Марія Лубинська поєднує мистецтво і науку: вона реставрує іконостаси, створює фольгові ікони та досліджує українську сакральну спадщину. У своїх роботах вона відновлює пам’ять поколінь і відкриває непомітні деталі історії, перетворюючи їх на сучасний мистецький досвід.
Розмова з медіа КАМО далі у матеріалі.
Авторка: Анна Демченко
У співпраці з Платформою збереження культурної спадщини України створеної за ініціативи Dovgiy Family Office
Маріє, аби познайомитися ближче із читачами журналу КАМО, розкажіть про себе якоюсь історією.
Добрий день. Дуже вдячна за цю можливість розповісти про свою творчість читачам. Моя історія — це розповідь про те, як сімейна спадщина, здавалося б прихована під товщею часу та обставин, усе ж знаходить вихід і розквітає.
Я малюю з того часу, як змогла тримати в руці кулькову ручку. Мої перші «полотна» — це зошити, шпалери у квартирі, обкладинки й сторінки книг сімейної бібліотеки. Родина, попри те, що мала військову спрямованість, завжди з неймовірною увагою та повагою ставилася до моїх дитячих схильностей. Бабуся і мама й досі зберігають у сімейному архіві їхні кулінарні книги з моїми першими «шедеврами» у вигляді кривооких зайців і котів на довжелезних лапах. Мені ніколи не забороняли розвивати цей талант, навпаки — підтримували.
Згодом я дізналася, що моє прагнення до мистецтва — не випадковість, а відлуння родової пам’яті. Виявилося, що сім поколінь тому мій прапрапрадід «малював церкви» — писав ікони, картини на біблійні сюжети та розписував релігійні споруди. А мій дідусь, який обрав героїчну професію військового-підводника, також мав хист до малювання й навіть закінчив дитячу художню школу.
Життєві обставини приховали цей дар, але не стерли його остаточно.
Отже, моя творча дорога — це своєрідне виконання сімейного обов’язку, відродження нитки, яка ледь не обірвалася. Я почала зі станкового живопису, намагаючись знайти власну пластичну мову й образний світ. Згодом захопилася монументальним мистецтвом — мені захотілося більшого масштабу, сильнішого діалогу з архітектурою та простором.
Паралельно, вже навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, я відчула потяг до чогось глибшого, сакрального. Саме тоді почала брати уроки у художника-іконописця в Києво-Печерській лаврі. Цей досвід став для мене ключовим: він навчив мене не лише іконописних технік, а й особливого медитативного стану концентрації, благоговіння перед Образом. Це був зовсім інший, унікальний світ, який почав потужно впливати на мій власний живопис, наділяючи його новими смисловими та символічними вимірами.
Ви захищали Доктора філософії з культурології. Таке незвичне поєднання науки та мистецтва. Як саме ці два світи взаємодіють у вашій творчості - що дає науковий бекґраунд у монументальному мистецтві?
Для мене поєднання науки й мистецтва — це єдиний органічний процес пізнання. Насамперед наука дає мені інструменти для аналізу образів як візуальної мови.
Працюючи над дисертацією, у якій я досліджувала, як сучасні монументальні образи (мурали) ведуть діалог із міським середовищем і його різними глядачами, я навчилася бачити власні твори не ізольовано, а як частину складного культурного простору. Тепер, створюючи роботу, я розумію, як вона може комунікувати, які культурні коди активує і як будує міст між різними досвідами та ідентичностями. Це вже не просто образ, а акт візуальної комунікації.
Дослідницький підхід формує концептуальну основу моєї творчості. Мені цікаво вивчати архетипи й символи, що лежать в основі колективної свідомості, та трансформувати їх крізь призму сучасного образного мислення. Мої роботи — це візуальні маніфести, у яких емоційна інтуїція поєднується з чіткою структурою, знайденою в процесі наукового пошуку.
Найважливіше — створення будь-якого витвору мистецтва вимагає системного мислення, яке дає наука. Для мене написання картини — це складний процес, у якому розум разом з інтуїцією працюють злагоджено, немов комп’ютер. Перед кожним мазком пензля відбувається «обчислення» тональності кольору, кута нахилу, сили натиску, напрямку руху руки. Цей процес нагадує алгоритм, де кожне рішення базується на знаннях: хімії пігментів та їхньої взаємодії з основою, фізики світла й того, як воно буде грати на фактурі, геометрії композиції та її внутрішніх силових лініях.
