болгарії, Румунії, Бельгії, Австрії. Навіть на Майорці та в Токіо на Новий рік переодягаються в чортів-тролів-крампусів та іншу нечисть.
У Європі індустріалізація буквально перемелювала все під одне. Традиції спрощувались, затирались. У нас же на селі багато де руки індустріалізації не дістались. Частково через колоніальну політику (тільки згадати, що паспорти на селі масово не видавали аж до 1976 року). І саме ця певна ізольованість, як парадоксально не звучить, зберегла автентичність. Традиції ніби законсервувалися.
Всі кажуть про те, що сьогодні Європа переживає кризу сенсів. Люди відчувають відрив від своєї землі, коріння, спадщини. І на цьому тлі цей наш пласт культури виглядає дуже живим і життєдайним. Народ справді відчуває емоційний відгук на ці карнавальні форми, на колективність, на ритуальність. Це щось дуже впізнаване для всієї Європи.
Аліна Божнюк:
В іспанських карнавалах, які проходять приблизно тоді, як у нас Масниця й зимові обряди, видно майже ті самі паралелі: логіка, символіка, поведінкові коди — усе дуже схоже.
Я думаю, що в багатьох країнах теж є спроби відроджувати місцеві традиції, просто вони рідко виходять на національний масштаб. У нас же, як це часто буває з Україною, саме момент кризи змушує людей раптом починати зберігати все своє. І хочеться, щоб Маланка не розчинилася у великому бренді, а зберегла оцю локальність, свої унікальні сенси. При цьому вона має величезний потенціал стати явищем міжнародного рівня. Якщо говорити справедливо, Маланка має стати об’єктом світової спадщини ЮНЕСКО.
Кайя Нащук:
Цей підвищений інтерес до традицій і всього українського відбувається не просто так. Ми живемо у час загрози винищення нас як нації, і в такі складні кризові часи нам потрібна опора. Найсильніша опора — це наша ідентичність.
Тому ця цікавість до традицій — це, по суті, пошук коріння, відповідей на питання «хто я?», «звідки я?», «яке моє місце?». І тільки коли ми самі почнемо досліджувати й усвідомлювати, коли зможемо пропонувати іншим свої відповіді, це справді нас згуртує. Маланка — дуже вдалий формат, у який можна «запакувати» пошук спільності. Це великий об’єднувальний фактор. Дуже хочеться, щоб ця традиція розвивалася далі. Питання лише в часі та людях, які готові перенести це в міський простір. Це непросто, бо є ті, хто стоїть на каноні й архаїчності, і ті, хто за сучасність. Але коли традиція приходить у місто, важливо знайти середину: не зламати її, але й дозволити собі щось адаптувати під актуальний контекст.
Андрій Міщенко:
Тут важливо додати про об’єднувальну історію, бо ініціатива «Коза-Маланка» так називається не просто так. Це справді єднання двох традицій: обряду маланкування і обряду водіння Кози. Вони існували в різних частинах України, тим не менш, між ними багато перегуків. У обох є коза, є дід, є персонажі, схожі між собою. Є навіть подібні символічні сенси того, що відбувається. Проте однаково це різні обряди.
Якщо суть Маланки в тому, щоб робити збитки і заговорювати від злих духів, то її прихід з ватагою чортів і дивних персонажів ніби не дозволяє іншим недобрим силам з’явитися протягом року. А обряд Кози зовсім інший. Він про смерть і відродження. Це як смерть старого сонця і народження нового. Коза помирає, потім оживає, і разом з нею має ожити добробут, сила. Україна відроджується разом з нею. І твоя хата теж в тому числі.
Коли ми почали досліджувати, стало зрозуміло, що ці два обряди ідеально доповнюють одне одного. Ми для себе так це і спроєктували. У перший рік спробували поєднати все в одну історію із трьох частин. Вийшла майже ідеальна трьохактна структура. У першій частині до закладу, хати чи будь-якого простору виривається Маланка, робить збитки, шумить. Потім усе завмирає і в другому акті розігрується обряд Кози. Далі кульмінація. Коза відроджується, разом з нею народжується Новий рік. У третій частині ми всі співаємо, донатимо, святкуємо, бо новий рік прийшов. Так сформувалася ця тричастинна структура, яка склалась ідеально як лего. І ми вирішили спробувати та й спрацювало. У мене тоді було відчуття просто до мурах. Я згадую це і досі.
А як відгукується авдиторія? Чи є, можливо, якісь цікаві питання, найчастіші до вас?
Христина Чубрей:
Перше: як до вас доєднатися. Люди справді щиро цікавляться, бо для багатьох це щось нове. І щороку, як нам здається, все більше людей хочуть увійти в це коло інтересів. Для нас це взагалі основна місія Маланки — просвітницька. Ми хочемо, щоб люди надивлялися, надихалися і робили це самотужки. Щоб воно ставало органічною традицією, а не лише тим, що ми організовуємо. Моя довгострокова мрія — щоб ми потроху відходили від Геловіну як головного «костюмного» свята. Не тому, що з ним щось не так, а тому що у нас є своє, і воно не менш яскраве.
