Про мисткиню
Рева народилася в Одесі 1987 року, у родині художників. Її батько, скульптор Михайло Рева, і мати, дизайнерка одягу Тетяна Рева, визначили коло її перших вражень. Фахову освіту вона здобула на кафедрі художнього моделювання костюма Київського національного університету технологій та дизайну, який закінчила 2010 року. Того ж року вона перемогла в конкурсах молодих дизайнерів «Погляд у майбутнє» та Harper’s Bazaar Fashion Forward.
Подальше навчання в лондонському коледжі Central Saint Martins, а також стажування в нью-йоркській студії Такуна Панічгула та бельгійській студії Вальтера ван Бейрендонка розширили її технічні навички. Досвід роботи в індустрії моди згодом привів її до співпраці з Jacquemus, створення костюмів для Королівського театру Ковент-Гарден і декорацій для кліпу Гаррі Стайлза «As It Was».
Робочий день художниці не має суворого розкладу. Вона роками намагається приходити до майстерні рано, але зазвичай приходить опівдні, з кавою в термосі. Значну частину часу вона дивиться на робочу стіну. Це час роздумів і пошуку ідей.
Для кожного проєкту вона облаштовує окремий кут майстерні. Меблі стоять на коліщатках, тому простір легко перебудувати під нове завдання. На стінах з’являються борди, ескізи, проєкції. Художниця фотографує процес, а потім переглядає й аналізує зроблене. Робота завжди супроводжується музикою. Музика вводить її у стан, близький до трансу. У цьому стані логічний контроль слабшає, а інтуїція виходить на перший план.
Той самий принцип послаблення контролю Рева застосувала в серії акварелей «Anger Management». Вона малювала по мокрому паперу. Колір і форму обирала свідомо, а розтікання фарби не контролювала. Так техніка стала етичним вибором. Художниця відмовилася від повного панування над матеріалом заради точнішої фіксації емоційного стану.
Уважність до матеріалу
Живопис, тканина, фотографія і глина в практиці Реви не є взаємозамінними засобами. Кожен матеріал відповідає за окремий спосіб висловлювання. Малюнок безпосередньо на тілі моделей виник у момент, коли художниця, втомившись від десяти років навчання фешн-дизайну, шукала простір між одягом, тілом і зображенням. Прямий тактильний контакт із чужим тілом став для неї способом вийти з творчої самотності й увійти в інтимний діалог з іншою людиною.
Сукні, які вона шиє власноруч, виконують подібну функцію автопортрета. Художниця називає їх «оболонкою», яку створює щоразу, коли змінюється її внутрішній стан. Чорна сукня із серії «Anger Management» ілюструє цей принцип буквально: чорний колір потрактований як сума всіх кольорів, а оптичний акцент на животі вказує на ділянку тіла, де, за словами художниці, зароджуються і гнів, і любов.
Окремий і фактично найбільш промовистий випадок роботи з матеріалом — це глина зі Слов’янська. У майстерні Реви зберігається 350 кілограмів цієї глини — останньої партії, яку вдалося отримати з міста, розташованого менш ніж за двадцять кілометрів від лінії фронту. Художниця визнає, що усвідомлення цінності цього матеріалу її стримує. Вона хоче перетворити глину на утилітарні предмети, максимально наближені до повсякденного життя людей, а не на музейні об’єкти.
Сімейна лінія предметного дизайну продовжується стільцем, який розробив прадід художниці в Криму і який за старими ескізами відтворив її батько. Рева розглядає можливість запустити цей стілець у серійне виробництво. Функціональний об’єкт у її розумінні не поступається образотворчій роботі.
Зображення жіночого тіла
За останні роки фокус художниці звузився. Якщо на початку кар’єри тіло входило в її роботи через одяг, який на ньому сидить, то тепер воно постає безпосередньо, без посередництва костюма. Сама Рева підтверджує цей зсув, називаючи репрезентацію себе центральною темою останнього періоду.
У «Сні про падіння у рожеву безодню» тіло дане фрагментовано і зблизька. Нижня частина фігури написана крупним планом, без відступу, який зазвичай дає глядачеві дистанцію. Контур стегна тут не описує анатомію в академічному сенсі, а зафіксований, за словами художниці, у піковій точці задоволення. Живопис у цьому фрагменті працює на межі впізнаваності: форма достатньо конкретна, щоб прочитуватися як тіло, і водночас достатньо узагальнена, щоб не перетворюватися на ілюстрацію.
Ця точність відрізняє підхід Реви від традиції жіночого автопортрета, яка часто обирає або цілковиту відвертість, або повну метафору. Художниця тримається середини: анатомічна деталь у неї завжди підпорядкована композиційному рішенню, запозиченому з крою; лінія тіла ніколи не існує сама по собі — вона завжди є частиною більшої структури, зшитої з кольору, тканини і простору полотна. У цьому й полягає її реміснича майстерність.
Художня практика Маші Реви розгортається як безперервний переклад особистого досвіду в матеріальну форму. Живопис фіксує травму, тканина повертає тілу гідність, глина зберігає пам’ять про втрачену територію. У цьому послідовному русі від відчуття до форми й полягає авторський метод художниці — метод, актуальний не лише для історії українського мистецтва, а й для розмови про те, як індивідуальне тіло витримує колективну катастрофу.
Авторка: Діана Гасюк