Моя робота над іконами, де техніка вимагає ювелірної точності у накладанні шарів фарби, особливо пов’язана з цим «обчислювальним» підходом. Кожен шар — це і емоційний жест, і математично точна дія. Але ця «математика» ніколи не заглушає душу, навпаки — стає фундаментом, інструментом, який звільняє інтуїцію й емоцію. Коли технічна сторона процесу відточена до автоматизму, коли розум забезпечує контроль над матерією, тоді й лише тоді художник набуває справжньої свободи. З’являється можливість віддатися творчому потоку, дозволити образу народжуватися самому, керуючи рукою майстра. Системне мислення не стримує творчість, а дає їй крила, дозволяючи реалізувати навіть найсміливіші задуми з технічною бездоганністю та глибиною.
У результаті народжується синтез. Мої картини, мозаїки та ікони — це самостійні витвори мистецтва, але водночас вони мають міцний науковий «скелет». Вони постають як візуальні полюси, де зустрічаються інтуїція й аналіз, архаїчний символ і сучасна пластична мова. Наука допомагає мені будувати мости між цими світами, а мистецтво — наповнювати ці мости емоціями, красою та особистим переживанням.
Реконструкція іконостасу доби козацького бароко, який завершено та дослідження техніки фольгової ікони , що триває досі це дійсно складні, але водночас духовно та академічно насичені проекти. Це довгі шляхи, де кожен крок вимагає поєднання мистецької інтуїції, наукової ретельності та великої поваги до історичної спадщини.
Будь-яка робота, особливо над предметами культурної спадщини починається на межі детективного розслідування і мистецтвознавства. Я вже розповідала в попередньому інтерв’ю про відновлення іконостаса, яким складним був процес пошуку ікон, аналогів. Багато часу зайняв аналіз стилістики, техніки, іконографії. Адже все що зберіглося для реконструкції – це чорно-білий слайд з яким я працювала. Це одночасно і скарб, і величезне обмеження. Він фіксує композицію, іконографічні типи, загальні риси стилю, але позбавляє нас самого головного – кольору, фактури, матеріальної площини. Моєю першою задачею було «зчитування» цієї мовчазної інформації. Я аналізувала кожен елемент: як лягають складки на одязі, який ритм у рухах святих, які деталі вирізняв об’єктив фотографа. Це давало ключ до розуміння. Щоб оживити образи зі слайду, я занурилася у вивчення саме того періоду. Я шукала збережені твори козацького бароко в музеях, аналізувала колірні палітри того часу, вивчала типологію орнаментів, властивих саме цій епосі. Також залучивши сучасні технології до пошуку вдалось створити «кольоровий паспорт» проєкту – гіпотетичну, але науково обґрунтовану модель того, як могла виглядати оригінальна робота.
Головною складністю була відповідальність перед образом, якого немає. Адже я працювала не з оригіналом, а з його тінню, з його відлунням. Це накладало колосальну етичну відповідальність. І головна мета була не в тому, щоб «вигадати» красивий образ, а в тому, щоб науково обґрунтовано реконструювати його, максимально наблизившись до задуму і техніки давнього майстра. Ця робота назавжди змінила моє бачення. Вона показала, що сакральне мистецтво – це не лише про естетику, а й про відновлення пам’яті. Кожна відтворена деталь, кожен відшуканий колір – це був крок до повернення історичної справедливості, до повернення голосу тому, що мало назавжди замовкнути.
Але окремим розділом в цьому «детективному розслідуванні» протягом мого творчого життя стало нещодавне відкриття техніки фольгової ікони. Якщо традиційна ікона завжди пов’язана з деревом, фарбою, ґрунтом, то тут – зовсім інша матерія, інший світ. Тонка металева фольга, відтиснута, немов тканина, зберігає у собі подих часу. Вона водночас крихка і вражаюче міцна.
Коли я вперше доторкнулася до такої ікони, мене вразило, наскільки вона нагадує відбиток пам’яті – ніби відлуння образу, який «відтиснутий» у часі. Робота з фольговими іконами навчила мене ще більшої смиренності перед матеріалом і часом. Тут уже неможливо говорити про «відновлення первісного вигляду» в повному сенсі – можна лише намацати нитку, що з’єднує нас із давнім майстром і його задумом. І цей процес для мене не менш важливий, ніж результат. Адже кожна така ікона – це не лише артефакт, а й свідчення того, що духовна пам’ять може існувати навіть у найтендітнішій формі.
