22 листопада — День памʼяті жертв Голодоморів. Наша редакція поспілкувалася із директоркою Національного музею Голодомору-геноциду Лесею Гасиджак. Окрім того, Леся є українською етнологинею, музейницею та публіцисткою. Чому важливо памʼятати, місія музею та багато іншого далі у матеріалі.
Як Ви зберігаєте внутрішню рівновагу, працюючи щодня з такою болючою темою?
“Не знаю. Я часто замислююся над цим, і люди нерідко ставлять мені це запитання.
Ті, хто віддалені від теми, питають, як нам, працівникам, вдається це витримувати. Напевно, з часом виробляється професійна «броня». Адже ця робота справді займає велику частину нашого життя.
Зокрема й мого особисто. Я не живу темою Голодомору лише з 9:00 до 18:00 — вона постійно присутня в моєму житті. Водночас я навчилася ставити певні внутрішні «заслінки» і часом дивитися на історію ніби крізь скло. Це трохи пом’якшує сприйняття та знімає гостроту моменту.
Такі внутрішні межі існують у багатьох професій — як у патологоанатома, так і в багатьох інших спеціальностях у світі”.
Яку найважливішу місію виконує музей пам’яті Голодомору саме сьогодні, під час нової російської війни проти України?
“Сьогодні, як і завжди, основна місія Музею пам’яті Голодомору — зберігати пам’ять про цей злочин. Як саме ми це робимо? Через дослідження, популяризацію, розвиток наукових, художніх і мистецьких напрацювань та інтерпретацію теми Голодомору в різних формах мистецтва.
Можливо, сьогодні в нашому житті справді дуже багато нового болю, спричиненого черговою російською війною проти України.
Проте наша місія — зберігати пам’ять. Пам’ять про Голодомор, звичайно, не здатна перекрити біль за втраченими друзями, рідними, за окупованими й знищеними містами та селами, стерті з лиця землі території, які для багатьох українців є домом. Але ми маємо берегти цю пам’ять, адже історія Голодомору — невіддільна частина нашої історії.
Це частина нашого шляху до незалежності, здобутої у 1991 році. Пам’ять про Голодомор — один із ключових інструментів збереження й формування української ідентичності. І сьогодні вона є важливою зброєю в інформаційній війні проти Росії”.
Чи змінилась увага світу до теми Голодомору після 2022 року? Які зрушення ви бачите?
“Безумовно, увага світу змінилася. Я можу надати точну статистику, але сьогодні вже 32 країни світу на державному рівні визнали Голодомор геноцидом.
Якщо порівнювати увесь період від першого визнання у 1993 році до сьогодні, то після 2022 року таких рішень було значно більше, ніж за всі попередні роки разом. І це свідчить про якісно інший рівень усвідомлення. Адже світ дуже чітко та безпосередньо побачив, якою є Росія сьогодні, і побачив зло, яке вона несе.
Визнання 1990-х — це реакція на історичну трагедію 1932–1933 років, яку більшість тодішнього світу не пережила особисто. Сучасні рішення ухвалюють люди, які на власні очі бачать російські злочини, тому їхня позиція значно глибша й усвідомленіша.
Дуже помітно також зросла зацікавленість міжнародних науковців. Після 2022 року значно побільшало запитів від дослідників з усього світу. У першу чергу їх цікавить усна історія — свідчення та інтерв’ю очевидців, з якими вони хочуть працювати. У другу чергу — артефакти та наша фондова колекція, необхідні для порівняльних досліджень та аналітики.
І ще один важливий аспект — подолання травми. Це тема, яка стосується кожного”.
Як, на вашу думку, музейні інституції можуть говорити про травму так, щоб не травмувати знову, але формувати силу та усвідомлення?
“Кожна музейна інституція шукає й знаходить свій власний шлях. Не існує абсолютно універсальної формули, хоча загальні рекомендації, напрацьовані психологами — міжнародними та українськими — звісно, є. Але робота психолога з людиною, яка добровільно приходить долати травму, і робота музейників — це два різні світи.
У нашому випадку ключову роль відіграють музейні педагоги й екскурсоводи. Вони працюють, передусім, із дітьми — уже з новим поколінням, яке до 2022 року здебільшого не мало власного травматичного досвіду війни. Тому методики доводилося вибудовувати дуже уважно. Ми завжди підкреслюємо: ті напрацювання, які маємо сьогодні, — це результат багаторічної роботи нашої команди, зокрема Яни Городняк, керівниці екскурсійно-освітнього відділу.
