Бренд DUGA народився на стику двох світів: після втрати власного виробництва в Харкові та евакуації до Івано-Франківська, де традиція недільної вишиванки та автентика Косівської кераміки буквально перепрошили свідомість його засновниці Анастасії.
Редакція KAMO поспілкувалася з Анастасією про те, як старовинна техніка вибійки може органічно жити в гардеробі сучасної міської дівчини. У цьому інтерв’ю ми говоримо про живу недосконалість ручної роботи, свідомий апсайклінг та про одяг, що став символом для тисяч українців.
Анастасіє, за кожним красивим проєктом стоїть особлива особиста історія. З чого почався шлях бренду DUGA? Та чому взагалі обрали саме такий вектор — поєднання мінімалістичного жіночого одягу з етнічними мотивами?
Мій перший бренд одягу з’явився ще сім років тому в Харкові. У мене було власне виробництво, ми продавали одяг і в Україні, і за кордон. Саме виробництво відкрили у 2021 році.
Це було дуже складне відкриття. У нас були потопи, ми тричі переїжджали за три місяці. Коли я тільки більш-менш увійшла в робочий ритм, почалася війна.
У перший день війни мені вже не дозволили заходити на виробництво, тому що в нашій будівлі розмістилися військові. Тоді я почала прощатися з усім, що там було, хоча ще не до кінця усвідомлювала, що відбувається. Ми виїхали з Харкова, і приблизно через місяць, коли я зрозуміла, що вже не повернуся, прийшло усвідомлення: якщо там перебувають військові, то, найімовірніше, від майстерні мало що залишиться.
Через чотири місяці після початку повномасштабної війни я переїхала до Івано-Франківська. І саме там, коли нарешті змогла трохи видихнути, почала помічати різницю між Харковом та Івано-Франківськом, між людьми в цих містах.
У Харкові я постійно пересувалася машиною й проходила максимум дві тисячі кроків на день. В Івано-Франківську почала ходити по 15 тисяч кроків щодня. Тут вузькі вулиці, затори, багато одностороннього руху, тому іноді швидше дійти пішки, ніж доїхати. Саме тоді я вперше звернула увагу, що дівчата часто ходять на підборах.
А ще мене здивувало, що в неділю дуже багато людей носять вишиванки. Моя перша вишиванка з’явилася саме в Франківську. У школі сказали, що дитина має прийти на перший дзвоник у вишиванці. Я тоді подумала: «Ну добре, дитина — зрозуміло, але чому я теж?» Проте купила вишиванку і для себе.
Тоді ж ми познайомилися з людьми з Косівського інституту декоративного мистецтва. Спочатку це була просто цікавість. На той момент я вже робила вибійкові штампи для своїх шоперів і побачила, що там створюють надзвичайно красиві традиційні штампи. Мені захотілося побачити це ближче.
Після знайомства я повернулася додому і почала багато думати. Тоді ж я пішла навчатися дизайну. Мене дивувало, що багато студентів створювали речі, які, як мені здавалося, неможливо пошити чи продати. А я вже була людиною з досвідом у виробництві та продажах і не розуміла, навіщо створювати те, що не матиме практичного життя.
Приблизно півроку я обдумувала, що хочу робити далі. І в якийсь момент мене буквально осяяло: я хочу створити щось, що показуватиме мою причетність до України та української культури.
Живучи в Івано-Франківську, я все більше помічала такі деталі: люди у вишиванках, поїздки селами, місцеві традиції. Я почала придивлятися до того, що можна осучаснити. Тоді й сформулювала для себе місію — осучаснювати українську культуру.
Мені не хотілося робити класичну вишиванку в її традиційному вигляді. Хотілося створити щось таке, що могла б носити сучасна дівчина. Усе, що я роблю, я насамперед приміряю на себе. Якщо річ не подобається мені, мені дуже складно її створювати.
Я хотіла зробити одяг, у якому можна відчувати свою українську ідентичність, але водночас залишатися сучасною. Мені дуже подобаються бренди, які сьогодні працюють із традиційною вишивкою, але я розуміла, що не хочу створювати ще один бренд вишиванок. У нас уже є багато чудових брендів у цьому напрямку.