Розкажіть про цю малодосліджену тему фольгової ікони – що вас найбільше вразило в цій темі і щоб ви хотіли розповісти про неї світові?
Мене вражає абсолютно все в темі фольгової ікони. Передусім — її малодослідженість. В українському мистецтвознавстві фактично немає ґрунтовних наукових робіт, присвячених цьому феномену. Складається враження, що ми маємо справу з величезним пластом культурної спадщини, який просто випав із нашої уваги.
Вражає й інше: попри відсутність українських досліджень, сусідня країна-агресор намагається привласнити цю традицію. У їхніх численних публікаціях фольгова ікона часто подається як суто «російське» або навіть «радянське» явище. Це, безперечно, спотворення історичної правди.
Насправді ж фольгові ікони були поширені саме на українських землях, у середовищі нашої побожності й домашніх іконостасів. Вони відображають духовний світ українців XIX — початку XX століття, їхню потребу у святині, доступній кожному. Те, що сьогодні хтось намагається викреслити цей пласт нашої культури з українського контексту й підписати його чужим іменем, — приклад культурної узурпації.
Моє знайомство з цими іконами було дуже чуттєвим. Фактично зі смітника до моїх рук потрапили три пари вінчальних ікон. Розбите скло, поїдений жуками кіот, відірвана фольга, заплетені павутинням образи — усе це викликало жаль і водночас бажання дати їм друге життя. У цьому була жорстока метафора: якщо ми так недбало ставимося до своєї матеріальної пам’яті, то як ми ставимося до пам’яті загалом? Та під шарами пилу і руйнації я відчула щось інше — промінь надії. Відірвана фольга все ще намагалася відбивати світло, а кольори під шаром бруду зберігали залишки яскравості. Це був тихий, але наполегливий голос: «Я існую. Я ще можу сяяти». Саме це відчуття стало поштовхом. Моє бажання «відновити» перетворилося на нав’язливу потребу повернути гідність цим образам. Це вже не було академічним завданням — це стало моральним обов’язком. Я почала не просто реставрувати, а рятувати. Кожна видалена порошинка, кожна закріплена частка здавалася маленькою перемогою життя над забуттям.
Моїми першими кроками були не пензлі й фарби, а лупа, архівні документи та пошук бодай якихось відомостей. Для мене було критично важливо зрозуміти не лише, що я бачу перед собою, а й як це було створено, який сакральний зміст вклали майстри минулого. В одній з ікон я знайшла папірець, що колись підтримував скло. Мені вдалося його розгорнути, і з’ясувалося, що це сторінка з календаря за 18 жовтня 1968 року. На звороті були слова пісні «На долині туман». У ту мить історія ікони ожила для мене. Це вже не було абстрактне минуле — це була конкретна доля. Можливо, хтось у 1968 році таємно, зберігаючи віру під час радянської влади, вінчався перед цими образами…
Але найбільше мене вразило інше. Коли я з неймовірною обережністю консервувала кожну паперову квіточку, кожну троянду з очерету, кожен елемент щирої народної творчості, я дивувалася: як люди без мистецької освіти могли створювати таку тонку, виважену й глибоку красу? Вони не знали законів композиції чи теорії кольору, але їхні руки відчували природну гармонію. Вони не вивчали символізм, але вкладали у кожну квітку, у кожну лінію цілий світ значень — оберіг, любов, молитву, надію. Їхня творчість була чистою, немов джерельна вода: без академізму, але з безмежною щирістю.
Я продовжую працювати з цими іконами й сьогодні, продовжую їх вивчати. Мені вдалося навіть наблизитися до техніки фольгової чеканки: методом спроб і помилок я відновила втрачені елементи на своїх іконах. Кожна з них — це окрема історія, яку я намагаюся не лише реставрувати, а й зрозуміти.
Коли я почала ділитися цим процесом у соціальних мережах, отримала неймовірну кількість відгуків. Багато людей писали, що пам’ятають такі ікони з дитинства — у бабусі, у старій хаті, на горищі. І майже всі вони говорили одне й те саме: «Ми вважали, що вони не мають ніякої цінності».