Цього року ми плануємо зробити ще один крок у цей бік. Хочемо попрацювати з фешн-брендом над вітриною, щоб показати, що так теж можна.
Люди реально дуже зацікавлені. Ми це бачили ще в перший рік, коли ходили по Києву. Всі були в повному захваті, фотографували, підбігали. Бо це щось несподіване — з Різдвом усе більш-менш зрозуміло, а тут раптом якась «дікуха», якийсь театр, і це так можна? І це ще й пов’язано з церковним святом, зі Святим Василем? Для людей це часто як повернення до себе. У когось це робили родичі, хтось бачив це в дитинстві. Це дуже мило і дуже сильне відчуття.
Ми, чесно, дуже втомлюємося щосезону. Маланка — це не лише організація. Коли ти йдеш маланкувати, ти реально входиш у роль. Це окрема сакральна історія: ти береш на себе характер персонажа, його енергію, і це виснажує. Але коли бачиш людей, їхню щиру цікавість, захоплення — це так сильно наповнює. Ти одразу розумієш, для чого все це. Воно того варте.
Аліна Божнюк:
Про момент виснаження. Вже згадували про театралізованість Маланки, про те, що ти буквально входиш у роль і потім довго з цього виходиш. І тут важливо пояснити: дуже часто нам приходять запити «приходьте виступити». Так, ніби Маланка якийсь народний ансамбль, який можна запросити на корпоратив.
Але Маланка так не працює. Ми не можемо просто приїхати, вийти на сцену й «відмаланкувати» номер. По-перше, формат інший. По-друге — ти фізично й емоційно не можеш відіграти Маланку багато разів за сезон. Вона обмежена. Це може бути раз, може бути три, але не десять. Бо Маланка — це рефлексія в кінці року. Це перезавантаження. Ти входиш у роль персонажа, і водночас знімаєш з себе щось зайве. Це не щось містичне, але це дуже сильний внутрішній процес. Він проживається. Це спосіб завершити старий рік і відкрити новий у більш свідомому стані. І саме тому ти не можеш робити це десятки разів. Інакше все перетвориться на атракціон, а ми цього не хочемо. Ми відмовляємося від багатьох запитів і не заробляємо на цьому гроші, ми робимо Маланку тому, що віримо в неї і любимо її.
Замість того ми хочемо, щоб люди робили свої Маланки. Для цього створили посібник з Zagoriy Foundation, де розповіли, як зробити Козу-Маланку власними силами. І якщо нас кличе компанія, спільнота чи група людей — ми можемо приїхати, розказати, показати, навчити. Але щоб робили вони. Бо в них є свій контекст, свої історії, свої персонажі.
Ми дуже хочемо, щоб таких маленьких Маланок ставало більше. Щоб ми надихали людей робити свої і допомагали, коли це потрібно. Але поки запитів саме на навчання, на створення «своєї» Маланки, на жаль, мало. Натомість багато запитів «прийдіть виступіть». Це теж наша робота на майбутнє — пояснювати, як це працює насправді.
До речі, про Маланку поза Києвом. В Одесі є громадська організація «Робимо вам нерви». Вони побачили наші матеріали. Одна з учасниць приїхала на захід, щоб подивитися, як ми це робимо. Підійшла до нас, познайомилася. Потім ми вже детально все їй розповіли. Вона каже: «Так, я вже читала гайди, питала знайомих, хочу зробити також». І вона самостійно підготувала одеську Маланку. Вони скинули нам сценарій, ми трохи допомогли, щось відредагували. Але загалом вони все зробили дуже класно. І воно реально спрацювало.
Ми додатково з ними поговорили, і цього року вони готують Маланку вже в більшому масштабі. Вони зробили свої висновки: минулого року не було музики, тому зараз уже домовилися з місцевими фольклорними гуртами. Тобто в Одесі буде вже друга Маланка, і це неймовірно.
Оце саме та ідеальна модель масштабування — щоб люди робили Маланки самостійно. Це наша головна мета. Ми готові допомагати, підтримувати, підказувати. І хочеться, щоб таких запитів ставало більше. Це, насправді, набагато складніше, ніж просто подивитися на корпоративний виступ. Бо тут треба подумати, придумати, зібрати людей, знайти свою історію. Але ми дуже заохочуємо до цього. Тому й робимо лекції, консультативні сесії, залюбки розповідаємо все, що знаємо.
А що найважче в організації? Ідея, сценарій, логістика, чи костюми?
