Акіме, розкажіть, будь ласка, що таке Покорщина і чим вона цікава?
Покорщина — це величезний садибний комплекс XVIII ст. у Козельці, що на Чернігівщині. Передусім це унікальний деревʼяний будинок, у якому колись мешкав знатний козацький рід Дараганів, а пізніше — інший впливовий рід Галаганів. Юхим Дараган в ті часи був київським полковником, а в Козельці розташовувався адміністративний центр Київського полку. Говорячи про садибний комплекс, треба розуміти, що це великий маєток, значна частина території якого була відведена під фермерське господарство (тут було багато худоби). Власники і для себе вирощували городину, і на продаж. Тут були флігеля — господарчі споруди, які, на жаль, не збереглися до нашого часу. Цікаво, що в 90-х роках вони ще стояли, і розвалилися вже в наш час. Залишилася одна унікальна споруда, повністю дерев’яна — це стайня. Таких в Україні більше немає.
Будівля головного будинку садибного комплексу дуже цікава, вона дійсно дійшла до нас в оригінальному вигляді. Єдине, що дерев’яні рами все ж набагато пізніше встановили. Зелені віконниці взагалі робилися в 70-х роках, коли совєцький кінематограф знімав тут фільм про декабристів «Зірка привабливого щастя». На цій локації було стилізовано маєтки декабристів. Родзинка маєтку — його ґанок. Внизу, перед ним, протікає річка Остер — тут був задній вихід на терасу, і господарі маєтку виходили туди, пили чай чи вино, і насолоджувалися чудовим краєвидом. Уже в совєцьку добу багато чого було добудовано, і це перекрило вид на річку. Але колись люди вміли ловити мить.
Зараз Ви відновлюєте цей маєток. Як проходить реставрація і хто долучився до процесу?
Ідея відновлення Покорщини з’явилася на початку 2024 року. За цей час ми об’єднали команду фахівців, які постійно залучені до проєкту, провели стратегічні зустрічі з архітекторами з усієї України, аби напрацювати бачення ревіталізації об’єкта, а також зібрали понад 3 мільйони гривень для проведення перших протиаварійних робіт.
По факту в нас три об’єкти — стайня, головна садиба і кам’яниця, яку використовували для зберігання особливо цінних речей. Там є навіть скарбниця — приховане секретне приміщення, до якого ззовні неможливо потрапити, тільки зсередини. Ми почали відновлення саме з кам’яниці. Тут ми повністю замінюємо дах, він вже покритий новим металом. Це складний процес, бо, крім нової покрівлі, ми повністю відреставрували і частково замінили старі деревʼяні конструкції даху.
Я щасливий, що ми змогли об’єднати дійсно велику кількість людей. Нам багато хто допомагає, передусім — глядачі «Реальної історії», що донатять на цей проєкт. Я вдячний їм, бо без них нічого б не відбулося взагалі. З нами також працює Анна Бондар — народна депутатка і архітекторка, яка істотно допомогла своїми знаннями і колом знайомств. Зокрема, познайомила мене з архітекторами-реставраторами Сергієм Юрченком і Іваном Биковим.
Сергій Юрченко — головний архітектор проєкту, дуже відомий в професійних колах реставратор. Разом з Іваном Биковим вони готують проєктну документацію і здійснюють генеральний нагляд за відновленням садиби. Це памʼятка Національного значення, ми з великю повагою ставимося до цієї спадщини, тож для мене важливо, щоб ремонтними роботами і реставрацією опікувалися фахові спеціалісти.
Вони ж знайшли будівельні бригади, які спеціалізуються саме на подібних деревʼяних пам’ятках. Наприклад, декілька тижнів тут працювала бригада з Івано-Франківщини — хлопці, які реставрують старі церкви на заході України. Вони частково зробили обмурування і будуть працювати далі, коли ми дозбираємо необхідну кількість коштів для продовження робіт.
Поділіться, які зараз основні потреби реставрації і що вам вже вдалося зробити?
Ми шукаємо грантове фінансування, потенційних спонсорів, для цього спеціально зробили наочну схему, щоб все було зрозуміло: які є етапи робіт і скільки коштів на що потрібно. Наприклад, етап перший — цоколь-фундамент. На нього потрібно 3 250 000 гривень, аби закінчити повністю по колу пояс обмурування. Це дуже важливо, тому на нього спирається дерев’яна частина. Наприклад, коли ми вперше заходили всередину, то в деяких місцях можна було просто провалитися в підвал. Тепер ми це усунули.