Спершу ці слова засмучували, але згодом надихнули. Адже справжня цінність часто прихована під шаром часу. Я відчула, що моя місія — повернути їм гідність у людських очах. І щиро раділа, коли після моїх дописів люди писали: «Я знову хочу мати таку ікону вдома», «Ми знайшли на горищі ці ікони й тепер повісимо їх у квартирі».
Я хочу, щоб ми навчилися цінувати своє коріння — не як музейний експонат, а як живі джерела, що живлять наше сьогодення. Щоб кожен усвідомив: наше минуле — це не пил на полиці, а ґрунт, із якого ми зростаємо.
Які проєкти чекати від вас у найближчому майбутньому?
Наразі я палаю однією особливою ідеєю — створити власну фольгову ікону, використовуючи техніку, яку досліджувала під час реставраційних робіт. Для мене це не лише особистий виклик, а й логічний результат усієї моєї роботи. Я вже вивчила технологічні нюанси, експериментувала з матеріалами й навіть опанувала деякі прийоми самотужки.
Втім, як це часто буває з унікальними традиційними техніками, не обійшлося без труднощів. Найбільшою перешкодою стала робота з деревом. Я шукала майстра, який би виготовив автентичний кіот — на перший погляд просту, але насправді технологічно складну конструкцію. І, як не дивно, поки що не знайшла того, хто справді розуміє цю традицію. Тому я вирішила йти далі самостійно: зараз сушу деревину, щоб згодом власноруч вирізати кіот.
Для мене це має символічне значення — повне відтворення процесу, від дошки до останнього штриха.
Паралельно я знімаю всі ці процеси й ділюся ними в соцмережах. Мені важливо, щоб люди бачили не тільки результат, а й сам живий, дихаючий шлях творення: тріск дерева під різцем, блиск фольги на левкасі, народження образу з-під пензля.
А ще моя майстерня для мене — не просто простір для реалізації ідей, а справжня лабораторія експериментів. Я завжди відкрита до нового й вдячно приймаю несподіванки, які приносить життя: знахідку, нову техніку, зустріч із цікавою людиною чи проєкт, що змусить вийти за межі звичного. Тож окрім запланованого, у моїй творчості завжди є місце для несподіваного.
Ви брали участь у багатьох мистецьких ініціативах і реставраційних проєктах. Що вас привело до цієї галузі у житті?
Я не можу жити без мистецтва. Це моє дихання, мова серця й спосіб пізнання світу. Якщо спробувати пояснити раціонально, то, мабуть, мене завжди вела жага відновлювати зв’язки між минулим і майбутнім, душею і матерією, забутими знаннями й сучасним поглядом.
Мене приваблює сама ідея воскресіння: коли з-під шару пилу, пошкоджень і непомітності проступає унікальна історія, краса й сенс. У такі моменти розумієш, що врятував не просто предмет, а частку часу, чиюсь емоцію, молитву чи надію. Реставрація для мене — це акт найвищої співчутливості, діалог із майстром, який творив століття тому.
Та я — не лише реставратор. Я — творець. Відродження старого завжди йде для мене поруч зі створенням нового. Досліджуючи техніки майстрів минулого, я не просто їх відтворюю, а веду з ними діалог, пропускаю їхнє знання крізь власний досвід і чуттєвість. Кожна відреставрована ікона дає мені енергію й натхнення для власних творів, де я вільно експериментую з сюжетами, формами й символами, залишаючись вірною глибинній сутності традиції. А участь у мистецьких ініціативах для мене — це спосіб будувати мости, якими наша культура зможе перейти в майбутнє, не втративши свого голосу.
Але якщо сказати зовсім просто: я не обирала цей шлях — він обрав мене. Без можливості торкатися історії через пензель, без права ділитися її красою моє життя було б неповним. Мистецтво для мене — не професія, а стан душі. І я щаслива, що можу служити йому.
Маріє, цікава ваша думка, ви мрієте попрацювати над чимось світовим, масштабним та іноземним, чи, все-таки, тільки українська культура?
Для мене українська культура ніколи не була ізольованим островом — вона завжди була й залишається частиною світового культурного коду. Я переконана: власну ідентичність найкраще пізнаєш саме в діалозі з іншими — коли знаходиш спільні символи, бачиш схожість у відмінностях або, навпаки, усвідомлюєш унікальність свого коріння через контраст.
