До повномасштабного вторгнення життя Анни Обоянської складалося з фестивалів, концертних турів і міжнародних проєктів. Вона могла залишитися за кордоном, але повернулася в Україну. Згодом добровільно вступила до лав Національної гвардії. Сьогодні вона очолює службу комунікації Окремої артилерійської бригади, працює з українськими та світовими медіа, будує команду і щодня розповідає історії тих, хто захищає країну. В інтерв’ю Анна розповіла, чому війна не змінила її, а лише проявила справжню себе, як поєднує службу з материнством і чому найбільше мріє зустріти перемогу у військовій формі.
Розкажіть про своє життя до мобілізації.
До мобілізації моє життя було тісно пов’язане з творчістю та великими подіями. Я працювала режисером масштабних концертів, фестивалів та культурних проєктів, співпрацювала як з українськими, так і з іноземними артистами. Робота давала мені можливість багато подорожувати, реалізовувати амбітні ідеї та брати участь у міжнародних проєктах.
Я родом із Дніпра, але вже багато років жила в Києві й давно відчувала себе киянкою. На той момент столиця була моїм домом уже понад п’ятнадцять років. Водночас ритм життя був настільки насиченим, що іноді я приїжджала додому лише для того, щоб перепакувати одну валізу в іншу і знову вирушити на черговий проєкт. Останні кілька років перед повномасштабною війною я особливо багато працювала за кордоном, тому часом жартувала, що в Київ повертаюся майже як у відпустку.
На той момент я почувалася щасливою та реалізованою людиною. Моя професія була не просто роботою — вона приносила мені справжнє задоволення і відчуття, що я займаюся своєю справою. Життя було насиченим, динамічним, сповненим творчості, нових знайомств і вражень.
Особливе місце в моєму житті завжди займав син. Ми багато подорожували разом, відкривали для себе нові країни та міста, і ці спільні моменти залишаються для мене одними з найцінніших спогадів. Попри особисті зміни, зокрема розлучення, я відчувала внутрішню гармонію і була вдячна за той шлях, який проходила.
Здавалося, що попереду ще багато планів, проєктів і можливостей. Але 24 лютого 2022 року, як і для мільйонів українців, моє життя розділилося на до і після.
Ви працювали режисеркою масштабних проєктів. Чому вирішили змінити сцену на військову форму?
Моє рішення стати військовослужбовицею не було спонтанним. Воно визрівало поступово і остаточно сформувалося приблизно наприкінці першого року повномасштабної війни. Саме тоді я почала свій рекрутинг — вивчала підрозділи, шукала військові частини, спілкувалася з людьми та намагалася зрозуміти, де можу бути найбільш корисною.
Чому я вирішила змінити сцену на військову форму? Насправді для мене це не було зміною. Це був логічний наслідок того, що відбувалося всередині. Я просто не могла інакше. Усі мої думки були про війну, про країну, про людей, які щодня її захищають. Продовжувати жити так, ніби нічого не сталося, для мене було неможливо.
На початку повномасштабного вторгнення я працювала з міжнародною творчою командою над великим європейським концертним туром. У мене були всі можливості залишитися за кордоном, продовжити успішну кар’єру та жити в безпеці. Але під час одного з перших концертів між нами виник серйозний конфлікт через небажання артиста та частини команди публічно підтримати Україну. Для мене це стало точкою неповернення. Я залишила проєкт і відмовилася від подальшої роботи в турі, хоча як професіонал розуміла, наскільки нетиповим і навіть ризикованим є таке рішення.
Я повернулася в Україну вже через місяць після початку повномасштабної війни. Пізніше ще намагалася працювати у своїй сфері, організовувала благодійні проєкти та концерти, але відчувала, що більше не знаходжу в цьому того сенсу, який був раніше. Мене не полишало відчуття внутрішнього конфлікту: поки одні виходять на сцену або сидять у залі, інші щодня ризикують життям на фронті. Для мене цей дисонанс ставав дедалі сильнішим.
