Авторка: Ярослава Крамаренко
Митці дедалі частіше підкреслюють бунт у своїх роботах, порушуючи теми вразливості, крихкості, травми та страждання не однобічно і не через наратив жертви. Це дає можливість зламати стереотипи й проявити себе сильними, талановитими, успішними людьми з неймовірним потенціалом, показати справжність, силу духу та вміння знаходити вихід там, де інші зупиняються.
Так склалося, що в історії світового мистецтва абсурдність художніх образів нерідко тяжіла до дієвого терапевтичного впливу, пошуку внутрішнього ресурсу, гармонії та навіть, у деяких випадках, до подолання життєвих труднощів, зокрема через викриття абсурдності певних речей, які перманентно відбуваються з нами.
До прикладу, «Студія портретних масок» Анни Коулман Ледд — це проєкт, який сьогодні назвали б процесом виготовлення протезів або реконструктивною хірургією обличчя. На той час він поєднав у собі мистецтво, скульптуру, медицину й психотерапію, адже американська художниця створювала маски за зліпками, що приховували дефекти облич військових Першої світової війни: опіки, поранення, деформації. Це допомогло їм, без перебільшення, заново віднайти бажання жити, пройти своєрідну реабілітацію та відчути себе повноцінною частиною суспільства.
Сучасні митці продовжують вдало переосмислювати цей досвід, виходять за межі стандартного сприйняття і дедалі частіше у своїй практиці, звертаючись до важких тем, акцентують увагу на свідомій трансформації трагедії в бунт. Тож очевидно, що мистецтво бере на себе роль своєрідного викривача абсурдності, знаходячи в цьому просторі місце для емоцій та утверджуючи багатовекторність ідентичності спільноти.
Інтелектуальна рефлексія над нашим станом простежується в серії живопису «Щоденний оксиморон» Жені Мачковської, де також формується нова візуальна мова — щирість. Ці роботи про визнання власної недосконалості й тілесної крихкості, яка стає джерелом чесності та справжності. І хоча назви-архетипи робіт частково промовляють до нас життєствердно, а художниця використовує семантично «безпечні» слова, у яких відчувається «затишок», — наприклад, «Дім», «Соняшник — це маленьке сонце», «Хризантеми» тощо, — на полотнах відбувається радикальна деконструкція. Крізь деформовані тіла та невипадково обрану кольорову гаму передається акцент на внутрішню стійкість і адаптивність.
Глибокий символізм концепцій, метафоричність образів і підбір матеріалів — тематика та формат — можуть як зцілювати зовнішні рани, так і посилювати відчуття внутрішньої порожнечі й болю. Відповідна дихотомія є ключем до розуміння художнього бунту проти пасивності або лише констатації травми. Відтак перформанс «Дна Немає» художниці Міли Чепрасової є прямою алюзією на нескінченну людську цинічність, яка стає буденним відчуттям і констатує: «за тим дном ще одне, і так — нескінченно».
Саме цей абсурдний гротеск виконує важливу функцію уникнення наративу жертви. Робота зміщує фокус із крихкості жертви на безмежність ницості агресора, приводячи до незручного усвідомлення ірраціональності зла. Це виводить спільноту з пасивного стану жалю до себе й ставить перед необхідністю етичного, сутнісного судження. Усвідомлення того, що «дна немає», парадоксально змушує суб’єкта самостійно провести моральну межу.
Цей перформанс безпосередньо апелює до ірраціональної, руйнівної складової Абсурду. Якщо Альбер Камю говорив про байдужість Всесвіту, то в умовах війни ця байдужість трансформується в активну, безмежну агресію, що не має жодних раціональних чи моральних обмежень. Усвідомлення того, що «дна немає» (тобто відсутня метафізична межа, за якою зло зупиниться або буде вичерпане), є необхідним, хоча й травматичним, кроком до справжнього бунту.
Це доводить, що навіть у стані тотального абсурду через деконструкцію звичних форм і візуальну щирість можливо не лише зцілити внутрішню порожнечу, а й створити передумови для метафізичного опору, що утверджує перемогу людського духу над хаосом. Візуалізація болю перестає бути інструментом пасивної фіксації травми або виключно засобом висловлення співчуття; натомість художня мова перетворюється на активну, дієву стратегію подолання «наративу жертви». Через використання іронії, абсурду та свідомої деконструкції образу митці окреслюють нову територію суб’єктності, де вразливість і тілесна крихкість стають не ознаками слабкості чи поразки, а джерелом переродження, сили та ідентичності.
Ключовим елементом цього процесу є переосмислення категорії абсурду не як безвиході, а як основи для екзистенційного бунту. В умовах, коли раціональні межі світу зруйновані, мистецький жест стає точкою відліку, де людина самостійно визначає моральну межу. Це дозволяє трансформувати жах перед «відсутністю дна» у вольове рішення зберігати людяність попри зовнішній хаос. Мистецтво виконує роль етичного запобіжника, який не дає суспільству емоційно оніміти чи звикнути до насильства.
