Офорт для Анни — це спосіб зберігати те, що зникає: образи улюблених тварин, особисті спогади та пам’ять про тих, кого більше немає поруч. У своїх графічних роботах вона поєднує анімалістику, готику й тонку іронію, а кожну металеву пластину перетворює на своєрідну капсулу часу.
Ми поговорили з художницею про любов до друкованої графіки, екслібриси, мозаїку, колекціонування та майбутній проєкт про тварин, яких люди звикли вважати «некрасивими».
Анно, офорт — це складне, майже медитативне й фізично відчутне ремесло, яке вимагає і філігранності, і сили. Як Ви прийшли саме до графіки та офорту, і чому обрали цей шлях, який вимагає такої кропіткої технічної роботи?
Я тяжіла до графіки ще з початку усвідомлення себе як художниці. Всім дітям подобаються кольори, але у віці близько дев’яти років до мене прийшло розуміння, що саме заняття графікою викликає в мене справжнє захоплення. Перше знайомство з друкованою графікою (якщо її можна так назвати) відбулося через техніку картопляних штампиків, яку нам показали в художній школі, приблизно у 9–10 років. Це шалено мене захопило, і я пам’ятаю, що створила крокодилицю, яка висиджує яйця. У неї були лапки в боки, бо вона балансувала на великій купі яєць, і вираз гордої матусі на обличчі. Там був гумор, тварина і тема материнства. Все те, що я несу у своїй творчості до сьогодні.
Я формувалася як особистість далі, і образи тварин у графіці завжди були поруч. У 18 років я вступала до УАД (тепер ІПМТ), а на підготовчих курсах нас познайомили з офортом. У цей момент у мене було кінематографічне відчуття, що розійшлися хмари, а світло та янгольський хор заповнили майстерню. В офорті мені найбільше сподобалися можливість деталізації та тиражування. Я люблю дарувати роботи своїм рідним і друзям, а також продавати (хто ж не любить), і до знайомства з офортом мене засмучувало, що доводиться розлучатися з роботою, у яку я вклала 30+ годин. Можливість тиражування вирішила цю справді велику проблему для мене. І те, що кожен відбиток є оригіналом, а не просто, наприклад, цифровим принтом, також для мене фундаментально важливо.
Ваша техніка створення екслібрисів зачаровує: спочатку класичний відбиток на станку з типографською фарбою, а далі — ручне розфарбовування аквареллю. У чому головна магія та складність цього процесу, і чи відчуваєте Ви себе більше художницею чи ремісницею в цей момент?
Я дуже зрідка розфарбовую відбитки офортів, зазвичай роблю це, граючись. Перебираючи купу кольорових поєднань, я врешті-решт приходжу до того, що старе-добре чорно-біле рішення для мене найкраще. Найбільше в роботі я люблю створення ескізу та гравіювання пластини голочкою. Тобто саме творчу частину. Відбивання тиражу для мене — просто робота. Робота, яку треба виконати гарно і якісно.
Пластини з металу підготовлює мені мій батько. Він людина, яка має золоті руки. З роками мої побажання до пластин стають усе більш вигадливими: наприклад, нещодавно я захотіла хмаринку і восьмикутну зірку, а «давай шаблон» — це все, що я чую у відповідь на будь-яку ідею.
Офорт — це однозначно поєднання мистецтва і ремесла. Я не можу сказати, що важливіше для створення справді якісного твору. Мабуть, думка та ідея є первинними, але їх дуже легко зіпсувати, використовуючи погано відполіровану пластину, погано покривши її лаком, недотравивши або перетравивши в хлорному залізі. Також на етапі друку зображення чудову пластину можна просто-напросто погано відбити. Тому так, мистецтво і ремесло тут тримаються купи нерозривно.
Мені подобається в офорті також традиційна естетика. Відбитки століттями мають вигляд, грубо кажучи, самого друкованого зображення, яке відбивається на аркуші, що є більшим, тобто з полями. Звісно, цей аркуш не має містити бруду чи слідів від пальців, вимазаних у фарбі під час роботи. У цьому є культура подачі мистецького твору і витонченість.
У Ваших графічних роботах часто переплітаються анімалістика, елементи готики й навіть естетика темного чи потойбічного. Чому саме такі образи виринають у Вашій творчості і як ці, здавалося б, контрастні теми співіснують в одному просторі?
Потойбічним для мене у моїй творчості є історія створення більше, ніж візуал. Я часто малюю тварин, яких поруч зі мною більше немає, намагаючись утримати їхній образ перед очима. Тисячу разів переживаючи обійми з моєю собакою Редою як один із найперших спогадів — на рівні кольору, текстури, запахів, дотиків і звуків, джерелом яких вона стала для мене в ту мить обіймів, коли мені було три роки. Я хочу ніби зупинити в часі якусь її частину і закарбувати в металі, зробивши її безсмертною*, хоча фізично моєї собачки вже не існує. Цього року минуло 18 років, як вона пішла. Певною мірою це потойбічні речі.
Але мої тварини не несуть темряви, бо я не хочу її множити у світі — її і так достатньо. Я не думаю, що врятую когось від укорочення віку Которокою, але й підштовхнути когось до цього вона точно не здатна. А далі друк допомагає відтворити її зображення, щоб якомога більше людей володіли маленькою Которокою. Або щоб якомога більше людей у світі дізналися про Реду, Крисю, Пупу і Полуничку, і колективна пам’ять утримувала їхні образи теж.