Саме тому я обрала службу у війську. І не вважаю, що кардинально змінила професію. Я часто кажу, що не змінила свою діяльність — я просто одягла військову форму. Пресслужба в армії виявилася дуже близькою до всього, чим я займалася раніше: це також робота з людьми, історіями, комунікаціями та сенсами. Просто тепер мої головні герої — не артисти на сцені. Тепер мої зірки тримають у руках не мікрофони, а зброю і щодня захищають Україну.
Яким був Ваш перший день у війську?
Він припав на 9 березня 2023 року. А напередодні я ще оформлювала документи та отримувала військовий квиток. Пам’ятаю, тоді жартувала, що саме в день жінок вступаю до війська і фактично стаю на шлях, який багато хто досі вважає суто чоловічим. У цій ситуації було чимало іронії, але водночас вона була для мене дуже символічною.
Перший офіційний робочий день я провела вже безпосередньо у військовій частині. Знайомилася з новими обов’язками, людьми, правилами та середовищем, яке відтепер мало стати частиною мого життя. Для мене все було новим і надзвичайно цікавим. І, чесно кажучи, цей військовий вайб мені одразу сподобався.
Частина мала власний полігон, навколо була техніка, озброєння, постійно тривали навчання. Після концертних майданчиків, сцен і фестивалів я потрапила в абсолютно інший світ, але він викликав у мене не страх, а щирий інтерес. Хотілося зрозуміти, як усе працює, хто ці люди поруч і чим я можу бути корисною.
На той момент країна активно жила очікуванням майбутнього контрнаступу, а наша бригада входила до складу «Гвардії наступу». Ця тема була в центрі уваги українських та міжнародних медіа. Тому практично з перших днів я одразу занурилася у звичний для себе ритм роботи: комунікація з журналістами, організація зйомок, супровід медіа, підготовка матеріалів про військових та їхню підготовку.
Що стало найбільшим викликом після мобілізації?
Напевно, моя відповідь здивує багатьох, але найбільшим викликом після мобілізації для мене стали не полігони, не військова дисципліна і навіть не робота поруч із бойовими підрозділами. Найбільшим викликом виявилася бюрократія.
Я людина творчої професії, яка все життя працювала в динамічному середовищі, де рішення часто ухвалювалися швидко, а результат був важливішим за процес. У війську все інакше. Тут кожна дія має бути документально оформлена, погоджена і зафіксована. Рапорти, службові записки, запити, звіти, плани, погодження — інколи здається, що для того, щоб відбулася одна подія, потрібно підготувати цілу папку документів.
Звісно, з часом я зрозуміла, чому система працює саме так. Армія — це велика структура, де кожне рішення має бути обґрунтованим, а кожен процес — контрольованим. Без цього неможливо забезпечити порядок і відповідальність. Але адаптація до цієї реальності була для мене непростою.
Як відбувся Ваш шлях від служби в «Буревії» до ОАБр?
Мій військовий шлях пов’язаний із двома бригадами Національної гвардії України. Службу я розпочала у бригаді «Буревій», яка входила до складу «Гвардії наступу». Саме там я отримала свій перший військовий досвід, занурилася в армійське середовище та зрозуміла, як працює військова комунікація в умовах великої війни.
У «Буревії» я прослужила понад рік. За цей час встигла попрацювати з великою кількістю українських та міжнародних медіа, брати участь у висвітленні підготовки бійців та бойової роботи підрозділів. Це був дуже важливий етап мого становлення як військовослужбовиці.
Навесні 2024 року в Національній гвардії почалося формування нової структури — Окремої артилерійської бригади. На той момент бригада фактично лише створювалася, формувався її керівний склад, підрозділи та команда. Це був унікальний проєкт, адже йшлося про першу в історії Національної гвардії вузькопрофільну артилерійську бригаду, яка спеціалізується саме на важкій артилерії.
Тоді я отримала пропозицію долучитися до новоствореної бригади як фахівець із комунікацій. Багатьох командирів, які переходили до нового підрозділу та стояли біля витоків його створення, я знала особисто, довіряла їм і розуміла їхнє бачення майбутньої бригади. Саме тому погодилася на цю пропозицію.