Тоді я згадала про вибійку — старовинний спосіб нанесення орнаменту на тканину. Саме вона стала для мене ідеальним інструментом. Хотілося не друкувати малюнки на фабриці тисячними тиражами, а працювати вручну, як це робили колись, але подати це сучасно.
Так і народилася ідея бренду.
Що означає Ваша назва і який сенс Ви у неї вкладали?
Щодо назви — це окрема історія.
Уперше в житті я вирішила замовити неймінг. За чотири місяці до запуску мені запропонували назву «Моє». Вона мені дуже подобалася. Але приблизно за місяць до відкриття я згадала, що потрібно перевірити торгову марку. Знайома юристка за два дні сказала: «Настю, не можна. В Івано-Франківську вже є бренд “Моя”».
І тут почалася паніка. До запуску залишалося чотири тижні, піарниця наполягала, що назва потрібна вже зараз, бо треба друкувати пакування, а назви немає.
Я звернулася до всіх, кого тільки могла знайти. Писала людям, які займаються неймінгом, купила словники гуцульських діалектів, перечитувала сотні слів. Хотілося знайти українське слово, автентичне, але зрозуміле кожному.
У якийсь момент над назвою для мене працювали вже чотири людини одночасно.
І тут сталася ще одна цікава історія. Моя конструкторка захоплюється картами Таро. Я ніколи в це не вірила і ставилася дуже скептично. Але за два тижні до запуску, коли назви досі не було, а всі навколо тиснули, я вже була готова на все.
Вона каже: «Давай я тобі розклад зроблю».
Я відповіла: «Роби що хочеш».
Вона відкриває карти, і там випадає фраза: «Тобі допоможе чоловік».
У той момент я згадала про одного знайомого й почала буквально засипати його повідомленнями. Це був редактор The Village Україна Сергій. Я писала йому майже щогодини: «Сергію, придумайте мені назву».
Через два дні він надсилає одне слово — «Дуга».
Насправді «дуга» — це староукраїнська назва веселки, а ще міст. І коли я це прочитала, одразу зрозуміла: це саме те, що я хочу сказати своїм брендом. Дуга — це міст між спадщиною та сучасністю. Між тим, що було, і тим, що є зараз.
Я сиділа й думала: «Боже, це ж воно». Навіть зараз від цієї історії в мене мурашки по шкірі.
Найцікавіше, що назву дуже швидко перевірили на можливість реєстрації торгової марки й сказали, що можна подавати документи.
Але до запуску залишалося всього три дні, а бірок із новою назвою ще не було.
Тоді я пішла до майстрів, які виготовляють штампи, замовила штамп із написом «Дуга», купила стрічку, порізала її на шматочки й усю ніч перед відкриттям власноруч штампувала бірки та пришивала їх до одягу.
На першому офлайн-відкритті в Києві було близько двадцяти виробів. І на кожному — моя саморобна бірка зі штампом «Дуга», пришита вручну.
А вже за тиждень приїхали справжні брендовані бірки, і ми почали працювати з ними.
У Вашому асортименті є багато якісних базових речей, які бездоганно пасують до автентичних аксесуарів. Підкажіть, будь ласка, таке поєднання — це свідомий крок Вашої команди, аби органічно інтегрувати українські етноелементи у щоденне міське життя, чи це радше Ваша миттєва відповідь на потужний внутрішній запит українців сьогодні?
Знаєте, напевно, це і те, і те.
Я вже розповідала, що пішла вчитися на дизайнера, і тоді нас вчили створювати дуже концептуальні речі. Саме тому моя перша колекція була максимально етнічною — з елементами, які неможливо було прибрати чи трансформувати.
Там були вставки з апсайклінг-деніму, вибійка, стрічки — усе вже було інтегроване в сам виріб. Тобто ти купуєш річ і носиш її саме такою, якою її задумали.
Я зробила цю колекцію, подивилася на неї й зрозуміла: вона красива, але це не зовсім я. Насправді я людина, яка дуже любить колір, але при цьому в моєму гардеробі майже не було принтів. Коли я відкривала бренд у 2023 році, у мене була одна сукня з принтом, а весь інший одяг був однотонним.
