Жінки завжди були активними учасницями українського суспільного життя: боролися за освіту й права, розвивали культуру, створювали громадські організації та долучалися до національного руху. Про те, як саме українки кінця XIX — початку XX століття змінювали суспільство та що досвід попередниць може дати сучасним жінкам, говоримо з Аллою Швець, докторкою філологічних наук, та Мар’яною Гірняк, публічною лекторкою з тем української культури. Розмова у межах перевидання видавництвом Creative Woman Publishing книжки Марти Богачевської-Хомяк «Білим по білому. Жінки в громадському житті України, 1884–1939».
Алла Швець — докторка філологічних наук, заступниця директора з наукової роботи Інституту Івана Франка НАН України, професорка НУ «Львівська політехніка», голова ГО «СВОЯ. Жіноча мережа освіти і розвитку»
Чому книжка Марти Богачевської-Хомяк «Білим по білому» важлива для українського суспільства сьогодні? Чому було важливо перевидати її саме зараз?
Книжка Марти Богачевської-Хомяк змінила саму оптику нашого минулого з погляду оприсутнення в ньому жіночої історії. Вона вивела жіночий чин із невидимості в осердя інтелектуальної розмови, відкривши за окремими голосами цілу стихію спільнодії, солідарності та відваги, і вписала цей жіночий досвід у наш великий історичний наратив. Це було надзвичайно важливо — повернути жінкам їхню історичну суб’єктність.
Для мене знаковий прорив цієї праці полягає в тому, що Марта Богачевська-Хомяк переконливо показала: жіноча історія — це не додаток до загальної історії, не маргінальна тема і не окремий сюжет для вузького кола зацікавлених. Без жіночого досвіду історія України просто буде неповною. Із цією головною інтенцією книжки якнайточніше пов’язана її назва — «Білим по білому».
Дуже промовиста метафора назви дає точний ключ до читання й розуміння цієї книжки. У полтавській вишивці білим по білому орнамент не завжди відразу помітний: у нього треба вдивлятися, щоби побачити рельєф нитки, розгледіти візерунок. Так само довгий час було і з жіночою історією. Жінки завжди були присутні в українській історії. Вони творили, організовували, писали, навчали, воювали, підтримували спільноти. Але їхній чин часто не потрапляв до звичного історичного наративу або залишався на його периферії. Марта Богачевська-Хомяк зробила цей орнамент видимим, показавши нам тяглу історію жіночої спільнодії.
Перевидання цієї книжки саме в наш час вкрай важливе. Адже її ідеї, приклади з минулого, спосіб ословлення цього минулого не втратили своєї актуальності. Бо ця монографія говорить нам про речі, які для українського суспільства й далі є засадничими, — про гідність, єдність, відповідальність, самоорганізацію, здатність діяти й мати відвагу бути собою.
У час російсько-української війни ми особливо виразно бачимо, наскільки важливим є жіночий досвід громадянської відповідальності. Жінки служать у війську, підтримують родини й громади, займаються волонтерством, культурною дипломатією, освітою, документуванням досвіду війни, творять нові форми взаємодопомоги. І в цьому є глибока історична тяглість із тим, про що пише Марта Богачевська-Хомяк у контексті жіночої історії. Вона вкотре нагадує, що жіноча солідарність, сестринство, спільність — не абстрактна ідея. Це практична дієва сила, яка в різні історичні моменти давала змогу зберігати спільноту, культуру, пам’ять і здатність діяти, чинити опір та будувати державу. Тому «Білим по білому» сьогодні читається не лише як книжка про минуле. Це книжка, яка допомагає нам краще зрозуміти себе теперішніх.
Український жіночий рух кінця XIX — початку XX століття розвивався паралельно з національним рухом. Як ці два напрями взаємодіяли між собою?
Національний характер українського жіночого руху зумовлений насамперед історичними обставинами нашої тривалої бездержавності. У XIX столітті українські землі належали до двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Після поразки національно-визвольних змагань українці знову опинилися під владою чужих держав. За цих умов боротьба за права жінок і праця для національної спільноти були тісно пов’язані між собою.
Фундаторка українського жіночого руху Наталія Кобринська черпала натхнення з європейських емансипаційних ідей, але розвивала їх на ґрунті українського національного життя, виходячи, як вона писала, з «дійсних національних інтересів». Для неї було важливо, щоб жінки ставали активними учасницями суспільного життя й водночас усвідомлювали власні потреби та права. Ще виразніше національна ідея українського фемінізму кристалізувалася в міжвоєнний період. Мілена Рудницька наголошувала: «Служба для Нації була і є одною з провідних ідей українського жіночого руху, з якої він черпає свій етос і своє остаточне оправдання». Водночас вона говорила про нову «творчу ролю української жінки у відродженні Нації».
