Українська поезія сьогодні переживає період активного розвитку: зʼявляються нові автори, спеціалізовані видавництва та формати, а читачі дедалі частіше звертаються до поетичної книги. Водночас книжковий ринок продовжує працювати в умовах війни, нестабільності та зростання собівартості.
Єдиним видавництвом, що зосередилося саме на поезії, стало «Вогнепис». Його засновниця, Вікторія Коваль, працює з рукописами, шукає нові голоси та прагне сформувати навколо видавництва власну поетичну культуру.
Ми поговорили з нею про те, хто сьогодні пише українську поезію, чи є на неї попит, як виживає книжковий бізнес і чого очікувати від «Вогнепису» найближчим часом.
«Вони хочуть бути почутими, прочитаними»
— Ви заснували спеціалізоване видавництво поезії «Вогнепис» у часи, коли це здавалося надризикованим кроком. Розкажіть, із яким портретом автора ви стикаєтеся сьогодні? Хто вони — люди, які надсилають вам свої рукописи, про що їхня поезія і чи є зараз реальний попит на поетичне слово серед українського читача?
— До мого видавництва приходять дуже різні автори: є ті, хто писав 10 років «у стіл» і нарешті наважився, є автори, які прийшли у літературу через війну, є люди з величезним читацьким досвідом, є дуже багато початківців серед надісланих рукописів.
А знаєш, що їх обʼєднує майже всіх? Вони хочуть бути почутими, прочитаними, щоб їхній рукопис взяли в руки обережно і допомогли надати цьому форми класної, якісної поетичної книги. Я дуже багато дивлюся на те, чи є в тексті власна інтонація, чи автор розуміє, навіщо йому саме цей образ, саме це слово, саме ця форма, саме ця рима. Я бачу, що зараз український автор стає вимогливішим до себе, і це хороший процес.
Щодо читача — попит є, але я би не сказала, що сьогодні український читач прокинувся з думкою: «Терміново треба купити збірки поезій». Поезію треба вміти запропонувати, і ми вчимося цьому щодня. Багато хто не розуміє сенсу поезії. Людина може купити книгу раз у рік, але читати 10 років.
«Найбільша проблема навіть не папір, а непередбачуваність»
— Український книжковий ринок зараз живе в режимі постійного долання криз — від дефіциту паперу та високої собівартості друку до постійної нестабільності через війну. З якими найгострішими складнощами «Вогнепис» стикається у щоденній роботі, і що допомагає триматися на плаву?
— Найбільша проблема навіть не папір, а непередбачуваність. Ти можеш запланувати наклад, бюджет, рекламну кампанію, презентацію, логістику — а потім реальність просто приходить і каже: «Ні». І видавничий бізнес в Україні сьогодні має бути готовим до цього «ні» щодня.
Друга проблема — це собівартість. Книжка — не лише папір і друкарня. Це редактура, коректура, дизайн, верстка, обкладинка, ISBN, логістика, маркетинг, комісії книгарень, пакування. І коли книга коштує для читача 400–500 гривень, це не означає, що видавець поклав ці 400–500 гривень у кишеню. За даними Української видавничої асоціації, у 2025 році середня роздрібна ціна книги зросла на 20–30%, а у 2026 році видавці очікували подальшого здорожчання через зростання собівартості. Це важко, справді важко.
Мій «Вогнепис» тримається не завдяки тому, що ми навчилися виживати у кризі, а завдяки тому, що ми маємо дуже вузьку спеціалізацію і мені легше приймати складні рішення. Мені взагалі здається, що видавничий бізнес зараз дуже добре показує різницю між продуктом і репутацією. Продукт можна продати один раз, а репутацію видавництва ти будуєш кожною книжкою.
«Якщо людина хоче читати, вона знайде формат»
— Паперову книжку сьогодні часто називають розкішшю через її вартість. На вашу думку, чи стають електронні видання реальним порятунком для ринку та читачів, чи поезія — це все ж той особливий жанр, який вимагає лише тактильного, паперового контакту?
— Я не протиставляю електронну й паперову книгу. Електронна книга — це про доступність (особисто для мене). Особливо для українців за кордоном, для тих, хто не може купити паперову книгу, та й ціна на електронну зазвичай нижча. Але я не думаю, що електронна книга врятує видавничий ринок. Видавничий ринок врятує читач і якісні видання. Розумієш, про що я? Якщо людина хоче читати, вона знайде формат, а якщо не хоче, то ти їй хоч безкоштовно ту книгу дай — не прочитає.
Із поезією є ще одна особливість. Для мене паперова книга є не лише носієм тексту, а й завершеним мистецьким обʼєктом. Поетична збірка має ритм не тільки всередині вірша, а й між сторінками. Порожня сторінка може бути паузою. Розворот — інтонацією. Формат книги — частиною авторського висловлювання.
«Ми вчимося будувати видавничу систему»
— Які цікаві проєкти зараз знаходяться в розробці у видавництві «Вогнепис»? Чого очікувати читачам найближчим часом — можливо, є якісь експериментальні формати або нові імена, про які нам варто дізнатися першими?
— Зараз «Вогнепис» переходить із етапу «ми створили видавництво» в етап «ми вчимося будувати видавничу систему». У нас уже є кілька напрямів, які формують наступний етап розвитку. Серед найближчих проєктів — збірка Сандри Вишні «Вітер з півдня несе грозу», тематичний альманах «Кисло-солодке», «Пейзажі в камуфляжі» Сашка Обрія і деякі ще не проанонсовані проєкти. Але, якщо чесно, для мене важливіше не просто назвати майбутні книги. Я хочу, щоб «Вогнепис» поступово став місцем, де формується поетична культура, тому ми думаємо не лише про книжки, а й про альманахи, авторські проєкти, освітні формати, роботу з молодими авторами, літературні події та нові способи говорити про поезію.
Ми не ставимо перед собою завдання зробити «ще одне видавництво». В Україні достатньо видавництв. Наше завдання — зробити так, щоб через десять років слово «Вогнепис» асоціювалося з певним рівнем поетичного тексту. Це значно амбітніше і значно цікавіше.
«Власний почерк підробити неможливо»
— Як видавиня, ви пропускаєте крізь себе сотні текстів. А як читачка — які саме рядки чи вірші ваших авторів з останніх видань зачепили вас особисто найсильніше?
— Це, мабуть, найнебезпечніше питання для видавині, бо після моєї відповіді кожен автор спитає себе: «А чому саме цей?», «А мій?». А якщо серйозно, я дуже люблю моменти, коли поезія не говорить прямо: «Мені боляче», а створює образи, від яких читачеві стає боляче самому. Це я і шукаю в поетичних книгах. І серед моїх авторів я це неодмінно знаходжу. Образи! Також мені важлива цілісна композиція книги. Я не втомлююсь говорити про те, яке велике це має значення.
І, мабуть, найбільше мене зачіпає саме момент, коли автор починає звучати впізнавано. Коли ти читаєш кілька рядків і можеш сказати: «Це вона». Для мене це один із найвищих компліментів поетові, бо техніку можна вивчити, метафору можна придумати, навіть красивий стиль можна сконструювати, а власний почерк підробити неможливо. Тому я читаю рукописи саме в пошуку цього почерку. І, мабуть, саме заради нього я колись і створила «Вогнепис».
Авторка: Оксана Куцик
Редакторка: Діана Римарчук
