Денис Блощинський — директор Фундації соціальних інновацій «З країни в Україну», ініціатор всеукраїнського проєкту «Міста та їхні герої», бізнесмен, музикант, філософ. Автор концепції та продюсер «Від ранньої зорі»
«Від ранньої зорі» — національний поетично-музичний марафон до Дня Державного Прапора, що об’єднує музику, поезію, історію, бізнес і культурні ініціативи з усієї України в єдиному живому ефірі.
Як народилася концепція «Від Ранньої Зорі» і чому ви вирішили розповісти про Україну саме через 14 історичних земель, їхню культуру, людей та особисті історії?
Це почалося з дороги, а не з ідеї. За двадцять п’ять років в івент-індустрії ми зробили дев’яносто два фестивалі у більш ніж шістдесяти містах, і за цей час у мене склалася звичка, якої я довго не помічав. Коли їдеш із Кролевця в Ніжин або з Острога в Луцьк, ти перестаєш думати областями. Область — це те, що написано на синьому знаку при в’їзді. А те, що відбувається за вікном, живе за іншою логікою: тут інакше говорять, інакше ставлять хату до вулиці, інакше називають те саме дерево. І ти проїжджаєш межу, якої ніде не позначено, але яка чомусь реальніша за ту, що намальована на картах адміністративного розподілу.
Коли ми почали розбиратися, чому так, відповідь виявилася простою і майже фізичною. Люди селилися вздовж води. Річка не була кордоном — вона була дорогою, найдешевшим способом перевезти зерно, сіль, книжку і думку. Спільноти складалися вздовж цих осей, а не поперек них. Тому Поділля — це витік Південного Бугу і Дністровський коридор, а не сім районів. Тому Пониззя належить одразу двом вузлам, Львову й Одесі, бо його суть — бути перетином галицького й подільського світів, і приписати його одному центру означає збрехати.
Розподіл на чотирнадцять земель ми ухвалювали разом з Остапом Українцем, який веде історико-культурну лінію проєкту. Це був не науковий вердикт і не продюсерська зручність, а консенсус між двома логіками: щоб рамка витримала перевірку фахівцем і водночас лягла в добу ефіру. Сперечалися довго. Чотири землі так і лишилися такими, що належать двом вузлам одразу — і це не помилка розподілу, а власне аргумент: країна зшита не з кордонів, а з перетинів.
А далі знайшлася річ, яка все зібрала. Найсхідніший населений пункт країни — село Рання Зоря на Луганщині, на Старобільщині. Найзахідніший — Соломонове на Закарпатті. Двадцять третього серпня сонце сходить над одним о п’ятій двадцять сім і заходить над другим. Між ними — шістнадцять годин і дев’ять хвилин, і ці години нічим не треба заповнювати штучно: їх уже поділило світло. Тому ефіром диригує не людина. Кожна земля отримує свою годину тоді, коли до неї доходить сонце, і передає голос далі на захід.
Так дорога, з якої все починалося перетворилася на розклад.
16 годин, 14 земель і понад 200 учасників — як технічно та продюсерськи створюється проєкт такого масштабу? Що виявилося найбільшим викликом під час підготовки?
Найчесніша відповідь на перше питання — це таблиця. Кожна земля — це акт на шістдесят чотири з половиною хвилини: живий виступ, вірші, голос історика, сюжет про культурну ініціативу, сюжет про підприємство, гість у студії з жорстким хронометражем у вісім хвилин. Між актами — шов на п’ять хвилин сім секунд: перезмінка, реклама і буфер на затримки. Правило одне і воно неруйнівне: старт наступного акту непорушний. Якщо гість розговорився, «ріжемо час гостя», а не наступну землю.
Фізично це сім міст-вузлів, центральна студія в Києві, чотиризнімальні групи в дорозі з кінця липня і дев’яносто вісім одиниць контенту, які треба зняти, змонтувати й прийняти до двадцять третього серпня: двадцять вісім історій про культурні ініціативи, двадцять вісім про підприємства, двадцять вісім кліпів молодих артистів і чотирнадцять історичних роликів. Плюс декорації: шість кілець висотою два сорок, які монтуються в один день, двадцять другого.
А тепер про виклик, бо він виявився не тим, на який ми готувалися. Ми готувалися до логістики. А головним виявилася географія, до якої не можна доїхати.
Херсонський хаб ми згорнули — туди не можна везти групу. Таврію і Крим виробляємо в Києві: через людей, які звідти, через кримськотатарську громаду, через переселенців. Маріупольський проєкт знімали у Львові, в Пороховій вежі, силами релокованої команди. Фонд «Ізоляція», юридична адреса якого в Соледарі, знімали в Києві та на виставці в Полтаві. Один із фестивалів ми мали знімати в Одесі — і не зняли чи вийде, бо перед зйомкою розбомбили стадіон де він мав проходити. І кажучи мовою івентор, це вже не форс-мажори, які трапилися по дорозі, а умова, в якій ми працюємо весь час.