Звісно, перехід між військовими частинами — це не одномоментний процес, він займає певний час. Але фактично можна сказати, що я перебуваю в Окремій артилерійській бригаді майже від моменту її створення. Для мене це стало не просто зміною місця служби, а можливістю долучитися до формування нового бойового підрозділу з самого початку, стати частиною його історії та розвитку.
Чим сьогодні займається начальниця служби комунікації бригади?
Після переходу до Окремої артилерійської бригади я обійняла посаду начальниці служби комунікації. Оскільки бригада тоді лише формувалася, одним із перших моїх завдань стало створення команди. Сьогодні я особливо пишаюся людьми, з якими працюю, адже нам вдалося зібрати справді сильних фахівців, кожен із яких є професіоналом у своєму напрямку.
Моя робота сьогодні — це насамперед формування іміджу бригади в інформаційному просторі. Ми створюємо власні інформаційні продукти, працюємо з фото та відеоконтентом, розробляємо комунікаційні кампанії, висвітлюємо діяльність підрозділів і розповідаємо історії наших військовослужбовців.
Особисто я найбільше зосереджена на роботі з медіа. Це взаємодія з українськими та міжнародними журналістами, організація інтерв’ю, зйомок, престурів, супровід медіа як у тилових районах, так і безпосередньо в районах виконання бойових завдань. По суті, моя задача — допомогти журналістам побачити реальну роботу наших військових і розповісти про неї світу.
Водночас значна частина моєї роботи пов’язана з координацією команди та взаємодією з командуванням бригади. Але я ніколи не сприймала своїх колег як підлеглих. У нас дуже партнерська атмосфера. Кожен відповідає за свій напрямок і є сильним саме у своїй спеціалізації: хтось працює з відео, хтось із фотографією, хтось із дизайном, хтось із PR та комунікаційними проєктами. Ми працюємо як єдиний механізм, де кожен елемент важливий і доповнює інших.
Мабуть, саме в цьому і полягає головне завдання начальниці служби комунікації — не лише будувати ефективну взаємодію із зовнішнім світом, а й об’єднувати команду навколо спільної мети. Адже за кожною успішною публікацією, сюжетом чи міжнародним репортажем стоїть робота багатьох людей, які щиро вірять у те, що роблять.
Ви стали мамою вдруге вже під час служби. Як змінилося Ваше життя після цієї події?
Так, вдруге мамою я стала вже під час служби. Більше того, зі своїм чоловіком я також познайомилася у війську, тому наша історія родини безпосередньо пов’язана зі службою.
Як не дивно, але народження другої дитини не стало для мене подією, яка кардинально перевернула життя. Насправді це сталося після народження першого сина. Тому з появою молодшого сина моє життя не змінилося — воно просто доповнилося ще одною надважливою для мене людиною.
Звісно, материнство — це окрема професія, у якої немає вихідних, відпусток чи скороченого робочого дня. Тому я стала більше втомлюватися, адже потрібно встигати поєднувати службу, родину, виховання дітей та всі повсякденні справи.
Якщо говорити про службу, то головна зміна пов’язана саме з безпекою. До вагітності я регулярно виїжджала в райони виконання бойових завдань, супроводжувала журналістів безпосередньо на позиціях, працювала в зоні бойових дій. Після народження сина я відмовилася від таких виїздів. Це було свідоме рішення, адже тепер на мене чекає вдома зовсім маленька дитина.
Втім, навіть під час вагітності я залишалася максимально залученою до роботи. До сьомого місяця продовжувала виїжджати на полігони, навчання та бойові стрільби.
Тому, якщо чесно, поява другої дитини не змінила мене кардинально. Вона лише нагадала про те, заради чого ми всі сьогодні боремося. Адже кожна дитина, яка народжується в Україні під час війни, — це не лише велика особиста радість для родини, а й дуже сильна віра в майбутнє нашої країни.
Чому вирішили не йти в офіційний декрет і продовжували працювати навіть під час вагітності?