І я зрозуміла, що не закрила для себе ту потребу, з якої все починалося. Мені хотілося створити одяг, який можна носити постійно. Не лише у святкові дні чи на особливі події.
Я помічала, що в Івано-Франківську багато людей одягають вишиванки в неділю, коли йдуть до церкви. Це красиво, але мені хотілося, щоб елементи української культури були присутні в повсякденному житті. Щоб їх можна було носити щодня.
Тому вже під час роботи над другою колекцією я поставила собі завдання створити базовий гардероб, у якому етнічність буде делікатною й адаптивною.
Наприклад, у нас була сорочка, яка зовні виглядала абсолютно базовою. Але якщо підвернути манжети, там з’являлася вибійка. Людина могла сама вирішувати, наскільки хоче проявляти цей культурний акцент.
Мені захотілося створити своєрідний конструктор. Речі, які можна носити як повністю базові, а можна додавати до них етнічні деталі залежно від настрою чи події. Вдень — на роботу, ввечері — на захід чи зустріч, просто додавши кілька акцентів.
Саме тоді я зрозуміла, що ми не бренд етнічного одягу. Ми бренд мінімалістичного одягу з етнічними аксесуарами.
І для мене дуже важливо, щоб ці аксесуари люди могли поєднувати не лише з нашим одягом, а й зі своїм власним гардеробом. Щоб вони ставали частиною повсякденного життя.
Тому це рішення було водночас і творчим, і бізнесовим. Приблизно 60% — це була моя особиста відповідь на запитання, що саме я хочу створювати. А ще 40% — відповідь на потреби ринку.
Я вже мала досвід роботи з брендом базового одягу й бачила, що на якісні натуральні речі попит є завжди. А якщо додати до них цікаві культурні акценти, вони починають виглядати зовсім по-іншому.
Бренд DUGA пропагує свідоме споживання, і у своєму виробництві Ви використовуєте філософію переосмислення та дарування другого життя матеріалам. Розкажіть, будь ласка, що саме означає цей підхід у Вашому розумінні виробничого процесу? Як практично Вам вдається впроваджувати принципи екологічності та регенерації тканин під час створення колекцій в Україні?
Щодо апсайклінгу та свідомого споживання, то для мене ця тема стала дуже важливою після відкриття власного виробництва.
До цього ми багато років працювали на аутсорсі, і я не бачила процес зсередини. Коли ж з’явилося власне виробництво, я вперше усвідомила, скільки тканини залишається після розкрою. Навіть якщо дуже ретельно планувати лекала, відходи все одно є.
Тоді я почала думати, що з цим робити. Просто викидати тканину мені здавалося нелогічним.
Спочатку ми почали шити з залишків мішечки для пакування замовлень. Якщо шматок тканини дозволяв, робили конверти, шопери, резинки для волосся, маски для сну. Тобто намагалися створювати додаткові продукти й максимально використовувати кожен клаптик тканини.
Під час війни частину залишків ми передавали на плетіння маскувальних сіток. Це теж був спосіб дати матеріалам друге життя.
Окремим напрямом став апсайклінг деніму. Я купувала залишки джинсової тканини на виробництвах — по одному-два метри, які вже ніхто не використовував. Також купувала джинси в секонд-хендах, віддавала їх на професійну обробку та очищення, після чого ми працювали з ними як із новим матеріалом.
Для мене це було важливо не лише з точки зору дизайну. Мені завжди хотілося не створювати ще більше нових речей, а знаходити спосіб переосмислювати те, що вже існує.
Зараз ми також намагаємося використовувати всі залишки виробництва максимально відповідально. Частину віддаємо майстриням у селі на Львівщині, де зараз розташоване наше виробництво. Вони шиють іграшки, декоративні вироби та інші речі, тому тканина отримує нове життя.
Останнім часом я більше працюю з льоном, але принцип залишився той самий: ми намагаємося нічого не викидати. Якщо матеріал ще може бути корисним, ми обов’язково знайдемо для нього застосування.
Одяг сьогодні — це не просто про задоволення базових потреб, це мова, якою ми говоримо зі світом. Які ключові тези, цінності та сенси Ви прагнете донести через речі від бренду DUGA до Вашої кінцевої споживачки? Що транслює жінка, яка обирає Ваш бренд?