Я вже маю досвід участі в міжнародних проєктах. Наприклад, на початку повномасштабної війни створила мурал у Каунасі (Литва), присвячений окупації Бучі. Це була спроба не лише висловити біль, але й наголосити: трагедія України — це рана на тілі всього світу, а наш опір — частина глобальної боротьби за свободу й людяність. Тоді я ще раз переконалася: мистецтво не має кордонів, коли йдеться про фундаментальні цінності.
Саме тому я відкрита до світових проєктів.
Мені цікаво досліджувати, як українська візуальна мова — орнаменти, символи, образи — може відгукуватися в іншому культурному контексті. Як наша історія може вести діалог з історіями інших народів, що теж боролися за незалежність чи переживали трагічні випробування.
Водночас, навіть працюючи з глобальними темами, я завжди виходжу від українського коду — від нашої естетики, символіки та історії. Справжня сила — у поєднанні: коли ти говориш зі світом голосом, що виріс на твоїй землі.
Тож так, я відкрита до міжнародних співпраць. Але лише таких, де український контекст звучатиме виразно, де наша культура стане важливим голосом у глобальному діалозі. Адже справжнє порозуміння можливе лише тоді, коли ти знаєш, хто ти є, і маєш відвагу про це говорити.
Чи є у вашій практиці історія, яка найбільше відображає те, ким ви є сьогодні - момент, після якого все змінилося?
Ця історія сталася давно, коли я ще навчалася в Дитячій художній школі № 3. Моє перше знайомство з мистецтвом було пов’язане з моїм учителем — художником і поетом Адлером Степановичем Корольовим, нині покійним. Він майже ніколи не хвалив мене вголос і, що цікаво, завжди називав не Марія, а «Марго!» — з характерним наголосом. Для мене, ще зовсім малої, він був справжнім авторитетом: стриманий, талановитий, особливо тоді, коли читав власні вірші перед класом або показував свої гобелени та начерки мультфільмів.
Одного разу він раптом сказав: «Марго! А ти добре бачиш колір. Бог погладив тебе по голівці при народженні». Ці слова пролунали для мене як благословення. Вперше я відчула, що моє захоплення — це не просто дитяча забава, а щось значно більше.
Але справжньою точкою неповернення став момент, коли я вже дорослою вирішила вступати до Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Мої батьки, як і багато інших, вагалися: шлях художника здався їм занадто непевним. І тоді Адлер Степанович — уже літня людина, яка рідко втручалася в долі своїх колишніх учнів, — прийшов до моїх батьків і сказав: «Відпустіть її. Це — її шлях. У неї є талант, який не можна закопувати». Його слово стало вирішальним. Для мене це був акт великої довіри й визнання, який я сприйняла як моральний обов’язок — ніколи не зрадити цю віру.
Саме тому сьогодні я так ревно ставлюся до відродження втрачених технік і до рятування знедолених ікон. Я добре пам’ятаю, що означає, коли хтось один повірив у тебе й дав крила. І тепер я відчуваю, що моя праця — це продовження того самого жесту: я намагаюся «повірити» в речі, які світ уже списав, і подарувати їм друге життя.
Той момент, коли учитель підтримав моє покликання, став початком усього. Він навчив мене, що справжнє мистецтво починається не з техніки, а з віри — у себе, у свою силу, у те, що ти можеш зробити щось важливе. Саме цю віру я намагаюся нести далі — у реставрації, у творчості, у кожному своєму проєкті.
Які книги, музика чи мистецькі постаті мали на вас найбільший вплив? Можливо якась людина у житті?
Музика була моєю першою любов’ю — саме вона сформувала мій ритм, відчуття гармонії та внутрішньої свободи. Я маю три музичні освіти: починала з гітари, потім опанувала синтезатор, а коли прийшла в клас ударних інструментів, викладач сказав мені: «Ти вже все вмієш сама». Я склала іспит екстерном і продовжила свій шлях у музичних гуртах: грала, писала аранжування, виступала на сцені в шкільні та студентські роки. Цей досвід навчив мене відчувати форму і драматургію не лише на слух, а й у візуальному мистецтві. Для мене кожна картина — це композиція зі своїм ритмом, контрапунктом і кульмінацією.