Потім другий етап — дерев’яна частина, перекриття над підвалом. З огляду на те, в якому стані наявна деревина, її повністю треба замінювати. Враховуючи, що це памʼятка національного значення, а ми йдемо по шляху реставрації, ми не можемо просто взяти будь-яке дерево. Треба знайти породи, які мають певну стійкість, специфічні властивості тощо, відповідні оригінальній деревині. І поки ми не закінчимо обмурування фундаменту і не замінимо деревʼяний пояс між підвалом та першим поверхом — ми не можемо рухатися далі, бо основа будинку має бути міцною та стабільною. Саме тому можлива тільки поетапна робота, вона складна і насправді потребує великих ресурсів.
Початкова оцінка вартості протиаварійних робіт, яку зробили наші архітектори-реставратори — це та сума, яку ми збирали — 3 000 000 гривень. Звісно це був початковий підрахунок, вартість була скоригована, коли ми почали роботи і почали вскривати те, що не було доступно при первинному огляді. Споруда насправді у ще гіршому стані, ніж здавалося.
Одну зі стін у садибі ми плануємо присвятити нашим меценатам, які зробили великі пожертви на відновлення Покорщини. Вона складатиметься з цеглин, на яких будуть вигравіювані їхні імена або назви їхніх компаній. Донат у 50 000 гривень — і ваше ім’я буде закарбовано в історії в буквальному розумінні.
Також у приміщенні збереглися унікальні шпалери можливо кінця XVIII століття — в той час було дуже престижно їх мати, тож, відповідно, розуміємо, що тут проживала заможна родина.
У совєцькі часи взагалі замовчувалося те, що в козаків була еліта, що був цілий аристократичний прошарок суспільства, який жив у подібних садибах. І те, що Покорщина розповідає саме цю — маловідому, стерту історію нашої еліти для мене особливо цінно. В цьому унікальність цього маєтку.
Скажіть, які ще виклики вам трапляються в процесі відновлення садиби?
Одна з найбільших проблем — те, що під Покорщиною ніяк не оформлена земля. Вона не впорядкована, не відведена, частина землі, на якій до речі стоїть камʼяниця,- взагалі належить коледжу, що розташований по сусідству. Хоча камʼяниця — частина памʼятки. Причому дуже крута!
Бачите? На ній ми вже поміняли дах. Подивіться на його колір! Наші архітектори-реставратори кажуть, що він максимально наближений до оригіналу. Насправді набагато дешевше було би просто накрити її якоюсь металочерепицею, і, думаю, що пересічна людина, мабуть, нічого в цьому не запідозрила б. Але все треба зробити як слід, будівельники кажуть, що замінений дах — майже як автентичний. Бо ми повторюємо навіть технологію укладання покрівлі: закуплений метал згинається в певних місцях у “замочок”, і потім один лист входить в інший. Наш майстер кожен цей квадратик вручну загинає, скріплює — тому все так повільно.
Три мільйони гривень вже витрачені на первісні протиаварійні роботи. На ці гроші реально зроблено багато: повністю замінено дах і його деревʼяні конструкції на камʼяниці, зроблено обмурування основного будинку.
Як зараз розвивається проєкт? Які маєте плани і яким Ви бачите майбутнє Покорщини?
Зараз до питання підходимо більш системно. Я вирішив створити фонд збереження національної спадщини «Реальна історія», який би вже юридично взяв опіку нац цим обʼєктом. Наразі ми працюємо над пошуком вже більш сталого фінансування. Тому що спільнокошт — це круто, але я розумію, що якщо кошторис по протиаварійних і реставраційних роботах зріс до 12-13 млн гривень, то ми не впораємося зі спільнокоштом — це складно й довго, зокрема через війну, тому нам треба шукати стале фінансування. Тож, розбивши необхідну нам суму на етапи шукаємо фонди або бізнеси, які зможуть долучитися безпосередньо на кожному етапі.