Я використовую тільки натуральні тканини. По-перше, для мене це про любов до себе.
Так, такі речі дорожчі, ніж синтетичний одяг. Але я вважаю, що коли людина обирає натуральну тканину, вона проявляє турботу про себе і про свій комфорт.
Учора мені написала клієнтка. У мене зараз цікава історія: раніше існували два окремі бренди, які я закривала, відкривала, трансформувала, а тепер об’єднала в один. Виходить, що цього року бренду вже виповнилося сім років, хоча я сама цю дату навіть пропустила.
І от клієнтка написала, що хоче замовити нову сорочку. А найцікавіше, що в цей момент вона сиділа в сорочці, яку купила у мене ще у 2019 році. І сказала, що вона досі виглядає майже як нова.
Для мене це неймовірно цінно.
Я дуже люблю підхід, коли людина купує якісну базову річ і може носити її багато років. Адже приблизно 90% нашого гардероба складається саме з базових речей.
Звісно, бувають випадки, коли костюм зношується за рік, якщо його носити буквально щодня. Натуральні тканини теж мають свій ресурс. Але для мене важливо створювати речі, які служать довго. Це теж про повагу до себе й усвідомлене споживання.
По-друге, якщо говорити про аксесуари, то моя місія — показати, що іноді достатньо навіть маленької деталі, щоб сказати світові: «Я українка».
Зараз це для мене особливо важливо.
Ми з вами розмовляємо, а я зараз перебуваю за кордоном. Я живу в Івано-Франківську, просто приїхала сюди на кілька днів. І навіть тут мені дуже приємно впізнавати своїх людей.
Учора я побачила на вулиці дівчину в сукні від Gunia Project. Я її не знаю, ми навіть не перетиналися. Але я одразу зрозуміла, що вона з України. І це було таке тепле відчуття.
Мені дуже подобається думка, що іноді одна маленька деталь може розповісти про людину більше, ніж слова.
Саме тому я хочу дати можливість людям делікатно показувати свою ідентичність. Не всі хочуть голосно про це заявляти. Не всі щодня носять вишиванки чи традиційний одяг. Але маленький аксесуар, деталь або символ можуть зробити це дуже природно й ненав’язливо.
Велика місія мого бренду — осучаснення української культури.
Мені хочеться показувати традиційні ремесла та техніки через сучасні речі, щоб вони продовжували жити сьогодні.
Наприклад, ми працювали з виробами з глини. Майстриню, з якою співпрацювали, я спеціально попросила використовувати старовинну техніку молочіння. Це спосіб обробки кераміки, коли виріб не покривають глазур’ю, а після випалу занурюють у молоко й випалюють повторно.
Для цього вона купувала домашнє жирне молоко, вручну проводила весь процес. Ми використовували українську глину й традиційну технологію замість сучасної глазурі.
Мені дуже подобається такий підхід.
Те саме стосується й вибійки. І в молочінні, і у вибійці є одна річ, яку неможливо повторити на сто відсотків.
Кожен відбиток виходить трохи іншим. Кожна пташка, кожен орнамент мають свої особливості. Неможливо поставити штамп абсолютно однаково двічі.
Так само й кераміка після молочіння щоразу отримує власний візерунок і відтінок.
І саме це мені дуже подобається. У світі масового виробництва залишається місце для ручної роботи, для живої недосконалості та для речей, які існують лише в одному, своєму варіанті.
Літо — пора легких образів та особливих акцентів. Якщо виділити топ-3 бестселери від DUGA цього сезону: які саме елементи одягу чи, можливо, автентичні аксесуари є найбільш затребуваними серед Ваших клієнток прямо зараз?
У нас є один виріб, який залишається з нами від самого початку — це перший комір, створений ще у 2023 році. Для мене він має дуже глибокий сенс.
Я сама із Запоріжжя. Потім жила в Харкові. Коли почалася повномасштабна війна, на три місяці переїхала до Черкас, а потім — до Івано-Франківська.
І от десь через два місяці життя в Івано-Франківську мене запитали: «Звідки ти?»
Я пам’ятаю, як буквально завмерла. Стояла і не розуміла, що відповісти.