Тож український жіночий рух був учасником національного руху, мав у ньому власний голос і власний порядок денний. Жінки працювали для своєї спільноти, відстоювали право на освіту, самореалізацію та повноцінну участь у суспільному житті. Саме цей нерозривний зв’язок жіночого й національного визволення допомагає побачити книжка Марти Богачевської-Хомяк. Вона також допомагає зрозуміти, що українки боролися не лише за власні права — вони працювали задля освіти, мови, культури, державності, збереження і творення українського світу. Ця праця є водночас історією жінок та історією України.
Чи змінилося за останні десятиліття наше розуміння ролі жінок в українській історії?
Так, суттєво. Якщо раніше жіноча присутність в українській історії часто залишалася на другому плані, а діяльність жінок сприймали передусім як допоміжну, то сьогодні ми дедалі виразніше бачимо в них самостійних діячок і творчинь суспільних змін. Дедалі більше усвідомлюємо, що жінки були не лише свідками історичних подій, а й їхніми активними учасницями.
І цю зміну оптики складно уявити без праці Марти Богачевської-Хомяк «Білим по білому», яка започаткувала цілий напрям досліджень — жіночу історію як невід’ємну складову історії України. Сьогодні вже є нові покоління дослідниць і дослідників, які продовжують цю роботу, працюють з архівами, приватними свідченнями, жіночою пресою, відкривають нові теми. Маємо сказати, що змінився і сам спосіб говорити про жіночу історію. Йдеться вже не лише про повернення окремих імен чи розповіді про виняткових жінок. Ми починаємо бачити зв’язки між ними, їхні спільноти й організації, тяглість їхньої праці та розуміти, що без цього досвіду історія України неповна.
Це також велика праця громадських організацій, які досліджують і популяризують жіночу історію. Сьогодні з’являється дедалі більше способів говорити про неї. Маємо феміністичні видавництва, зокрема Creative Women Publishing, яке популяризує жіноче письмо й перевидає класику. Маємо подкасти, лекторії, відеопроєкти, форуми, а також назви вулиць, які повертають у публічний простір імена видатних українок.
Мені самій було цікаво ініціювати й брати участь у низці дуже потрібних проєктів, серед яких — подкаст «Матері-засновниці», дворічний цикл щотижневих лекцій «Її лекторій», проєкт «СВОЯ розмова», який через жіночі досвіди минулого допомагає осмислювати сьогодення, цикл роликів про події та постаті жіночої історії — «Право бути», освітній лекторій-проєкт «Жіноча сила українського руху опору ХХ століття», а також спільні форуми до 140-річчя українського жіночого руху. Кожен із цих форматів по-своєму відкриває жіночу історію для ширшого кола людей.
Ми бачимо величезний інтерес і запит на ці знання. Тож поступово змінюється не лише те, кого ми пам’ятаємо, а й те, як розуміємо своє минуле. Саме тому метафора «білим по білому» спонукає нас просто уважніше вдивлятися в нього.
Мар’яна Гірняк — публічна лекторка з тем української культури та історії, телеведуча
Що у книжці «Білим по білому» виявилося для Вас найцікавішим або найнеочікуванішим?
Навіть складно виокремити щось одне, оскільки це панорамна картина українського жіночого руху — від заснування в Станіславові 1884 року першої організації «Товариства руських жінок» і до Другої світової війни. Мабуть, найбільше вражає те, наскільки шляхетними та національно свідомими були ці жінки. Багато жінок із вищих суспільних верств поділяли політичні погляди своїх чоловіків. Наприклад, на початку XVIII століття жінки з роду Орликів разом зі своїми чоловіками підтримували спроби І. Мазепи відновити Козацьку державу. Цікаво описано залученість жінок до освіти, політики й літератури, а також співдію українок по обидва боки Збруча.
Читаючи про жіночий рух кінця XIX — початку XX століття, чи побачили Ви паралелі із сучасним феміністичним рухом? Що з досвіду жінок того часу залишається актуальним для Вашого покоління?
Інтелігенція того часу вкладала багато ресурсів у просвіту та освіту: від Олени Пчілки, яка агітувала українське вище товариство збирати кошти на «український народний університет», Софії Симиренко, яка зробила пожертви на заснування українськомовного університету імені свого покійного чоловіка, бізнесмена Василя Симиренка, до Христини Алчевської, яка заснувала недільні школи в Харкові. Освіта — стратегічна галузь, і ці українки це добре розуміли.
Про книжку «Білим по білому», історію українського жіночого руху та його значення для сучасного суспільства говоритимемо з Аллою Швець і Мар’яною Гірняк уже 15 листопада у Львові. Запрошуємо долучитися до лекції та розмови. Квитки можна придбати за посиланням.