Ми не ховаємо цього в ефірі і не будемо. Земля лишається собою, навіть коли камера стоїть за вісімсот кілометрів від неї, — просто ми говоримо про це вголос, а не робимо вигляд, що знімали на місці. Теж саме буде стосуватися і безпекових протоколів – глядачі точно витрмають картинку з укриття, за потреби, тому сьогодні ми приймаємо ці обставини і намагаємося опрацювати їх якнайкраще.
Є ще одна деталь, яку я люблю більше за всі цифри. Ми маємо прекрасних партенрів – Радіо Хартію, які включилися в проєкт на всі 120 відсотків. Завдяки їхній підтримці, ми знімаємо перший блок що збігаєтсья зі Сходом Сонця під землею. В Харкові, нажаль, на вулиці працювати неможливо. І кільце декорації для того щоб потрапити всередину, довелося розрізати на частини, щоб його фізично можна було занести в цю студію. Ось на такому рівні складається великий проєкт — не в презентації, а в тому, чи пролізе конструкція у двері.
У марафоні поєднуються культура, історія, музика, поезія та бізнес. Якою ви бачите роль культури у формуванні сучасної української ідентичності та розвитку країни?
Почну з предмета. У Кролевці рушники досі тчуть на верстатах позаминулого століття — тими самими рухами, якими їх ткали двісті років тому. Це не реконструкція і не відроджена традиція: вона просто не переривалася, тому й відроджувати нічого. Верстат стоїть, майстриня сідає до нього вранці, у неї є замовлення. Ось із чого зроблена ідентичність, а не з декларацій про неї.
Мене не цікавить культура як прикраса до бюджету — щось, що ставлять на святковий стіл, коли з основними справами вже впоралися. Культура — це те, як люди працюють, що співають і що роблять із місцем, де живуть. Вона проявляється в тому, як складено договір, як прийнято рішення на нараді, як у місті ставляться до старої будівлі. Тобто вона не поруч з економікою й управлінням, вона в них усередині. Саме тому ми так часто говоримо: економіка – функція культури, освіта – функція кульутри.
В основі проєкту лежить розуміння нації як спільноти долі. Вона має цілком реальне домодерне коріння — мову, землю, тяглі інституції, — і водночас вона відкрита: належність до неї є вибором, а не походженням. Це свідома відмова від двох крайнощів. Від уявлення, що нація кровно задана, — бо тоді з’являються «свої» і «менш свої», а українські землі всю історію складалися багатьма спільнотами: кримськими татарами, євреями, греками, вірменами, болгарами, німцями. І від уявлення, що нація — довільна вигадка, бо тоді в спільноти немає права на тяглість, а без тяглості немає суб’єктності.
У цій рамці роль культури проста і зовсім не декоративна: вона тримає лінію. Хотинська битва тисяча шістсот двадцять першого — це коаліція, що зібралася проти спільної загрози. Пересопницьке Євангеліє тисяча п’ятсот п’ятдесят шостого — це рішення говорити з людьми їхньою мовою. Ніхто з тих людей не думав, що творить культуру. Вони робили свою справу, і саме тому вона дотривала до нас.
Ми теж не думаємо. Ми тчемо, будуємо, пишемо пісні, відкриваємо майстерні в містах, де вчора був приліт. Через сто років це назвуть спадщиною. Зараз це просто те, чим ми зайняті у вівторок.
Окремий напрям марафону — «Творимо країну ділом». Чому для вас було важливо включити в культурний проєкт історії українського підприємництва і як бізнес може бути частиною культурного процесу?
Тому що я не бачу тієї межі, яку зазвичай проводять, і що довше працюю, то менше її бачу.
Наведу приклад, у якому вона зникає остаточно. Ми знімали Рустема Скибіна — кримськотатарського керамічного майстра, і мережу ресторанів «Musafir». Скажіть мені, де тут закінчується культура і починається бізнес. Це орнамент, який має шість століть, і це підприємство з ФОПом, найманими людьми і собівартістю. Одне без другого не існує: орнамент дожив саме тому, що на нього був попит, а попит є тому, що орнамент чогось вартий.
Напрям «Творимо країну ділом» стоїть на простій тезі: економіка є функцією культури. Те, що люди роблять і продають, виростає з того, ким вони себе вважають і де живуть. Видавництво Олександра Савчука в Харкові видає книжки про мистецтво в місті, яке щодня під обстрілами. Логістична компанія в Одесі працює з портом, через який ходили ще до того, як тут з’явилися кордони. Виноробня на Чернігівщині робить вино там, де за радянським підручником вина бути не мало. Це не історії успіху і не кейси. Це двадцять вісім сюжетів про підприємства, які працюють як культурне явище своєї землі.
