З давніх-давен в Україні писанкарство вважалося виключно жіночою справою, сповненою сакрального змісту. Наші предки вірили, що великоднє яйце має надзвичайні здібності: писанками лікували хвороби, гасили пожежі, оберігали врожай від шкідників та навіть закликали любов. Це був спосіб спілкування з померлими родичами та магічний щит для всієї родини. Сьогодні інтерес до цього ремесла відроджується, і все більше людей запитують: як розписати писанку власноруч та що треба для писанки, щоб вона стала справжнім оберегом? У цьому інтерв’ю майстриня Анастасія, яка навчила вже понад 2000 учнів, ділиться секретами давнього мистецтва. Ви дізнаєтесь, які інструменти для писанкарства обрати початківцю, чому бджолиний віск є незамінним у роботі та як традиційні орнаменти Донеччини чи Галичини стають частиною нашого сучасного генетичного коду. Зануртеся у світ, де звичайна лінія на яйці перетворюється на медитацію та магічний ритуал.
Анастасіє, ви навчили вже понад дві тисячі учнів. Пам’ятаєте свою першу писанку? Чому саме це ремесло стало справою вашого життя?
Насправді моя перша писанка була написана ще коли мені було вісім років, і мені допомагала її писати мама. Це було перше заняття на гуртку. Пам’ятаю, це був символ яблуньки, де яблука наносилися за допомогою свічки по червоному тлу яйця.
Я і зараз спостерігаю за тим, як люди в захваті від того, як у них виходить написати писанку, і як вони дивуються результату. Мій захват тоді був приблизно такий самий. Але на той момент я ще не розуміла, що буду продовжувати цю традицію. Зараз це просто дуже теплі спогади, тому що, на щастя, це відбувалося саме з мамою — творчою людиною.
Писанкарство — це медитація, мистецтво чи все ж таки магічний ритуал? Що ви відчуваєте, коли берете до рук писачок?
Коли в мене в руках писачок, я розслабляюся. Я розумію: якщо я не обираю якийсь конкретний взір, який маю нанести, а це якась творча писанка — щось, що просто приходить мені в голову — то я налаштовуюся на відпочинок. Я відпускаю всі проблеми буденності. Після написання писанки я спокійна, врівноважена і можу приймати важливі рішення не поспіхом, а зважено.
У кожного регіону України свій код. Які візерунки для вас є найбільш теплими та рідними? Чи є символ або орнамент, притаманний вашому рідному краю, який ви готові малювати нескінченно?
Почну з кінця питання. Символ мого рідного краю — це грабельки на чорному тлі. Це Донеччина. Але, як на мене, це занадто легкий взір, який я пишу дуже рідко. Мені більше до вподоби ружа в усіх її поєднаннях: чи то в сорококлинці, чи то просто велика ружа на все яйце.
Я намагаюся обирати складніші візерунки, брати для себе такий невеличкий виклик: чи зможу я впоратися з чимось складним. Це мій улюблений взір — ружа в усіх її видах. А от грабельки на чорному тлі з додаванням жовтого кольору, притаманні Донеччині, я пишу рідко саме через бажання постійно вдосконалювати майстерність.
Насправді я частіше не продаю свої роботи. Якщо їх і замовляють, то це близькі мені люди або ті, хто по-справжньому цінує ручну роботу — таких у мене, на щастя, багато. Писанка, яка поїхала в Париж — це замовлення моєї колеги. В неї там проживає донька, і чоловік доньки просто в захваті від української культури. Він замовив роботу, дуже схожу на ту, що я тримаю зараз, тільки з додаванням помаранчевого кольору.
Коли людина розуміє цінність саме ручної роботи, тоді й пишеться легше. Коли ж людина не розуміє, що це забирає багато часу та енергії, і вважає, що можна придбати писанку за безцінь — щось обов’язково трапляється під час написання. У мене було замовлення, яке давалося дуже важко. Я проаналізувала це і зрозуміла: людина відверто торгувалася, занижувала вартість моєї праці. Як результат — писанка «саморуйнувалася» кілька разів. Я переписувала її чотири рази! І це не через брак професіоналізму, а через те, кому вона робилася.