Бо ніби я народилася в Запоріжжі, але вже шістнадцять років там не живу. Навіть квартири там давно немає. З Харкова я приїхала, але ж не народилася там. А ще зовсім недавно була в Черкасах.
І це просте запитання раптом виявилося дуже складним.
Тоді я відповіла: «Я з Івано-Франківська». Але сама продовжувала про це думати ще дуже довго.
Коли ми працювали над першою колекцією, мені захотілося внутрішньо подякувати всім містам, які стали частиною мого життя. Особливо Черкасам. Тому що саме там я вперше після початку війни змогла видихнути й нормально поспати. Це був мій перший спогад про нове життя.
Тому для колекції ми взяли орнаменти зі старих українських хат Черкаської області. Я знайшла значення кожного елемента, який використовувався в цих розписах. А моя мама, вона художниця-дизайнерка, допомогла переосмислити їх і намалювати в більш сучасній стилістиці.
Серед цих елементів була пташка.
Цікаво, що в традиційних розписах вона не мала якогось особливого символічного значення. Там більше говорили про дерево життя, квіти, рослинні мотиви. А пташка була просто пташкою.
І саме тоді я придумала для неї власний сенс.
Я подумала, що всі ми зараз схожі на тих птахів. Ми розлетілися по світу, шукаючи безпечне місце, але кожен із нас усе одно мріє повернутися додому.
Тому, коли ми нанесли цю пташку на комір, мені захотілося розташувати її якомога ближче до серця.
Для мене вона стала символом того, що ми можемо бути де завгодно, але все одно пам’ятаємо, звідки ми. І що дім — це не лише місце на мапі. Це люди, яких ми любимо. Це те, до чого ми повертаємося.
Я дуже часто розповідаю цю історію. Раніше майже завжди плакала під час неї. Зараз часу минуло більше, стало трохи легше, але емоції нікуди не зникли.
І, мабуть, саме тому цей комір досі залишається нашим бестселером. Його купують і в Україні, і за кордоном. Люди часто знають цю історію, і вона їм відгукується.
Якщо говорити про інші речі, то в нас є ще один абсолютний бестселер — лляний костюм, який перейшов із мого першого бренду.
Ми продаємо його вже сім років. Чесно кажучи, я навіть не знаю, скільки тисяч одиниць було продано за цей час.
І найцікавіше, що це один із тих випадків, коли я просто довірилася інтуїції. Я обрала кольори, які сама тоді навіть не дуже любила. Просто відчула, що так треба.
Минуло сім років, а люди продовжують його купувати знову і знову.
А ще останнім часом мене дуже приємно дивує популярність кімоно.
Я не створювала його як пряме переосмислення японського одягу. Це радше довга універсальна накидка, яку можна носити і як сукню, і як верхній шар поверх інших речей.
Але зараз саме цей виріб дуже активно обирають клієнти. І мені здається, що люди все більше цінують універсальні речі, які можна стилізувати по-різному та адаптувати під власний гардероб.
Створення кожної колекції — це складний творчий пошук. Чим саме Ви надихаєтесь під час розробки нових моделей? І якими новинками чи, можливо, експериментами плануєте дивувати нас у найближчому майбутньому?
Зараз усі просять нас зробити щось для «Вирію». ( Етнiчно-електронна подiя. Поєднання музичного, театрального та вiзуально-перформативного мистецтва – ред.). Ми вже настільки асоціюємося у людей із цією історією, що це питання чую постійно.
«Вирій» буде представлений у Києві, і мене справді багато хто запитує, чи буде якась нова робота, пов’язана з ним. Тому зараз я якраз думаю над тим, що це могло б бути. Можливо, з’явиться ще одна етнічна колекція або окремий аксесуар, натхненний цією темою.
Нещодавно ми запустили нову лляну колекцію. І взагалі я помітила цікаву закономірність: наші етнічні історії більше відгукуються людям восени та взимку, а навесні й влітку краще працює льон і базові речі.
Мені здається, що в теплий сезон людям хочеться чогось простого, легкого, функціонального. А вже восени вони більше звертають увагу на аксесуари, символи, сенси.
Тому в мене так і склалося: весна та літо — це переважно базова лінійка, а осінь і зима — час для більш концептуальних речей.
