Ми могли б знати її як військову льотчицю, але вона стала актрисою й закохує своєю грою та голосом тисячі українців в театр. Це, каже, найкраща арт-терапія для українців сьогодні.
Як прийшла у мистецтво, що для неї означає театр, та чим доводиться жертвувати заради карʼєри, франківська акторка Олеся Пасічняк розповіла для КАМО.
«Мрію зіграти жінку з авіації»
Олеся з дитинства бачила себе в авіації. Ця думка, каже вона, не покидає її й досі.
«Літаки, а особливо в час війни, це щось таке для мене незбагненне. Я навіть не можу пояснити цей емоційний стан, але воно точно родом з дитинства. Врешті життя склалося так, що я пішла в творчість», — розповідає Олеся.
Однак артистизм та любов до митецтва взяли своє — Олеся пішла в театр. Майбутня акторка навчалась в Прикарпатському інституті мистецтв. Тоді перший курс набирав нинішній директор та художній керівник Івано-Франківського драматичного театру Ростислав Держипільський. Олеся навчалась разом з іншими відомими акторками, з якими і зараз працює пліч-о-пліч на одній сцені: Надією Левченко, Галиною Баранкевич, Тетяною Гірник та іншими.
«Ми прийшли всі разом з Ростиславом Любомировичем у 2008 році, так ми й разом досі. Дипломною роботою тоді стала «Солодка Даруся». Ми були такою командою від самого початку і так до сьогодні», — каже акторка.
Олеся віддала і віддає мистецтву більшу частину свого життя. Деякі йдуть, каже, приходять нові люди, але ця команда вже понад два десятиліття працює разом в стінах рідного театру. «Так вже 23 роки. День у день. Знаєте, інколи наші рідні не знають нас настільки, наскільки ми знаємо одне одного», — додає Олеся.
Улюбленої ролі немає — кожну любить по-своєму
В жінки за роки діяльності були різнопланові ролі. Кожній, каже вона, віддавалась на повну, й водночас кожну завжди намагалась зробити не схожою на іншу.
«Дякувати Богу, в мене були і вокальні ролі, і не повʼязані з музикою, і комічні, й драматичні. Я не маю на що жалітися», — додає.
Улюбленої, каже, немає — всі ролі любить по-своєму.
«Я до кожної ставилася як до своєї дитини: то як виношуєш, народжуєш і це твоє. Ти придумуєш образ, поведінку, історію. На сьогодні я всі свої ролі люблю. Я вже і матерів граю. От, наприклад, вистава «Вовчиха», там я мама. У «Сватанні на Гончарівці» теж маму граю. «Наталка Полтавка», Терпелиха — те ж саме», — розповідає.
Персонажі більше подобаються гумористичні. Драматичного героя, каже, легше зіграти: допомагає атмосфера, сцена підсилена музикою, та і загалом, вважає Олеся, такий персонаж вже дає людям якусь емоцію.
З комічною роллю важче: треба дуже вірити в те, що робиш і бути смішним. А ще, вважає, українці і так багато плачуть — нехай краще сміються. Найбільше зараз Олеся мріє таки реалізувати свою мрію, пов’язану з польотами. Хотіла б зіграти військову жінку. Можливо, усміхається, навіть жінку з авіації.
«Я нічого в цьому житті не планую. Нехай все буде так, як складуться зорі, як Бог дасть. От, якщо б мені трапився фільм історичний або якось пов’язаний з військовою тематикою, я б таке зіграла. Українку. Таку сильну, сміливу, незалежну, яка виборює наші землі. Не знаю, чи це була б роль в театрі, чи фільм, або навіть моновистава, але б таке спробувала», — ділиться Олеся.
«Запускаю думки в космос — а там, хай буде, як буде»
Паралельно з театром Олеся Пасічняк викладає — акторка готує фахівців в інституті мистецтв Карпатського (колишній Прикарпатський) національного університету імені Василя Стефаника. Вона ніколи не думала, що якось пов’яже своє життя з режисурою, проте, зазначає, доводиться, бо в межах навчання разом зі студентами готують вистави.
«Недавно ми готували роботу на патріотичну тему. Це казочка «Незламні мураші» Лариси Ніцой. І ти вже дивишся не тільки з точки зору гри, але і як художній керівник цієї вистави. Ти маєш розказати, показати, придумати, реалізувати ідею, підібрати акторів на роль. І це ж ще треба, щоб людям сподобалось», — зазначає актриса. Професійним режисером ставати не планує, але, якщо раптом трапиться нагода зробити якийсь арт-проєкт або щось креативне вигадати, то, можливо, і спробувала б. «Я завжди запускаю, як то кажуть, думки в космос. Хай там все буде, як вирішить Господь Бог», — додає.
«Це не ми маємо знати іноземні мови, це світ має вчити українську мову!»
Окрім мистецтва, Олеся вивчала іноземні мови та психологію — навчання останньої галузі так і не завершила. Ці знання, каже, часто допомагають в роботі: психологія дозволяє краще зрозуміти свого персонажа. Або і навіть глядача. Знання іноземних мов важливо під час перебування за кордоном на гастролях. Та і деякі ролі, додає, теж передбачають репліки іноземними.