Навіть якщо я роблю писанку не на замовлення, а як подарунок від серця, але прописую там орнамент на здоров’я чи захист, також можуть відбуватися дивні події. Вона може руйнуватися, або колір не лягає. Потім я дізнаюся, що людина в цей момент хворіла або мала серйозні проблеми з оточенням. Я в це вірю. У мене дуже багато таких історій, які неможливо пояснити раціонально. Це дуже сакральний предмет.
Чи пишуть писанки онлайн за кордоном під вашим керівництвом? Чи можна навчитися цьому ремеслу через екран?
Онлайн-зустрічей у реальному часі я ще не проводила, але на моїй сторінці є записані уроки. Я впевнена, що за кордоном їх дивляться, адже серед моїх підписників багато людей з різних країн. Знаю, що мої уроки переглядали колеги-майстрині, які зараз перебувають за межами України. Відгуки були дуже теплими. Ми обмінюємося досвідом, лайфхаками, і те, що колеги оцінили мій матеріал, дало мені зрозуміти: я правильно передаю знання навіть через екран.
Зараз ми спостерігаємо неймовірний сплеск інтересу до всього українського. Хто ваші учні сьогодні?
Так, зацікавленість величезна. Сьогодні мої учні — це переважно дорослі люди, працівники великих компаній. Керівництво організовує такі майстер-класи, щоб розвантажити колектив, відволікти людей від буденності та дати їм культурне наповнення.
Люди часто приходять, не знаючи, чого очікувати. Спершу вони налаштовані скептично, перебувають у некомфортній для себе обстановці. Але потім, коли писанка вже в їхніх руках, я відчуваю неймовірне тепло. Я бачу їхні сяючі очі. Вони дякують за історію, за значення символів. Вони стають дотичними до традиції.
Я впевнена, що доношу це настільки щиро, що вони, йдучи додому, вже в дорозі телефонують рідним і розповідають, чого навчилися. А маючи писачок і вже отримані знання про кольори, вони можуть прийти і навчити свою сім’ю. Це дуже цінно. Рідше приходять з дітьми, але коли приходять — це ще важливіше. Дитина бачить, що дорослі в захваті, і починає розуміти: українська традиція — це дійсно щось круте і важливе, це частина нашого національного коду.
Багато хто боїться зіпсувати яйце. Які поради ви дасте початківцям, щоб перша писанка була вдалою? Що обов’язково має бути на столі у того, хто хоче спробувати написати свою першу писанку вдома?
Страх є у кожного, я бачу його в очах усіх новачків. Але десь посередині процесу, коли людина розуміє, як вести лінію, як витікає віск і як зробити так, щоб він не крапнув зайвого — тоді людина розслабляється. Починається магія. Повністю уникнути страху неможливо, але переступити через нього легко, бо я веду учня покроково. Люди часто створюють такі шедеври, за які я б сама не наважилася взятися вперше! А коли вони бачать готовий результат, коли складається цей «пазл» із накладанням кольорів, вони розуміють, що страхи були марними. Це як навчитися їздити на велосипеді: головне — відчути рівновагу.
Необхідно мати видуте порожнє яйце (або повне, якщо хочете дотримуватися зовсім давніх традицій). Олівець — для перших ліній, щоб не боятися. Писачок може бути латунний або металевий з лійкою. Для новачків ідеальний отвір — 0,3 міліметра: лінія буде середньої товщини.
Обов’язково потрібен саме бджолиний віск, бо він щільно вбирається в поверхню і захищає колір. Звичайним парафіном писати неможливо, він не дасть потрібного результату. Ну і, звісно, свічка, над якою ми розігріваємо писачок. Це зовсім не складно.
Що надихає вас продовжувати справу та поєднувати творчість, роботу в школі та блог?
Тут справа в пріоритетах. На першому місці в мене завжди родина — я мама, я дружина. На другому — справа, яка мене наповнює і надихає. Я працюю вчителем у школі, і це моя основна робота, мій спосіб життя.
Але я відчуваю справжнє щастя від того, що маю глобальну мету. Не просто жити і ходити на роботу, а нести користь суспільству. Ось це і є писанкарство в моєму житті.