Насправді я не сприймала це як якесь героїчне рішення чи жертву. Все було значно простіше: я люблю те, чим займаюся. Мені подобається моя служба, подобається моя професія, подобається відчувати, що моя робота приносить користь бригаді та людям, які в ній служать.
Крім того, у мене не було причин повністю випадати з процесу. Вагітність проходила добре, мені вдавалося поєднувати службу і майбутнє материнство, а колеги та командування ставилися до цього з розумінням. Якби виникли серйозні фізичні чи моральні труднощі, я, безумовно, переглянула б своє рішення. Але таких обставин не було.
Я мала всі законні підстави піти в декретну відпустку, але не відчувала внутрішньої потреби це робити. Навпаки, мені хотілося залишатися в строю, залишатися в контексті подій і продовжувати бути частиною команди. Для мене було важливо не втратити себе лише в одній ролі, навіть якщо ця роль — материнство.
Можливо, це прозвучить несподівано, але після народження першої дитини я добре зрозуміла, що декрет — це теж дуже непроста робота. Тому служба стала своєрідним способом зберігати баланс. Вона давала можливість переключатися з материнсько-побутових турбот на професійні завдання, а потім повертатися в домашню рутину уже з іншою енергією.
Я завжди любила бути залученою до справи, відчувати свою потрібність і відповідальність. І служба дає мені це відчуття. Вона допомагає мені залишатися собою — не лише мамою, а й особистістю, яка має власну професію, власну місію та власний голос.
Мабуть, саме тому я не пішла в офіційний декрет. Не тому, що мусила, а тому, що щиро цього не хотіла. Мені було добре там, де я є, і я досі відчуваю, що зробила правильний вибір.
Наскільки складно поєднувати материнство та військову службу?
Для мене поєднання материнства та військової служби — це насамперед про баланс. Баланс між двома дуже важливими ролями: професійною і сімейною. Саме так я це сприймаю.
Звичайно, бувають моменти, коли різні завдання накладаються одне на одне, коли потрібно одночасно вирішувати службові питання і бути поруч із дітьми. Але загалом мені вдається знаходити рівновагу, і, як не дивно, одна роль допомагає мені краще справлятися з іншою.
Коли я повністю занурююся в материнство, домашні справи та сімейне життя, я відпочиваю від робочих процесів. А коли повертаюся до службових завдань, комунікацій, роботи з медіа та командою, то переключаюся від побутової рутини. Це своєрідна зміна діяльності, яка допомагає не вигоряти ні там, ні там.
Я добре знаю, що перші роки після народження дитини можуть бути непростими для будь-якої жінки. Постійна відповідальність, недосипання, новий ритм життя — усе це вимагає великих внутрішніх ресурсів. Саме тому для мене служба стала не додатковим навантаженням, а певною мірою опорою. Вона дозволяє залишатися в професійному середовищі, не втрачати себе як особистість і тримати внутрішній баланс.
Тому я не можу сказати, що військова служба ускладнює материнство. У моєму випадку вона, навпаки, допомагає зберігати рівновагу. Це можливість перемикатися між різними сферами життя, залишатися в тонусі й пам’ятати, що я не лише мама, а й людина, яка любить свою професію, свою команду і свою справу.
Мабуть, саме завдяки цьому поєднання материнства та служби для мене стало не викликом, а способом підтримувати гармонію між різними частинами свого життя.
Чи змінила війна Ваше бачення себе та свого майбутнього?
Я б сказала, що війна мене не змінила, а скоріше проявила і підсвітила ті риси, які завжди були в мені.
Мова навіть не про службу, а саме про війну. Вона стала тим моментом істини, який показав, хто ми є насправді. Любов до України, патріотизм, внутрішня сила, впертість, готовність брати на себе відповідальність — усе це було в мені й раніше. Просто в мирному житті ці якості проявлялися інакше. В умовах війни вони проявилися максимально яскраво і безкомпромісно.
Змінилося і бачення майбутнього. До повномасштабного вторгнення моя професія була міжнародною. Я багато працювала за кордоном, співпрацювала з іноземними командами, багато подорожувала. Теоретично я допускала, що колись життя може привести мене до іншої країни. Хоча, якщо чесно, навіть тоді я не хотіла залишати Україну назавжди і повсякчас відмовлялася від пропозицій переїзду. Сьогодні таких роздумів у мене вже немає.