Христина Чубрей:
Переодягатися і вживатися в роль, бо треба бути в правильному настрої. А потім — маланкувати. І так кожен раз. Скільки ми минулого року переодягалися? Думаю, кожен з нас — принаймні три-чотири рази. А якщо серйозно, то за Маланку це може бути п’ять-шість разів. Мінімум тричі кожен переодягався, і це реально складно. Потім знімаєш маску — і відчуваєш себе дуже виснаженим. Цікавий факт, зазвичай раніше костюми спалювали після події — це був процес очищення, адже ти збираєш дуже багато енергії. Це як скинути щось із себе. Ми цього не робимо, тому що наступного року повертаємося до цих ролей і знову проходимо цей процес.
Аліна Божнюк:
Особисто для мене найскладніше — взяти на себе нову роль. З організаційного боку тяжко знайти людей, які зможуть на себе взяти цю роль, розкрити персонажа, взаємодіяти з людьми і залучати їх у процес. Але я згодна з Христею, що найскладніше — це індивідуальний шлях цієї трансформації, цієї гри і залучення. Наша роль як організаторів — скоріше допомогти, створити простір. Це дуже глибокі психологічні процеси. У нас всередині є така думка: надягаючи маску, ти знімаєш маску. Навіщо взагалі потрібні всі ці переодягання? Щоб у людей, особливо молоді, була можливість прожити досвіди, які в реальному житті вони не можуть собі дозволити, надіти ролі, які не можуть відіграти через соціальні тиски чи обмеження.
Андрій Міщенко:
Коли ти вдягаєш маску, ти ніби приймаєш на себе певний архетип. Важливо психологічно вміти її зняти. Я дуже обережно ставлюся до того, що приміряю на себе. Минулого року я грав роль Шандаря, і під цим образом весь рік переосмислював, що для мене означає лідерство.
Ще був період, коли я грав ролі Діда і Чорта. Весь рік пройшов у рефлексіях між цими двома крайнощами. Найулюбленіша моя історія — це коли в перший наша знайома , яка тоді в нас була Василем в той же рік народила дівчину і назвала її Василина. Вражає, бо Василь символізує початок нового року, початок нового життя.
Якщо поговорити з людьми, які беруть участь у маланкуванні, думаю, вони розкажуть, як ролі, які вони на себе взяли, впливали на них протягом року. Це ніби шлейф, що супроводжує їх усі 12 місяців. Це дуже цікаво, бо маланка дає можливість рефлексувати про рік, що минув. Ми часто беремо персональні інтерв’ю, і люди розповідають, як вони сприймають себе під час цієї ролі. Але можливо, ми просто не спалюємо зараз костюми в містах, і тому цей шлейф лишається з нами. Можливо, якби ми їх спалювали, було б легше відпускати ці образи. Це загадка.
Які у Кози-Маланки плани на майбутнє?
Андрій Міщенко:
Я просто сплю і бачу, що це має бути визнано як справжня спадщина для ЮНЕСКО, як говорила Аліна раніше. Уявіть собі: різдвяні свята в Європі закінчуються 26 грудня, і починається мертвий сезон, який оживляється десь у середині січня. А у нас є унікальна можливість запросити всю Європу на Маланку. Закінчили різдвяні свята, сіли в літак чи поїзд і приїхали до Києва. І з 28 грудня по 3 січня — фестиваль Кози-Маланки, куди стікаються маланкарі зі всієї країни, щоб похизуватися.
От чому в Чернівцях було так кайфово під час “Маланка-фест”? Бо з’їжджалися колективи з усіх кутків, хизувалися костюмами, співами, інсталяціями. Це було щось неперевершене — інсталяції, шоу, атмосфера.
Це має стати чимось подібним. І тоді ми створюємо Острів Нового року. Для цього чудово підійде Труханів острів. У Стразбурзі є концепція «Острова Різдва», а в нас буде Новорічна альтернатива. Основна ідея — зробити великий магніт, який притягуватиме не тільки людей з усієї України, а й, можливо, зі всього світу.
Кайя Нащук:
Мені дуже подобається те, як розвивається Коза-Маланка. Ми намагаємося копати глибоко й рости розмірено — без різких ривків, але з відчуттям напряму. Для мене важливо тримати баланс: щоб про цю традицію дізнавалося дедалі більше людей і вона не замикалася лише в межах вузької традиційної спільноти.
Я часто згадую, що на початку ми говорили про великий окремий фестиваль. Він так і не відбувся — і зараз мені здається, що це природно. Процес пішов далі, трансформувався, і, можливо, виріс у щось складніше й цікавіше, ніж одна велика подія.
Цього року ми плануємо яскраво заявити про себе через низку колаборацій. Наша основна команда вже працює по всій Україні, об’єднуючи локальні спільноти та контексти. Залишилося зробити ще кілька важливих кроків, аби всі плани й ідеї стали реальністю. Ми віримо, що все вдасться