І тоді це підважує головне упередження людини перед твариною — свою вищість над нею. Якщо кілька десятків людей по цілому світу вже утримують у своїй пам’яті Крисю, то чи була вона «лише морською свинкою, такою, як усі інші мільйони», як зневажливо хтось скаже?
* Безсмертя — це майже не перебільшення. Після ядерної війни, у випадку непрямого влучання бомби, мої металеві пластини мають пережити її. І через якусь неймовірну кількість років інопланетяни прилетять на тихий і порожній камінь, що був Землею, і знайдені металеві пластини викличуть багато питань. «Зрозуміло, це таким було життя тут». «А ця істота мала величезне релігійне і символічне значення, тому вона зустрічається так часто. Потрібно написати про це численні дослідження». А це буде моя Реда! Або мої свинки! Інколи я просто божеволію, уявляючи це.
Окрім офорту та листівок, бачимо, що у Вашому доробку з’явилася мозаїка — на Вашій сторінці можна побачити дивовижних мозаїчних звірів. Як ви відкрили для себе цей матеріал і що спільного знайшли між фактурною мозаїкою та витонченою графікою?
Мозаїка для мене була повною противагою офорту. Зараз вона на паузі. Я навчалася у профучилищі на вітражницю, і частиною нашої програми було дуже поверхове вивчення цієї техніки. На тлі загального підняття цікавості до монументальної мозаїки я захопилася її мініатюрною версією. Я використовувала уламки скла з вітражної майстерні, де працював мій друг. Так я давала матеріалу ще одне життя.
Мозаїка дуже далека від офорту, і це давало мені можливість відпочити та переналаштувати мозок під інше вирішення образу. Відображала тварин. Це була серія тварин із заповідника «Асканія-Нова». Я не змогла її закінчити, бо це занадто боляче. Символічно, що доля цих тварин така болюча і так ранить, як уламки скла.
Наскільки сучасному українському та закордонному читачу й колекціонеру цікавий жанр екслібриса та друкованої графіки загалом? Чи є зараз попит на такі камерні речі?
Екслібрис — це неймовірна ніша. Спочатку він починався як знак, що маркував книгу як приналежність конкретній людині чи інституції. А пізніше він переріс в окремий особливий жанр мистецтва, який уже не має безпосереднього зв’язку з книгою, тобто мало хто з колекціонерів вклеює графіку в книги.
Як виглядає колекціонування, я собі жартую, що це покемонові картки для дорослих. Направду, коли вони обмінюються, їхні очі горять, як у хлопчисьок.
Колекціонер замовляє екслібрис — тиражем, який йому підходить. Багато хто колекціонує вузьку тему, наприклад коней чи еротичні зображення. Потім, отримуючи ці відбитки від художника, починається обмін між колекціонерами, і, грубо кажучи, починаючи з 50 однакових зображень, колекціонер закінчує з одним і 49 новими.
Це чудова можливість отримати нових замовників, популярність у вузьких колах для художника і просто бути представленим у приватних колекціях. Але є один дуже сумний нюанс. Молодь мало приходить у колекціонування. І на кожній зустрічі, на кожному з’їзді DEG так чи інакше під час спілкування виринає це питання.
Deutsche Exlibris-Gesellschaft (DEG) — це найстаріше у світі діюче товариство любителів і колекціонерів екслібрисів, засноване у 1891 році в Берліні. Це спільнота колекціонерів та художників, президентом якої є Утц Бенкель, великий друг України.
До кожного з’їзду я починаю готуватися мінімум за два місяці. Це найочікуваніша подія року для мене. Кожен учасник має свій стіл, і ми періодично підсідаємо одне до одного, спілкуємося. Ці три дні — чудовий час: відчувається, ніби це інший світ і нічого із зовнішнього не проникає в цей мікрокосм.
В Україні, на жаль, колекціонування екслібрисів поки що не отримало такої фан-бази, як за кордоном, але, можливо, все зміниться. Якщо хтось мріє увійти в колекціонування — повірте, це дуже вдячна ніша, у якій ви отримаєте купу підтримки з боку старших колег-колекціонерів і ще й міцну дружню спільноту.
Розкажіть, до яких проєктів Ви тяжієте зараз, і чого чекати у Вашій творчості найближчим часом — нових графічних серій, експериментів із матеріалами чи великих виставок?
Після завершення серії офортів «Червона книга України» я ще тяжію до серії як способу передачі концепції та можливості розказати довгу й послідовну історію.
Я опрацьовую ідею проєкту, у якому досліджуватиму, що ж насправді таке розуміння прекрасного і не дуже, символізму й архетипів, перенесене на тварин? Чому ми вважаємо (тільки вважаємо, бо поганих тварин немає, а от поганих душею людей повнісінько) потворними одних тварин настільки, що не зауважуємо їхніх прекрасних проявів? І настільки захоплюємося красою інших тварин, що прощаємо навіть їхню шкоду таким важливим для людини матеріальним речам?
І в цьому проєкті я досліджуватиму саме те, якою упередженою і непослідовною є людина у своєму баченні тварин. Мені важливо показати красу обраних мною тварин, «яких ніхто не любить», відкинувши всі культурні упередження і спесишизм.
Я розумію, що люди скоріше прийдуть на виставку гравюр із котиками, аніж на виставку з бородавочником, манаті та голим землекопом. Проте моя мета — стати їхнім голосом і заговорити про них і для них.
Бажаємо Анні нових творчих здобутків, натхнення та цікавих проєктів, та щиро дякуємо за розмову!