Паралельно ми працюємо разом із Чернігівською обласною військовою адміністрацією над важливим питанням: як цією пам’яткою далі управляти. Власником юридично є обласна рада, але як такого “реального” господаря в неї немає. І це відповідь, чому пам’ятка опинилася в такому стані — адже місцева громада за неї не відповідає, вона не стоїть в неї на балансі і, відповідно, неможливо на пам’ятку витрачати гроші з місцевого бюджету, тому що це буде нецільове використання. У Чернігівській області багато інших пам’яток, але, звісно, немає коштів. Область велика, іде війна і є багато інших потреб. Власне з цього постає основне питання: якщо ми зараз приведемо до ладу будівлю, а вона далі буде стояти без господаря, то років через п’ять-шість знову прийде до такого ж занедбаного стану. Тому ми пропрацьовуємо із Чернігівською ОВА модель державно-приватного партнерства, де наша громадська організація зможе взяти цю пам’ятку в управління — при цьому вона все одно залишиться державною власністю.
Яким ми бачимо майбутнє Покорщини? Вона має стати Центром живої спадщини, місцем, де можна буквально торкнутися історії. Місцем, де будуть проходити культурні події, де буде бібліотека, простір для проведення важливих дискусій, заходів, мистецьких фестивалів. Наприклад, наступного року ми плануємо провести тут вечір музики родини Розумовських. Ми хочемо паралельно поступово відновлювати тут життя, щоб сюди приїжджали люди. Пам’ятка розташована в дуже зручному місці, між двома великими містами — Києвом і Черніговом, і вона може акумулювати сюди туристичний потік. Тому маю таку ідею — повернути в це місце життя, щоб садиба працювала, заробляла сама на себе, на своє утримання. Звичайно, в будь-якому випадку мають працювати люди з місцевої громади, які будуть доглядати за об’єктом.
У нас чудові стосунки з громадою, ми розуміємо, що для селища Козелець це — величезний потенціал. По-перше, робочі місця, по-друге, туристи, які приїжджатимуть. Сьогодні чудова погода, і можна на повну відчути неповторний вайб Покорщини. Щось у цьому місці є, воно дуже притягує.
Саме біля ґанку наступної весни організуємо вечір музики. За задумом ми плануємо розставити тут білі стільці, далі — сцену, привеземо струнний квартет. Андрій Розумовський, син Кирила Розумовського, останнього гетьмана, фінансував і підтримував Бетховена у Відні, є твори, написані Бетховеном якраз під впливом українських мотивів, почутих від Андрія Розумовського. Тому й виникла ідея зіграти такий концерт.
Словом, потенціал тут великий, планів багато, хочеться створити в Чернігівській області перший такий пілотний проєкт на об’єкті, який реально буде відновлений завдяки громадській ініціативі. Більше того, буде не просто відновлений, а й активно працюватиме як повноцінний туристичний об’єкт. Частково й для того, щоб показати іншим, що це насправді можливо. І найцінніше, що є в цьому проєкті для мене — що ця ідея живе і надихає інші громади на зміни. Наприклад, мені дзвонили із Тростянця Чернігівської області і сказали: «У нас тут є маєтки Скоропадського в абсолютному занепаді, і ми хочемо тут свою Покорщину мати. Організовуємо толоку теж, приїжджайте до нас». Ми поїхали тоді подивитися, як вони там працюють. Із собою я запросив Грегора Розумовського, нащадка роду Розумовських, який зараз проживає у Відні. Тобто наш досвід стає потрібним, вірусним — люди розуміють, що все можливо. Бо насправді питання навіть не в тому, щоб знайти мільйони гривень, а в тому, щоб організувати людей, закохати їх у власну історію!
Як відбувається відновлення історичної будівлі з юридичної точки зору? З чого почати, якщо хочеш взяти під опіку пам’ятку і реставрувати її? Поділіться своїм практичним досвідом.
Насправді ми з колегами могли б уже спокійно такий семінар організувати, тому що собаку з’їли на Покорщині (сміється). Перше, що потрібно зʼясувати хто власник. Якщо це приватна особа — одна історія, якщо володіє держава — інша. Далі зʼясувати, які документи вже є. Потім сформувати мінімальну команду, де обовʼязково був би хтось з місцевої громади — ваш провідник. Якщо документів немає — їх потрібно робити, на це вже потрібен ресурс. Але деякі речі на обʼєкті,- скажімо, прибирання, можна робити і без них. Далі, я даю вам гарантію, як тільки ви щось почнете — до вас потягнуться люди і все закрутиться, головне не боятися зробити перший крок! Наша спадщина — це наша спадщина, тобто ми всі несемо за неї відповідальність.