Наприклад, у нас є онлайн-заняття для дітей від шести років. За 15 років роботи музею не було жодного випадку, коли дитина пережила б стрес під час уроку чи батьки скаржилися б на травматичність матеріалу. Навпаки — траплялися численні історії до 2022 року, коли дитина приходила на екскурсію з класом, а потім поверталася з батьками, вже сама зацікавлена темою. Це означає, що ми вміємо працювати делікатно й відповідально.
Ми свідомо не використовуємо візуально шокуючий контент: фотографії померлих чи виснажених людей. І в експозиції другої черги ми також враховуємо цю відповідальність: її травматичніші елементи будуть доступні лише тим, хто сам усвідомлено захоче їх побачити. Ми не шокуватимемо відвідувача зненацька — особливо розуміючи, що після завершення війни українське суспільство буде у надзвичайно вразливому психологічному стані.
Водночас я вважаю, що легке зіткнення з болем — не завжди погано. Іноді це допомагає краще зрозуміти історію. Ми часто боїмося травматичних тем, але водночас захоплюємося тим, як організовані музеї на місцях концентраційних таборів, наприклад в Освенцимі. Там щодня проходять сотні шкільних груп — і це не руйнує дітей, а дає їм важливий досвід усвідомлення трагедії. Те саме стосується та інших інституцій пам’яті, як-от Яд Вашем.
До того ж у сучасному житті діти й дорослі щодня стикаються з величезною кількістю важкого контенту — інколи значно важчого за те, що показують музеї. Тому наше завдання — не уникати теми травми, а говорити про неї чесно, відповідально й так, щоб вона не ранити повторно, а формувати силу та усвідомлення”.
Який документ або свідчення, що потрапило до музею останнім часом, вас найбільше вразило? Чи є якісь такі?
“Кожне свідчення, яке надходить до музею, є по-своєму унікальним і важливим, тому виокремити одне завжди непросто. Але є речі, які особливо вражають і довго не відпускають.
Один із таких експонатів — вишита біла сорочка з Сумщини, частина весільного вбрання українки. Це все, що залишилося від строю: коли жінка померла від голоду, її чоловік, який мав трохи більше сил, виносив решту речей на базар, обмінюючи їх на їжу, щоб урятувати доньок. Ця сорочка зберігалася в родині поколіннями як єдина пам’ять про матір, бабусю, прабабусю — і під час однієї з наших експедицій родина вирішила передати її до музею.
Подібних історій багато. Наші фонди складаються не лише з документів — довідок із колгоспів чи інших архівних матеріалів — а й із побутових речей, одягу, предметів, за якими стоять долі.
Нещодавно колеги повернулися з експедиції, де люди передали нам кілька предметів із тих регіонів, що не входили до складу УРСР — саме туди українці проривалися, щоб хоч щось виміняти під час голоду.
Мене вражає, що ці речі зберігали десятиліттями: каструлю, покривало — речі, якими користувалися щодня, знаючи, що вони зберігають пам’ять про порятунок предків. У цьому багато складних, змішаних емоцій.
Є у фондах і матеріали, які дуже нелегко осмислити. Один науковець передав нам документи свого діда, який був одним із активістів — фактично виконавців Голодомору на місцевому рівні. У документах нема жахливих подробиць, але їхня моральна вага відчутна. Науковець передав їх до музею з умовою, що ми поки не будемо їх оприлюднювати без його дозволу. Я вважаю це позицією здорової та відповідальної людини: усвідомити родинну історію, не ухилятися від неї, але й зберегти етичні межі.
Ще один дуже важкий пласт — кримінальні справи про канібалізм. У 2023 році, у співпраці з архівами МВС, ми оцифрували 1200 таких справ, відкритих по всій території тодішньої УСРР. У них немає жахливих фотографій — лише свідчення, протоколи, підписи. Але вони мають дуже важку, майже фізично відчутну енергетику. Ми довго дискутували, чи варто їх оприлюднювати, адже існувала небезпека, що журналісти шукатимуть родичів фігурантів. На щастя, цього не сталося.
У селах і без того десятиліттями пам’ятають і передають, хто яку роль мав у ті роки. Люди знають, хто був обхідчиком, хто забирав останнє, хто доносив. Так само пам’ятають і про випадки канібалізму — розуміючи, що це не про «злочин людини», а про злочин влади, яка довела людей до божевілля від голоду.
Ці матеріали — одні з найважчих, і не тому, що містять страшні описи, а тому, що відкривають дуже складні сторінки людської природи та історичної правди. І з ними, як і з усім, що ми отримуємо, потрібно працювати з максимальною етикою й повагою до всіх сторін цієї трагедії”.