Що буде після перемоги, я поки не знаю. Не можу чесно сказати, чи залишуся у війську назавжди. Життя покаже. Але є одна абсолютна впевненість: я дуже хочу зустріти нашу перемогу у військовій формі.
Якою Ви бачите роль жінок у сучасному українському війську?
Я переконана, що роль жінок у сучасному українському війську є надзвичайно важливою. І справа тут не в квотах чи модних тенденціях. Справа в тому, що сьогодні жінки доводять свою ефективність на практиці — щоденною роботою, відповідальністю та професійністю.
Жінки дуже сильні, вольові, уважні до деталей, дисципліновані та скрупульозні. На багатьох посадах саме ці якості є критично важливими. Більше того, в окремих напрямках жінки можуть бути навіть ефективнішими за чоловіків. Тому жіночий голос в армії не просто має право звучати — він уже звучить упевнено і є важливою частиною сучасного українського війська.
Я й сама певною мірою є прикладом того, що в армії професійний розвиток залежить не від статі, а від бажання працювати, брати на себе відповідальність і постійно розвиватися. Я прийшла на службу на звичайну солдатську посаду, а згодом очолила службу комунікації бригади. Для мене це не історія про гендер, а про можливості, які відкриваються перед людиною, якщо вона справді вкладається у свою справу.
Водночас я вважаю, що збільшення кількості жінок у війську є одним із показників того, як змінюється українська армія. Вона стає сучаснішою, відкритішою, адаптується до нових викликів і нової реальності. І ці зміни стосуються не лише технологій чи озброєння, а й мислення.
Тому я бачу майбутнє українського війська як середовище, де головними критеріями залишаються професійність, компетентність і мотивація. А чи носить форму чоловік чи жінка — це вже давно не найважливіше питання.
Що допомагає Вам не втрачати сили та мотивацію?
Моє головне джерело сил і мотивації — це мої діти.
Якщо говорити зовсім відверто, то вони були однією з причин, чому я свого часу вирішила долучитися до війська. Я дуже хочу, щоб їм не довелося продовжувати цю війну. Хочу, щоб вони жили в мирній, безпечній, сильній та сучасній Україні. Саме заради такого майбутнього сьогодні працюють і воюють тисячі українців, і я не виняток.
Водночас діти для мене не лише мотивація, а й найкращий спосіб відновлюватися. Після складних робочих днів, напружених проєктів чи важких службових завдань я перемикаюся на свою іншу, не менш важливу роль — роль мами. І це наповнює мене по-своєму.
Про що Ви мрієте після нашої перемоги?
Я мрію про те, щоб ми жили в мирній, безпечній, сучасній та успішній Україні. Про країну, в якій можна будувати плани на роки вперед, не озираючись на сирени, ракети чи новини з фронту. Про країну, в якій діти ростуть із відчуттям безпеки, а дорослі мають можливість працювати, розвиватися і мріяти.
Що б Ви хотіли сказати українцям сьогодні?
Хотіла б сказати насамперед одне: не втрачайте віру.
Ми живемо в дуже складний час. Усі втомилися — і військові, і цивільні. Кожен щодня проходить свої випробування, часто непомітні для інших. Але попри втому, попри розчарування, попри всі труднощі, дуже важливо не втратити головного — віри в себе, в людей поруч і у свою країну.
Також я хочу попросити не забувати про тих, хто зараз захищає країну. За кожною формою стоїть жива людина зі своєю історією, родиною, страхами, надіями та мріями. Підтримка військових — це не лише донати чи волонтерство. Це ще й повага, вдячність і розуміння того, яку ціну платить країна за можливість жити й працювати навіть у час війни.
Ми обов’язково пройдемо цей шлях. І я дуже хочу, щоб після перемоги ми не просто зберегли свою державу як територію, а зробили її саме такою, про яку мріяли всі ці роки — сильною, сучасною, вільною та гідною бути безпечним домом для наших дітей.