Ви – журналіст за освітою, і стали одним із найвідоміших популяризаторів української історії. Поділіться, який момент став для Вас переломним? Коли історія стала для Вас особистою справою?
Мабуть Революція Гідності і окупація Криму. Після цього все почалося і історія стала для мене цікавою. Точніше, саме в історії я почав шукати відповіді на ті питання, які виникали. Крим для мене 1 дуже особиста іторія, я кримський татарин, тож цей момент був переломним.
Як Ви окреслюєте для себе місію в роботі з історією України? Це радше боротьба з міфами чи творення нового історичного наративу?
Насправді — ні те, ні інше. Для себе я вбачаю місію в тому, що ми робимо разом із командою, і це, передусім, формування й зміцнення української ідентичності, а популяризація історії — лише один із інструментів, який ми для цього використовуємо.
Тому це, власне, і не боротьба з міфами, і не творення якогось нового історичного наративу. Це зацікавлення історією — коли люди пізнають своє коріння, вони, по-перше, чіткіше розуміють, ким вони є, а по-друге — глибше сприймають світ навколо, свою країну, починають ставитися до неї як до рідної — тієї, заради якої варто жити й щось робити.
Якщо говорити про міфи чи про творення історичного наративу, то Україна дуже довго перебувала під совєтським, московським баченням історії — під московським «лекалом», так би мовити. І чимало міфів було нам насаджено, зокрема й про українську історію. Сьогодні ці міфи потрібно демонтувати. Ми не створюємо новий історичний наратив, нічого не вигадуємо — ми просто показуємо правду. Показуємо те, що раніше було приховано, реконструюємо те, що було знищено, і таким чином показуємо реальну історію України.
Які епізоди або дослідження з “Реальної історії” вдалися Вам найважче — з точки зору емоцій чи пошуку джерел?
Кожен епізод, який стосується трагічних сторінок нашого минулого, — а їх, на жаль, чимало в історії України, — емоційно дається дуже важко. Один із тих, що закарбувався в пам’яті, — епізод про Голодомор. Ми працювали в архіві Міністерства внутрішніх справ і переглядали справи про канібалізм. Весь жах полягав у тому, що совєцька система довела людей до божевілля, до стану, коли траплялися ці випадки, але при цьому намагалася представити все в іншому світі. У кримінальних справах такі факти пояснювалися не тим, що режим довів людей до голоду, а тим, що нібито самі українці були «не такими». Деколи навіть траплялися формулювання, що людина не вступила в партію — отже, мала психічні відхилення, тому й «з’їла свого родича». Це жах. Те, як совєтський режим цинічно підмінював поняття: скоївши страшний злочин, він робив винними самих українців. Мовляв, канібалізм стався тому, що «люди в партію не хотіли вступати». Такі архівні матеріали показують справжнє обличчя системи. Працювати з ними важко емоційно й психологічно, адже в них багато деталей, допитів, свідчень —– це потребує особливої стійкості.
Так само ми часто працюємо в Галузевому державному архіві СБУ, де нам допомагає пан Андрій Когут, директор. Час від часу ми переглядаємо справи, що стосуються, наприклад, доби Розстріляного відродження — це теж матеріали, з якими важко працювати. Пам’ятаю документи, пов’язані з нашими розстріляними митцями — Лесем Курбасом, наприклад. Гортаєш сторінки, і подекуди видно краплі крові на протоколах допитів. Це свідчення того, що людей під час допитів катували, змушували підписувати жахливі речі про себе, обмовляти себе. Часто в таких матеріалах можна побачити «щиросердні зізнання». Читаєш їх, і з мови зрозуміло, що ці тексти надиктовані — люди в житті так би не говорили. Наприклад, такі звороти: «Я признаюсь в антисовєтській роботі і созданії контрреволюціонной організації». Такі конструкції чужі живій мові. Їх спеціально вкладали слідчі, щоб легше було сфабрикувати звинувачення.
Тому насправді кожна сторінка нашого минулого, особливо совєцький період — це те, про що боляче читати, але це потрібно робити, щоб не було ілюзій та бажання загравати з цим минулим, представляючи його як «соціалістичний рай». Навіть зараз після повномасштабного вторгнення частина людей ностальгує за тим часом. Очевидно тому, що вони погано знають історію. І саме тому ми робимо те, що робимо.
Авторка: Софія Михальчишина
Фото: Марічка Нагорна