Над якими дослідницькими напрямками музей працює зараз, що може змінити наше розуміння Голодомору?
“Тема Голодомору, попри величезний обсяг уже зробленого, досі далеко не вичерпана. Архіви цього часу не становлять окремого, чітко окресленого масиву документів. Це матеріали, розпорошені між фондами різних установ — від ДПУ до заводських звітів. Дослідники постійно працюють з ними як із дуже непрямими, фрагментарними свідченнями: хтось вивчає передумови, хтось механізми хлібозаготівель чи режим «чорних дошок», хтось — позики держави 1934 року як інструмент керованості процесом або, навпаки, як форму порятунку людей. Інші — історії взаємодопомоги, історії правди, розказаної світові. Тож сказати, який відсоток спадщини вивчено, неможливо: нове знаходиться скрізь, «між рядками» найрізноманітніших джерел. І очевидно, що в архівах ще дуже багато нерозкритого.
Найменше досліджена сьогодні, напевно, тема виконавців Голодомору на місцях. Організаторів ми знаємо добре, так само як і республіканське керівництво. Але оті «прості виконавці», люди, які забирали зерно, ходили по домівках, фактично ставали знаряддями терору — лишаються поза системним вивченням. Їх усі пам’ятали, вони жили поруч, сусіди все життя знали одне одного, але повноцінного ґрунтовного дослідження цього прошарку ще бракує.
Якщо говорити про конкретні наукові роботи, які можуть змінити наше сприйняття Голодомору, то цього року ми презентуємо монографію нашого співробітника Івана Петренка про Київ у роки Голодомору. Бо традиційно дослідження стосувалися переважно села. А місто завжди залишалося поза кадром, хоча міфів навколо нього існує багато — що там нібито було легше, бо можна було влаштуватися на роботу, отримати пайок, допомогти родині в селі. У своїй праці автор показує, чим був Київ того часу: його адміністративний устрій, комунальну сферу, житлові умови, демографію. І, найголовніше, як виглядала зустріч міста з селом: як добиралися селяни, що їх чекало на вокзалі, як вони шукали роботу чи підробіток, і як можна реконструювати їхній шлях буквально від перону до місць, де можна було знайти хоч якусь допомогу. Текст монографії написано простою мовою, без перевантаження науковим апаратом, щедро проілюстровано — щоб його могли читати не лише науковці, а й звичайні люди.
Окремий великий напрям — наш архів усної історії Голодомору, що налічує близько п’яти тисяч свідчень. Джерела їхнього походження різні: не всі записані нашими співробітниками, деякі передані університетами, газетами, приватними архівами. Сьогодні всі вони оцифровані. Наше завдання — якісно їх зберегти й викладати у вільний доступ: із відео та аудіо, транскрибованим текстом, згодом — і перекладом англійською. Ми кілька разів дублюємо ці матеріали на різних носіях і серверних сховищах, бо розуміємо, що це унікальний ресурс, який неможливо буде повторити.
Ще один напрям — робота з «перлинами» нашої колекції. Найбільший її пласт — мистецькі твори на тему Голодомору. Торік, після смерті Моргана Вільямса, видатного американського бізнесмена й колекціонера, його спадкоємці та компанія, яку він очолював, передали нам його колекцію: близько 700 одиниць, серед них близько 400 — живопис та графіка, а решта — книги, марки, конверти, меморіальні предмети. Це найбільша у світі приватна колекція мистецтва на тему Голодомору. Завдяки грантам House of Europe і Посольства Німеччини ми її повністю оцифрували, а попереду — її глибоке наукове дослідження: окремо графіки Куткіна (створеної ним після ГУЛАГу), дереворитів Бондаренка із зображеннями сурогатів їжі, а також плакатів, намальованих підпільно в радянський час і на початку 1990-х.
Нещодавно ми презентували монографію про найдорожчу картину нашої колекції — роботу Віктора Цимбала, створену 1933 року в Аргентині. Це, фактично, перша у світі картина на тему Голодомору. Ми отримали її в дар у 2020 році, реставрували, дослідили та видали ґрунтовне наукове дослідження.
Ще один унікальний матеріал — листи британського інженера Джері Бермана, який працював на Луганщині під час Голодомору. Він писав їх рідним у Південну Африку, звідти їх пересилали до Великої Британії, і саме там вони збереглися до сьогодні. У 2020 році їх передали нам, і зараз наші науковиці, Катерина Лук`янець та Світлана Старовойт, готують велике українсько-англійське видання. У листах багато топонімів, які нині окуповані або знищені Росією, тому ця праця буде одночасно й дослідженням, і вшануванням східного регіону України.