У нас уже була колекція аксесуарів, присвячена дому. Потім була колекція з мотивами квітів із Червоної книги України. А зараз я ще шукаю наступну історію.
Часто ідеї приходять дуже несподівано.
Наприклад, у нас є фраза: «Льон, який тебе обіймає». Я буквально прокинулася о четвертій ранку з цією думкою. Записала її в нотатки, заснула знову, а вранці перечитала й подумала: «А це ж справді гарно».
У мене часто так працює натхнення.
Іноді хтось ставить мені запитання, а я потім місяцями ходжу й думаю над відповіддю. Так було і з історією про дім, і з історією про Черкаси.
Насправді мої друзі навіть жартують із мене. Якщо мене питає хтось із Запоріжжя, я кажу: «Я ж із Запоріжжя». Якщо хтось із Харкова — «Я ж із Харкова». Тобто в кожному з цих міст є частина мене.
І, мабуть, саме тому я довго не могла дати собі однозначну відповідь на запитання, звідки я.
Але сьогодні я точно знаю, що мій дім — в Івано-Франківську. І мій дім — це Україна.
Ідеї для нових колекцій часто народжуються саме з таких внутрішніх роздумів. Я можу довго носити якусь думку в собі, поки вона не перетвориться на виріб або колекцію.
Так було й із Черкасами. Я знала, що хочу подякувати цьому місту за той час, коли воно стало для мене місцем спокою. І з цього народилася колекція.
Була ще одна історія — колекція, присвячена Мелітополю.
Я провела там дуже багато часу в дитинстві й справді хотіла створити про нього окремий проєкт. Але саме в той період сталася трагедія після підриву Каховської ГЕС. Ці події дуже сильно на мене вплинули.
Я відклала роботу над колекцією й так і не змогла до неї повернутися.
Тому зараз я багато в чому орієнтуюся на власні відчуття.
Буквально днями я записала відео для Instagram, де сказала, що більше не хочу бути fashion-брендом у класичному розумінні цього слова.
Коли я створювала DUGA, мені дуже хотілося робити все «правильно»: колекції осінь-зима, весна-літо, дропи, чіткі графіки запусків. Хотілося відповідати всім правилам індустрії.
Але в якийсь момент я зрозуміла, що починаю просто бігти. Бігти за дедлайнами, за трендами, за очікуваннями.
І при цьому забуваю, навіщо взагалі створила цей бренд.
Тому приблизно на пів року я взагалі перестала випускати нові колекції. Просто взяла паузу.
І саме після цієї паузи зрозуміла: я не хочу постійно кудись поспішати. Якщо восени народиться нова колекція — чудово. Якщо ні, значить вона з’явиться взимку.
Для мене важливо випускати речі тоді, коли для них настав час.
Мабуть, це теж про свідоме виробництво. Тому що створювати щось лише заради того, щоб щось створити, — це не моя історія.
У мене часто буває так: я можу побачити щось, почути якусь фразу, випадково натрапити на пісню — і це запускає цілий ланцюг асоціацій.
Наприклад, історія з Мелітополем почалася саме з пісні. Вона взагалі не мала жодного стосунку до цього міста. Але в мені раптом прокинувся якийсь дитячий спогад — ніби я знову чую, як хтось грає на гітарі в Мелітополі, коли мені шість років.
І далі ця думка почала жити власним життям.
Насправді майже всі мої колекції народжуються саме так.
І ще одним великим джерелом натхнення для мене залишаються клієнти.
У нас є люди, які замовляють речі роками. Іноді вони просто надсилають мені фотографію якоїсь сорочки чи сукні в директ і питають: «А ви могли б зробити щось подібне?»
Іноді саме так у нас народжуються нові вироби. Якщо мені подобається ідея, я завжди питаю дозволу в клієнта. Люди зазвичай погоджуються, а іноді навіть дозволяють використовувати фотографії готової речі.
Так окремі індивідуальні замовлення поступово стають частиною колекції.
Мабуть, саме тому наш бренд досі залишається трохи крафтовим. Попри виробництво, у ньому все ще дуже багато ручної роботи, особистих історій і живого діалогу з людьми.