Водночас, каже акторка, їй дуже шкода, що українці так багато часу приділяють чужим мовам, і так мало своїй. Англійська важлива, підкреслює, проте українська найважливіша. «Це не ми маємо знати іноземні мови, це світ має вчити українську мову», — каже Олеся Пасічняк. «Так, зараз світ про нас багато говорить, так, ми зараз на слуху, про нас більше знають, але шкода, що такою ціною».
Наразі також навчається в Карпатському університеті на кафедрі соціо-культурної діяльності та менеджменті креативних індустрій.
Театр — це арт-терапія для українців
Театр та мистецтво, каже Олеся, формує українців. Це арт-терапія для українців. Не лише для цивільних, зазначає акторка, але й для військових, які приїжджають додому, у відпустку на реабілітацію. Для переселенців, для тих, хто втратив домівку і зараз шукає її тут, в Івано-Франківську, чи в інших українських містах. Театр допомагає відволіктися, зцілитися, забути про свої турботи, підкреслює Олеся.
«Хлопцям треба підіймати бойовий дух. Українцям треба підіймати бойовий дух. Нація захворіла, захворіла психологічно, і це не дивно, зважаючи на те, у якій реальності ми живемо. Я якось почула від однієї психологині, що всі, хто залишилися жити в Україні під час війни, вони всі є їхні пацієнти… Тож люди самі мусять себе витягувати — хто чим може. Хтось любить в’язати, хтось вишивати, інший співає у важкі хвилини. Знаєте, мені здається, це дуже груба помилка, коли кажуть, що музика не на часі, театр не на часі… Колись ми вже це проходили: наші предки переживали війну, але вони співали в полі, в тяжких умовах праці, вони підтримували, в них було живе спілкування і розрада один одного. І вони розуміли, що вони потрібні один одному. Це зараз як ніколи потрібно. Бо якщо вб’ють нашу духовність, програє вся нація. Бо ж що найлегше? Відібрати мову, вбити традицію, духовність, і піти в забуття», — підкреслює Олеся.
«З особистим життям складно — ти 24/7 в мистецтві»
В такій тетральній рутині акторка вже понад 20 років. І завжди є робота, багато роботи. У мистецтві, зазначає, 24/7. Коли є якась пауза в театрі, приміром немає цілий тиждень вистав, є інститут.
«Я люблю рух. От я запалююсь якось ідеєю і вже спішу її реалізувати. Це може бути або якийсь концерт — наприклад, для наших захисників. Вони мені дають сильний поштовх рухатися далі, щось творити. Або ж це може бути інший проєкт. Це такими хвилями буває», — розповідає франківка.
З особистим життям, зізнається, складно. Це рідкість, каже, щоб актор міг поєднувати театральну кар’єру та особисте. У людей іншого фаху не так: у них нормований графік і є відділений час на роботу і час на сім’ю. У театрі так не працює.
«Тебе ніколи немає вдома. Я дякую Господу Богу, я реалізувала себе як мама. В мене є двоє прекрасних діток: синочок і донечка. Але вони були обділені, бо я віддавалась роботі. Мої рідні все життя мене підтримували у мистецтві, тому допомагали з дітьми, залишались, приділяли їм час, який я не завжди могла дати», — зізнається Олеся.
Багато важливих заходів та сімейних подій акторка пропустила через роботу, поїздки, гастролі. Доводиться жертвувати часом, особистим життям. Балансувати не вдається, каже.
«Як би не було важко — ніхто не має розуміти, що щось не так»
Театр — це як наркотик, додає Олеся. Коли ти тут, ти вже невиліковний, а надто, якщо вже дуже багато років у цій галузі. А ще на сцені потрібно підтримувати певний образ — це нелегко. Актор завжди має бути на позитиві, додає Олеся. Ніхто не має зрозуміти, якщо в тебе у житті щось не так.
«Я в житті і я на сцені — дві різні людини. Мене справжню не знає ніхто, окрім найближчих людей. Проте і тут тільки тоді, коли я залишаюся наодинці, я стаю собою. Я люблю усамітнитися. Найчастіше це якісь святі місця. Може бути інколи біля лісу, на природі».
Буває, каже, хочеться зникнути. Тоді Олеся їде. Бере паузу. Відновитись також допомагають ікони, молитви. Помовчати, побути наодинці з Богом. Бог, каже Олеся, є головним режисером її життя.
«Я дуже, насправді, вразлива людина. Як би я цього не показувала, мене легко може зачепити якась ситуація, несправедливість. Я дуже жалію безпритульних дітей і старших людей. Я хочу якось допомогти, а не знаю, як. І це не тільки про матеріальні речі — мені хочеться прихистити всіх. Але, звичайно, я розумію, що це не в моїх силах».
«Найбільшою опорою в житті є я сама»
Все життя Олесю підтримували її рідні. Вони, зізнається, є велико підтримкою та опорою в житті акторки.
«Мене розраджує мама, тато, сестра. Інколи навіть донечка й син. Але я стараюся боротися сама. Щоб не переживали за мене інші, бо вони і так багато переживають. Як і кожні батьки, як кожні рідні. Їх болить душа».
Проте найбільшою опорою, каже Олеся, є вона сама. Хороших знайомих в акторки багато, але близьких друзів ні — старається, каже, нікому своєї душі не відкривати.
«Я до людей щира. Я підтримаю, допоможу за будь-яких обставин, я можу бути з ними у важкі часи,і сама поділитися чимось, але найпотаємніше все ж залишається зі мною».
Авторка: Вікторія Пасайлюк