Тут же відповідь про партнера. Work.ua зайшов у проєкт не як рекламодавець, який купив паузу, а як співавтор змістовного напряму: компанія, яка щодня зводить людей із роботою, у розмові про справу як культуру має природне місце. Я взагалі вважаю, що це єдина модель, у якій партнерство не виглядає вимушеним. Спершу зміст, у якому партнерові є де стояти, потім згадка, а не навпаки.
І ще одне, суто практичне. Підприємець — це людина, яка щодня ухвалює рішення про майбутнє з неповними даними. У країні, яка воює, таких людей варто показувати не рідше, ніж музикантів. Вони теж тримають лінію, просто про це не прийнято говорити мовою культури.
Проєкт реалізується за підтримки Міністерства культури України та у співпраці з ініціативою «Тисячовесна». Якою ви бачите нову модель партнерства між державою, бізнесом, культурними ініціативами та медіа?
Модель, яка в нас склалася, тримається на одному правилі, і воно звучить нудно: партнер входить у зміст, а не в паузу між змістом.
Розкладу на чотирьох. Держава дає легітимність і доступ — Міністерство культури підтримало проєкт, і це відчиняє двері в музеї, заповідники, театри, які інакше довелося б проходити більш тривалий час. «Тисячовесна» дала те, чого не купиш: пул із п’ятисот зареєстрованих проєктів, тобто зріз того, що реально відбувається в країні. Ми його переглянули і сформували запрошення подати заявку — саме запрошення, відкрите, через форму, а не відбір за когось. Це важлива різниця, і ми на ній наполягали.
Бізнес дає масштаб і, що не менш важливо, дає темп: комерційний партнер не може дозволити собі рік узгоджень. Медіа дає охоплення — дванадцять радіостанцій холдингу, базова станція, платформа трансляції. Кожен приносить те, чого немає в інших, і жоден не намагається робити чужу роботу.
Але я скажу чесно, чому це спрацювало, і це не про схему. Це спрацювало тому, що жоден із партнерів не попросив спростити рамку. Найлегший спосіб убити такий проєкт — переказати його простіше: замість чотирнадцяти земель сказати «вся Україна», замість перехрестя сказати «міст між Сходом і Заходом», замість конкретного підприємства сказати «бізнес підтримує культуру». Кожне таке спрощення звучить безпечніше і кожне забирає сенс. І тут мають бути окремі слова вдячності Артуру Михно, засновнику Work.ua, який приймав рішення про підтримку проєкту. Коли у нас виріс бюджет і сталася відверта розмова саме він наполіг на тому щоб зберігти масштабність задуму і не спрощувати дизайн проєкту. І я не можу сказати, що це просто принциповість. Це така собі спільна мова сенсів яка виникла між ключовими людьми і яку ми намагаємося тримати всередині проєкту.
Саме тому в нас є документ, у якому записано, як ми говоримо: що означає кожне слово, які формулювання заборонені і чому. Він єдиний для сайту, соцмереж, релізів і листів. Звучить бюрократично, а насправді це єдине, що тримає п’ять команд і сім міст в одній інтонації.
Оце і є вся модель. Не меморандум, а спільне джерело сенсів, з яким усі звіряються до публікації.
«Все, що ми творимо, — творить нас» — ключова ідея марафону. Що ви особисто вкладаєте в цю фразу і що хотіли б, щоб глядач забрав із собою після 16 годин трансляції?
Ця фраза чесна тим, що працює в обидва боки, і другий бік мені важливіший за перший.
Легко почути її як комплімент: ми робимо хороше, хороше робить нас кращими. Але вона означає й інше. Погано зроблена справа теж нас творить. Місто, у якому поклали плитку замість того, щоб полагодити освітлення, творить людину, яка звикає, що з нею говорять про плитку. Проєкт, зроблений заради звіту, творить команду, яка навчилася звітувати. Ми стаємо тим, що ми зробили, — незалежно від того, чи пишаємося ми цим.
Тому мені не хочеться, щоб після ефіру в людини лишилося відчуття «яка в нас крута країна». Це почуття гріє годину і не витримує понеділка. Я б хотів іншого. Шістнадцять годин ніхто не додивиться до кінця, і це нормально — марафон так і задуманий. Хтось увімкнеться об одинадцятій, потрапить у землю, про існування якої не знав, почує ім’я міста, вірш, пісню і жінку, яка розповідає, як вона тримає майстерню на два цехи. І в якийсь момент подумає: те, що я роблю, — з того ж матеріалу. Не гірше і не менше. Просто про мене поки що не зняли.
Ось це я вважаю результатом. Не гордість, а впізнавання. І остання річ, суто моя. Ми починаємо о п’ятій двадцять сім, коли сонце виходить над селом Рання Зоря, і закінчуємо о двадцять першій тридцять шість, уже в сутінках над Закарпаттям. Останній акт свідомо стартує на заході — тобто найважливіше в цьому дні відбувається тоді, коли світла вже майже немає. Мені здається, це найточніше, що ми могли сказати про час, у якому живемо.
Сонце зайде о двадцять першій тридцять шість. Голос лишиться.