Серед книг, які вплинули на мене, особливе місце займають «Квіти зла» Шарля Бодлера. Вони навчили бачити поезію у контрастах — у сумітті великого міста, у красі, що народжується зі страждання, у високому, прихованому в буденному. Бодлер показав мені, що мистецтво може бути сміливим дослідженням найтемніших і найяскравіших куточків людської душі, а символ — ключем до її таємниць.
Не менш важливим для мене був Микола Гоголь, який з любов’ю, фантазією і глибиною описував Україну. Його твори — справжня енциклопедія української душі, де міф переплітається з реальністю, а народна мудрість — з одвічними питаннями добра і зла. Гоголь навчив мене бачити поезію в простому й магію в повсякденності. З сучасної української літератури найбільше вплинула на мене поезія Ліни Костенко — її глибока історична рефлексія та мужність у відстоюванні правди завжди нагадують про моральний вибір і відповідальність митця перед часом.
Звісно, перелік книжок і авторів, які вплинули на мене, набагато ширший: від класики до експериментальних сучасних текстів. Кожна книга в потрібний момент ставала тим бракуючим пазлом, який доповнював мою картину світу, вчив відчувати відтінки, символи й ритм слова.
Серед людей, які сформували мене, я вже згадувала свого першого вчителя — Адлера Степановича Корольова, чия віра в мій талант запалила в мені іскру творчості ще в дитинстві. Але найглибше джерело моєї сили — це моя родина. Вони завжди були моєю опорою й безмежним джерелом натхнення. Надихали не лише словами, а й прикладом: чесністю, працелюбністю, мужністю, здатністю залишатися людьми за будь-яких обставин.
Моя родина — це моя найцінніша спадщина. Їхня любов, підтримка і віра в мене дали сміливість іти власним шляхом, навіть коли він здавався непростим. Вони навчили мене, що мистецтво — це не лише картини чи ікони, а й спосіб жити, нести цінності й залишати після себе слід. І я щаслива, що саме вони — мої перші глядачі, критики та найщиріші шанувальники.
Опишіть свій шлях трьома словами.
Що б ви порадили кожному українцю?
Я б порадила кожному українцю три речі.
По-перше, цінувати свою історію і не дозволяти нікому переписувати її. Кожен із нас — носій живого досвіду поколінь. Розпитуйте старших, зберігайте родинні артефакти, відкривайте для себе національні архіви. Історія — це не сухий підручник, а поле бою за правду. І кожен із нас має стати її захисником.
По-друге, берегти в собі гідність і людяність навіть у найтяжчі часи. Наша сила — не лише у зброї, а й у здатності залишатися людьми: підтримати ближнього, зберегти співчуття, навіть коли світ довкола здається жорстоким. Гідність — це наш щит, а людяність — зброя, яка не знає поразки.
По-третє, плекати красу — у слові, у мистецтві, у повсякденності. Вишиванка під стрічками новин, квітка на підвіконні під час обстрілів, пісня, що лунає в укритті — це акти опору. Краса не є розкішшю; вона — мова нашого життя, спосіб сказати: «Ми існуємо, ми любимо, ми творимо попри все».
Бо саме пам’ять, гідність і краса роблять нас незламними. Вони — три стовпи, на яких тримається наша ідентичність. Навіть коли руйнуються будинки, ці три речі залишаються нашим останнім і найміцнішим фортом. І саме вони допоможуть нам не лише вистояти, а й відбудувати — з більшою мудрістю, силою та вірою у майбутнє.
Дякуємо Марії за інтервʼю та бажаємо творчого натхнення!
Від редакції:
Нам завжди цікаво досліджувати, як українська візуальна мова – наприклад, ті ж орнаменти чи символи – може резонувати в іншому культурному контексті. Як наша історія може відгукуватися у світі, і водночас залишатися собою.
Саме тому так важливими є ініціативи, що документують і осмислюють сучасний розвиток сакрального мистецтва в Україні. Однією з таких стала книга «Contemporary Sacred Art. Сучасне сакральне мистецтво», видана Creative Pablishing, яка об’єднує погляд на нові інтерпретації традиційних образів, показує роботи українських митців і розкриває, як духовна спадщина знаходить своє місце у сьогоденні. Це видання є не лише каталогом, а й цінним культурологічним свідченням, що допомагає глибше зрозуміти, в якому напрямку рухається українське сакральне мистецтво та яку роль воно відіграє у формуванні сучасної ідентичності.