Ще один дослідницький проєкт — матеріали Комісії Керстена в США, що після Другої світової війни документувала злочини тоталітарних режимів, зокрема й голод в Україні. Це міжнародна співпраця, і ми сподіваємося презентувати видання у 2026 році, що стане важливим кроком до міжнародної аудиторії.
Щодо видань: власного видавництва ми не маємо, але фактично весь процес — від написання до верстки — робимо в музеї. Текст проходить рецензування, затвердження на вченій чи методичній раді, далі — робота нашого дизайнера й верстальника, а друк замовляємо через Prozorro. Друкуємо за кошти спецфонду, тобто за гроші, зароблені на квитках і екскурсіях. Цього року вийшло вже чотири видання, і це для нас дуже вагомий результат.
Маємо й продукцію для дітей: стікерпаки, дитячий путівник музеєм — світлий, нетравматичний. І зараз готуємо комікс за історією того ж Джері Бермана: наша художниця Анна Комар його намалювала, дизайнерка Вікторія Односум оформила, а тексти писала Галина Голубєва. Сподіваємося видати до кінця року — колеги-педагоги зможуть використовувати його на заняттях. Так ми вибудовуємо роботу: те, що науковці розкривають у глибокому академічному дослідженні, педагоги адаптують у доступну форму для наймолодших”.
Який найпоширеніший стереотип або хибне уявлення про Голодомор ви чуєте за межами України?
“Я не можу сказати, що є якийсь один домінантний стереотип, який повторюється всюди й постійно. Люди — і за межами України, і навіть у самій Україні — здебільшого знають про Голодомор дуже поверхово. Але є кілька типових хибних уявлень, з якими ми стикаємося найчастіше.
Перше — це патологічний інтерес до теми канібалізму. За кордоном, як і у нас, люди люблять хапатися саме за цю історію, бо вона викликає сильні емоції, ніби дає «найяскравішу» картинку трагедії. Але тут ми завжди маємо контраргументи. Є оцифровані кримінальні справи — близько 1200. На масштаб тодішньої України це, з одного боку, досить багато, але з іншого — зовсім не та величина, яка дозволяє робити висновки, ніби «українці їли одне одного». Це неправильно і абсолютно не відповідає масштабу трагедії. Просто людям подобається чіплятися за вражаючі, шокові сюжети.
Друге хибне уявлення — коли Голодомор зводять лише до голоду як такого. Ми постійно пояснюємо людям, що голод — це тільки один із інструментів геноциду. Тому ми не можемо порівнювати Голодомор із голодом, який траплявся в інших країнах, наприклад, в африканських державах. Механізм Голодомору був іншим: це були комплексні репресії — проти української інтелігенції, проти української церкви, з повною ліквідацією автокефальної церкви, і репресії голодом проти українського села як середовища носіїв традиції, власницького мислення, волі, відчуття окремості й прагнення незалежності. Село було осердям нації, а тому і стало головною мішенню.
Якщо говорити про те, що сьогодні найважливіше зрозуміти міжнародній спільноті, то, мабуть, те, що Голодомор — це лише один із етапів великої, багатовікової політики Росії щодо України, незалежно від того, як ця держава називалася у конкретний історичний момент: Московське царство, Російська імперія, більшовицька чи радянська Росія, нинішня путінська Росія. Усі ці формації будували свій державний міф на запереченні права України бути державою, мати власні інституції, культуру, розвиток і окрему ідентичність. І в боротьбі проти цього права вони застосовували різні інструменти в різні періоди. Голодомор — один із таких інструментів.
Тому важливо, щоб іноземці розуміли: нинішня війна — це не щось випадкове, не «раптовий конфлікт». Це продовження тієї самої імперської логіки, яка керувала Росією століттями. Ті самі механізми, які стояли за Батурином на початку XVIII століття, проявилися в Голодоморі, а сьогодні — в геноцидному характері війни. Це ті самі реперні точки, той самий спосіб мислення й дії держави, що успадкувала імперські звички та неспроможність існувати поруч із сучасною, сильною, демократичною Україною”.
Як ви бачите шлях до повного міжнародного визнання Голодомору геноцидом?
