Маємо можливість говорити про філософію Кобзаря як про щось цілісне, що серед протилежностей, самозаперечень і варіацій містить постійне, інваріантне, суто шевченківське єдине слово, яке не можна визначити окремими його варіаціями.
Шевченківське слово є «унікальним феноменом не лише літературної, а й у найширшому значенні духовно-культурної історії».
Б. Грінченко говорив: «Ми певні, що в українській літературі з’явиться ще багато діячів, рівних Шевченкові талантом, але не буде вже ні одного, рівного йому своїм значенням у справі нашого національного відродження: будуть великі письменники, але не буде вже пророків».
Чимало текстів “Кобзаря” становлять собою зразки найчистішої релігійної поезії, і то не “квазірелігійної”, в дусі романтизму, котрий, болісно рефлектуючи над неприсутністю Бога у світі реальної дійсності, мусив — від Канта почавши — повсякчас доводити собі, попри все, факт Божого буття, — а якраз автентичних молитов нерефлексивно віруючого християнина». Та й узагалі весь «Кобзар» можна (і треба!) розглядати як безнастанний, часами вельми драматичний, але завжди безпосередній діалог людини з Богом. У повному корпусі Шевченкової поезії слова «Україна», «український» ужито 269 разів. Але слова «Бог», «Божий», «Господь», «Господній», «Ісус», «Христос» та «Христів» — 1281 раз.
Тобто Шевченкова спадщина не меншою мірою, ніж історії літератури, є також фактом історії релігії. Писання Шевченка не є ані «чисто» художніми, ані «чисто» філософськими, ані «чисто» релігійними (і вже найменше — «чисто» ідеологічними), — і водночас вони є і художніми, і філософськими, і релігійними, і, нікуди не дінешся, таки ж ідеологічними… «А на додачу ще, любоньку, історичними». Тому вони становлять унікально-неповторну цілість, забезпечену не просто естетично — єдністю оприсутненої в них авторської особистості, а тотально-життєво, тобто єдністю авторового життя і творчості, про яку могли хіба мріяти європейські романтики. Не кожній національній спільноті «щастить» на універсально щодо неї репрезентативного, у слушному місці й у слушний час посталого генія-міфотворця.
Про те, що Шевченко інтуїтивно бездоганно точно розумів цей символічний тип співвідношення між собою та «уявною спільнотою» (українським народом), свідчить хоч би його часто цитована автохарактеристика передсмертного року: «Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини». Нагадаємо, що цей аргумент Шевченко подавав як моральну підставу для оприлюднення в журналі своєї автобіографії. Спираючись на це, можемо припустити, що Шевченко розумів свою важливість і мав навіть певне почуття обраності. Після смерті Шевченка настав період розпаду кріпацтва, і селяни почали сакралізувати, навіть обожнювати Кобзаря. Це тривало принаймні одне покоління.
З доповіді канівської поліції губернатору (1861 рік): «Убеждены, что через действия Тараса Шевченко они получили свободу… Поклонялись праху Шевченко, объясняя, что он святой преподобник, и если бы не был преподобный, то его тело из Петербурга не привозили бы».
Культ Шевченка не є чимось неймовірним, а навпаки — нормальним і закономірним. Він укріплює в селян «простосерду віру, ніби Шевченко звільнив їх із кріпацтва», сам переживши «злигодні», аби «своїми творіннями, будучи сам бідний, збагачувати цілий світ». Навколо місць народження та поховання письменника було виявлено «розріст туристської індустрії». Шевченків міф укорінився навіки.
У пантеоні українських мислителів Шевченко посідає місце особливе і виняткове — настільки виняткове, що духовна історія України від часу його появи й дотепер розгортається, необхідно співвідносячись із ним як зі своєрідним абсолютом — символічно персоніфікованою, втіленою єдністю сутності й існування в межах національного світу: Абсолют можна дискутувати, але його не можна обійти. Відтак усяке пізнання Шевченка, виявляється тим самим національним самопізнанням.
І. Дзюба: «Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе». Тому можемо сказати і в зворотному напрямку: що глибше осягаємо ідейний зміст Шевченкової спадщини, то ближче підступаємося до тих світоглядових засад, які в цілості української культури донині спрацьовують як етнодиференціюючі.
Авторка: Оксана Куцик