“Шлях до повного міжнародного визнання Голодомору геноцидом буде дуже довгим. Це складний процес, і пояснюється він тим, що ми живемо в епоху інформаційних війн, де Росія вкладає колосальні ресурси у контрпропаганду. Йдеться не лише про тему Голодомору, а й про сучасну війну: підкуп політиків і лідерів думок, створення російських культурних центрів, фінансування «дослідницьких» інституцій, які насправді займалися русистикою, масштабне інвестування у власну науку, культуру, виставки, пропагандистські тури «великої російської культури». На все це спрямовувалися космічні бюджети — і ми з цим конкурувати просто не могли.
Україна протягом 30 років незалежності недооцінювала важливість цього напрямку. Ми маємо багато дипломатичних місій у світі, але коли починаєш з ними говорити, стає зрозуміло: на інформаційну роботу вони отримують мізерні бюджети, і в цих умовах вони не можуть робити більше, ніж роблять. Тож ми програвали інформаційний простір, тоді як Росія системно насичувала його своєю літературою, інтерв’ю, ефірами, інтерпретаціями історії.
Це ілюструє одна історія. Під час парламентських слухань щодо Голодомору в одній із країн Латинської Америки, тобто в іспаномовній державі — посол України з’явився з однією англомовною брошурою про Голодомор, бо іншої просто не мав. Натомість російський посол приніс десять видань мовою тієї країни, де детально пояснювалося, чому Голодомор «не був геноцидом» і чому «це міф». І от так ми довго «працювали» зі світом.
Тому музей, зі свого боку, робить усе можливе: активно веде соцмережі, підтримує сайт не як візитівку, а як потужне джерело інформації, на яке заходять користувачі з кількох десятків країн. Раніше ми навіть мали російськомовну сторінку — не тому, що хотіли подобатися російськомовним читачам, а тому що хотіли достукатися до людей у тих державах, де іншою мовою вони інформацію не прочитають: Казахстан, Татарстан, колишні республіки СРСР. Для тих небагатьох відсотків, які хочуть знати правду, це було важливо.
Минулого року ми підготували буклет «Голодомор. Основні факти». Спершу видали його чотирма базовими мовами — українською, англійською, французькою та німецькою. А потім, завдяки волонтерам, переклали ще десятьма: молдовською, румунською, сербською, новогрецькою, турецькою, датською, норвезькою, іспанською та іншими. Зараз триває переклад португальською, бракує лише арабської. Усі ці версії ми виклали у відкритий доступ, щоб будь-яке посольство, громада чи активісти могли завантажити PDF, роздрукувати й використовувати у своїй країні.
Ми свідомо зосередилися на мовах тих держав, що перебувають у «зоні ризику» — вагаються або суттєво залежать від Росії. І вже з’являються результати. Ось нещодавно посольство України на Кіпрі запросило наш буклет: громадська організація знайшла спонсора для друку, і тепер планують роздати його всім кіпрським парламентарям. Кіпр досі не визнав Голодомор, і торік місцева українська громада подала петицію щодо цього. Тепер, можливо, це дасть імпульс до ухвалення рішення.
Тож шлях до міжнародного визнання — це рух маленькими кроками. Спершу ініціює громадськість, потім підхоплюють посольства, ми допомагаємо з інформаційними матеріалами. Так разом ми робимо ту велику справу, яка колись приведе світ до повного розуміння Голодомору як геноциду”.
Яким ви мрієте бачити музей через 10-20 років?
“Я мрію про музей, який стане справжнім центром культури та пам’яті. Це моя мрія дуже чітка і візуалізована. Перш за все, я дуже хочу, щоб завершилася війна і настала наша перемога, щоб будівництво музею продовжувалося за планом і держава добудувала другу чергу, яка наразі виконана на 70%. Мрію, щоб ми змогли створити та запустити основну експозицію.
Я бачу музей сучасним, функціональним і відкритим для людей. Тут буде кінозал на 300 місць із високоякісною звуковою системою, де проходитимуть покази фільмів з усього світу – не лише про Голодомор, а й про важливість демократії, права людини та історію інших країн, які часто замовчувалися тоталітарними режимами.
У музеї також передбачено сучасний конференц-зал, який активно функціонуватиме, фондосховище для збереження колекцій, реставраційні майстерні та комфортні робочі місця для співробітників. Нині наша команда розосереджена по різних містах: Львів, Кривий Ріг, Київ, орендовані приміщення, і лише частина працює на місці. Незважаючи на це, я бачу музей як єдиний організм, у якому кожен співробітник відчуває свою роль.
Я мрію, щоб музей став місцем, куди люди приходитимуть із задоволенням, де черги свідчитимуть про його популярність і значення. Це простір знань, культури та пам’яті, який об’єднуватиме минуле, сучасність і майбутнє”.
